Холодне каміння змусило розплющити очі. Здивовано
кліпаючи Матвій розглядав нічне небо, яке освітлював сріблястий диск. Біль був
нестерпний, а кінцівки ледь подавали ознаки життя. Поворушивши останніми,
констатував відсутність переломів, проте підводитись не поспішав.
- Скільки я відпочивав? – звернувся він подумки до Олі.
Сили частково повернулись і тепер він міг з нею поговорити.
- Недостатньо, для повного відновлення, – Оля ледь
стримувалась, щоб не відчитати його за безрозсудність.
- Схоже у нас з’явилися таємні покровителі… – натякнув
він на свій порятунок.
- Знати б ще, хто це, – зіронізувала вона. – Це точно не
твоя знайома, – останні слова прозвучали з особливим цинізмом. Сказати, що Оля
недолюблювала Віолету, це нічого не сказати.
- Не забувай, що вона попере… – Оля не дала йому
договорити.
- Ага, аякже, ще б під час бою зв’язалась! Вона тільки
про свою п’яту точку дбає!
- Як і кожен в цьому світі… – пробурмотів Матвій.
- Нам потрібна нова реліквія, інакше світанку можна не
побачити, – суворо мовила Оля.
- Нове благословення потребуватиме багато сил, а також
приверне зайву увагу. Та й толку з нього, – і він роздратовано стиснув руку в
кулак. Ти сама бачила ефективність реліквій.
- Ефективність є, – твердо мовила Оля. – Згадай слова
безликого.
- Його слова – це купа питань, від яких скоро мігрень
з’явиться! Навколо йде гра, правила якої ми забули… Це вже виходить за межі
простої мрії…
- Значить потрібно швидше включитись в цю гру! – рішуче
виголосила Оля. – Нас сюди недаремно перемістили, тому годі киснути, знайди
вхід.
- А як же співчуття пораненому? – зобразив він жалісний
тон.
- На тому світі пожаліють, якщо потрапимо туди.
- Твій оптимізм завжди мене підбадьорював, – посміхнувся
він, і повернувшись на бік, став поволі підводитись. Руки й ноги були немов
дерев’яні, проте все ще слухались хазяїна. – Цей хтось добряче нам допоміг, –
оглянувши місцевість, в яку потрапив, мовив Матвій. Серед піщаного поля з
поодинокою зеленню розташувалось скупчення каміння різних розмірів. –
Залишилось знайти вхід в її бункер.
- Можливо це місце зреагує на твою силу, тоді ж вона
якось вийшла на зв'язок, – запропонувала Оля.
- Можна спробувати, – і оточивши невеликий камінь
слабкою аурою, Матвій жбурнув його вперед.
- А просто постукати не можна було?! – почувся обурений
голос Віолети. – Оточи своє тіло аурою і направляйся до вершини, я відкрию
прохід.
Не зволікаючи Матвій дослухався до поради дівчини й
вже за мить опинився у знайомій кімнаті.
- Ти б хоч про людське око підвелась і зробила
стурбований вигляд, – Матвій дошкутильгав до м’якого крісла і, опустившись в
його обійми, радісно видихнув.
- Сам винен, – байдуже мовила Віолета. – Я говорила, що
ти їм поки не суперник. Я б запропонувала чаю, та тобі він не сильно допоможе,
– окинула вона його допитливим поглядом, а побачивши відсутність персня,
затарабанила пальцями по кріслі. – Її втрата ставить під сумнів подальший план.
- А він є, цей план? – приречено посміхнувся Матвій.
- Нам потрібен «Лемеґетон», без нього ти не зможеш
контролювати більше одного егрегора.
- І ти знаєш де його шукати? – з сарказмом запитав
Матвій.
- Почнемо з місця де його було застосовано останній раз.
- Як ти вижила?
- Зараз це авжеж дуже важливе питання! – схрестивши руки
на грудях, сердито відрізала Віолета. Та потім все ж відповіла. – Якщо ти
забув, то я володіла планетарною магією. Перервати свою загробну дорогу не
склало проблем. Ну а далі були невеликі маніпуляції з рунними формулами й
вуаля, з’явилось це місце.
- Відьма, яка стала егрегором і допомагає вартовому…
Кому не скажи – засміють.
- З тебе такий же вартовий, як з мене відьма! –
огризнулась Віолета.
- Безликі проявлялись раніше?
- А сам як думаєш? Вони очікували тебе. Ти – загроза,
яку вони постараються усунути якомога швидше.
- Можна долучитись до вашої дискусії? – звернулась Оля
до Матвія на телепатичному рівні.
- Та без проблем, тільки егрегорівських бійок не
влаштуйте.
Матвій зосередився. За мить біля нього з’явилась
напівпрозора сутність, яка поступово набирала обрисів Олі.
- Ти вирішив остаточно розрядити свої батарейки? – з
докором запитала Віолета.
- Ти такий же егрегор, як і я, тому свої переживання
залиш при собі! – на підвищених тонах мовила Оля.
- Як страшно, – зіщулилась Віолета. – Безликі вже
спішать виселяти зайців з їхніх нір.
- Стерво!
- І я рада тебе бачити, – вдала добродушну посмішку
Віолета, хоча це швидше нагадувало оскал.
- Ікла заховай, а то простудишся й помреш ненароком,
доведеться хоронити другий раз, а ми ще по-першому разу поминки не справили.
- Про перший раз ти вірно підмітила, якби не купка
наївних дітей, що захотіли погратись в богів, нічого цього б не було, –
спокійно контратакувала фактами Віолета. – Вартові ніколи не були високоморальними людьми.
- Раз ви такі «високоморальні», то чого розв’язали
війну?! – обурено вигукнула Оля.
- Щоб захопити більше територій! – тепер вже злегка
роздратовано вигукнула Віолета. – Не у всіх війнах є сенс і здорова логіка. Як
Матвій прагнув кращого майбутнього для своєї країни, так і ми боролися за своє.
В колишній Росії не всім шикарно жилося, тому доводилось крутитись.
- Я зараз заплачу! – і Оля вдала, що витирає сльозу. –
Зараз ти суперечиш власним словам, хоча, це типова московитська логіка –
звинувачувати у всіх проблемах сусідів, тільки не себе. «Хто нагадив? Невістка.
Так її ж не було вдома. А он її халат висить». От так і у вас.
- Мені аж самому легше стало, – перервав їх суперечку
Матвій. – Якщо ви закінчили, а ви закінчили, то пропоную повернутись до більш
нагальних проблем. Зараз у нас їх три: мотиви Кола і Ковену, те, що вони до
цього причетні у мене немає сумнівів, інакше еліта б вже давно показалась, а не
бродила невідомо де; безликі та «Лемеґетон». Остання проблема тісно пов’язана з
двома іншими, тому вирішивши її, ми наблизимось до розв’язки двох інших. Тому
наступна зупинка – Карпати.
- Все це чудово, проте без елементарних документів і
грошей ви далеко не доберетесь, – поспішила зауважити Оля. – Друзів, які б
допомогли, у вас небагато, вірніше – їх зовсім немає.
- Думаю у цьому нам допоможе нам наш недошпигун, – і
хитро посміхнувшись Віолета вказала на невелике дзеркало в кімнаті, що в ту ж
секунду показало Дениса, який в щось уважно вслухався. – Цей гадьониш – ще той
щур, я не одразу помітила ілюзію, що проникла разом з тобою, – звернулась вона
до Матвія. – Можеш проходити, я створила для тебе прохід! – виголосила вона,
звертаючись до Дениса, а потім під ніс пробурмотіла. – Будь моя воля, я б тебе
в якесь тепліше місце закинула.
Денис не заставив себе довго чекати і вже за хвилину в
кімнаті стояв худенький брюнет з понуро опущеною головою.
- Такий захисник – мрія усіх дівчат! Втік з поля бою, ще
й «спідницю» вартового розшукує, щоб заховатись. В характерники тепер набирають
кого попало? – змірявши з ніг до голови його сухорляву статуру, продовжувала
кепкувати Віолета.
- Теж мені герої! – огризнувся Денис. А потім вже
спокійніше додав. – Я все чув і можу допомогти. У мене все одно немає шансів
проти тих тварюк. Моїх заощаджень має вистачити на фінансування невеликої
військової операції. Правда, з документами проблемніше. Підробки швидко
виявляють, тому для Матвія потрібен оригінал, бажано якогось мертвого
військового.
- Оля і Матвій миттєво переглянулись.
- Ти думаєш про те ж, що і я? – звернувся Матвій до Олі.
- Бюрократія займає час, а тому у нас є примарний шанс
на успіх.
- А конкретніше? Не всі тут підключені до вашого
телепатичного каналу, – сердито мовила Віолета.
- Скажемо так… Корабель, команда якого погодилась нас
підвезти сюди, не пережила зустрічі з гремами. Корабель перевозив поранених,
тому з документами проблем не буде. У мене невелике прохання, – звернувся
Матвій до Дениса. – Якщо зможеш, дістань документи хлопця, на ім’я Макс. Звання
не знаю, проте він один був в каюті з легкопораненими.
- Зроблю усе можливе. Як би цинічно це не звучало, та
ситуація в Тимошівці послужить нам чудовим прикриттям. В Енергодар зараз
направляються сотні людей з навколишніх поселень, а тому ми зможемо розчинитись
серед них. В разі чого прикрию своїми документами, я все ще чинний офіцер. На
готівку при мені зможете зняти житло, в якому пересидите до мого повернення. Я
постараюся максимально швидко залагодити все з роботою і документами.
- Мені б також не завадили документи, – втрутилась в
його планування Віолета. – Я – егрегор без хазяїна, тому мене бачать усі.
- Можеш взяти мої, – запропонувала Оля. – Це ж можливо?
– звернулась вона до Дениса.
- Влетить в копійку… Проте реально, – задумавшись відповів
Денис.
- Тоді вирішено! – підсумував Матвій. – Ледь не забув… З
твоїм сховищем нічого не буде? Вірніше ні в кого не виникне запитань, а то ми
отримали його координати…
- За це не турбуйся, – перебила його Віолета. – Це був мій невеликий фокус…