Наступного дня Ален прокинувся рано. Рана вже майже
зажила, залишився тільки невеликий шрам, який особливо не дошкуляв. Рін дрімала
на кріслі, він все ще міг звикнути, що їй потрібен сон. Двері прочинились і
показалась голова Марко.
- Не спиш? – мовив він пошепки.
- Пробував, проте сон не бере. Схоже, в тебе та ж
проблема, – посміхнувся Ален.
- Я майже не спав, думки не давали. За останній час
стільки всього сталося! – збуджено мовив він.
- І то правда. Ми вчора думали над планом переміщення і
дещо придумали. Хочу почути твою думку з цього приводу, – і Ален коротко
передав суть їхнього плану.
- Задум непоганий, враховуючи те, що сам легіон охороняє
кордони столиці, а долина якраз на кордоні.
- Тоді виходить, що ми залишимо столицю без захисту? –
завагався Ален.
- Не обов’язково, – заспокоїв його Марко. – Кожен легіон
завжди виділяв по декілька тисяч хранителів, які захищали орден і столицю
незалежно від того легіону, що безпосередньо займався патрулюванням кордону.
Елітний підрозділ, так сказати. Хоча, якщо врахувати розрахунки Рін, то ми, для
страховки, просто залишимо певну кількість солдат, що перекриють Долину й
зможуть завадити маневрам ворога. Якщо ти був у долині, то знаєш про що йде
мова.
- Це справжня природна фортеця. Несподіванки зводяться
до нуля.
- Отож.
- Однак Ієрихон великий, потрібно багато часу, щоб
пояснити усім. А час – розкіш. Як тільки демони прибудуть під стіни Бастіани –
кожна секунда буде на вагу золота.
- Після твоєї промови сьогодні я віддам негайний наказ
про збори й початок мандрівки в гори. Частина залишиться, щоб прикрити відхід,
потім вони приєднаються до перших.
- Ризиковано… Це мов добровільно стрибнути в пащу
звіру.
- Вони знають на що йдуть. Інакше наш задум провалиться
ще на початку. Бастіану, як не крути, захищає бар’єр, який ви сильно пошкодили
своїм переміщенням, але тим не менш, він ще працює. Демони не настільки сильні,
щоб зламати його одразу. А це час, який нам так потрібен.
- Тоді я залишусь і допоможу тим, хто буде битись на
мурах, – виголосив Ален.
- Виключено! – відрізав Маркою. – На тобі тримається
весь наш план, і якщо щось станеться, то тисячі життів обірвуться за секунду!
- Без мене їм довго не протриматись, і я єдиний, хто
здатен перемістити велику кількість людей на таку відстань. Не заперечую, що
багато загине, але не всі, хоч хтось виживе! Така надія буде важлива під час
битви. Та й мене так просто не вбити.
- Бачу, сперечатись з тобою марно, тому хай буде
по-твоєму, – зітхнув Марко. – Тільки пообіцяй, коли ситуація загостриться, ти
одразу перемістишся.
- Згоден, – схвально кивнув Ален. – А, хто поведе
людей?
- Спочатку я думав про тебе, але ти вже вирішив
протилежне, тому довірю це комусь з хранителів, що зараз перебувають зі мною. Є
декілька перевірених людей, вони впораються.
- Ти від початку планував залишитись? – кинув на того
косий погляд Ален.
- Мені якось все одно. А загинути в битві – не найгірша
участь для хранителя, – посміхнувся Марко.
- Не забувай, що ти також потрібен для плану. Без тебе
мене й слухати не стануть.
- Помиляєшся. Побачиш реакцію людей на площі й все
зрозумієш. Гадаю, слід починати, а то люди вже зачекались.
- Почекайте секунду, – мовила Рін, яка прокинулась і
уважно слухала їхню розмову. – Я тобі ще в Гімері говорила, що зміню твій
вигляд, – звернулась вона до Алена. – Прийшла пора!
Очі Алена загорілись цікавістю.
- Що мені робити?
- Просто стій і не рухайся, – мовила вона, коли він
підвівся з ліжка.
Це було схоже на перетворення Попелюшки з казки Шарля
Перро. Легка нагрудна броня з Гімери змінилась міцною кірасою з невідомого
матеріалу. Вона мало чітко виражену тілесну форму, на животі набувала
рельєфної форми м'язів. Нагрудна частина
була укріплена краще, ніж інші, її прикрасою служив блакитний візерунок у формі
голови дракона, очі якого пильно спостерігали за навколишнім світом. Враховуючи
чорну кірасу, то цей дракон виглядав напрочуд дивовижно. Передпліччя обох рук
вкрили наручі з того ж матеріалу, що й кіраса. Їхня зовнішня сторона нагадувала луску дракона, покриту відростками у формі
зубів. На руках сформувались зручні чорні рукавиці без пальців. Легкі, але
водночас міцні штани з товстої тканини, підсилені на колінах щитками, за формою
схожі на ті, що захищали передпліччя. Нове зручне взуття дечим нагадувало кросівки,
які він недавно поміняв на важкуваті черевики. Схоже, Рін спеціально створила
їх, щоб хоч щось з усього цього було йому знайоме. Довершив усе довгий білий
плащ з номером сім і блакитним драконом на спині.
- Коротко поясню, що це за броня, –
мовила Рін. – Весь комплект зроблений зі шкури дракона, він дуже міцний, здатен
витримувати як серйозні фізичні удари, так і різноманітні техніки. Легкий,
мобільний, служить чудовим провідником сили. Це один з видів, які ми
використовуємо під час битв. Щодо взуття, то вирішила, що тобі більше підійде
щось, до чого звик, тільки з невеликим доповненням.
- Я думав, такої броні вже не
знайти! – захоплено мовив Марко. – Це велика рідкість!
Рін посміхнулась.
- Невеликий подарунок від мене
Алену.
- Дякую, – схилив голову в поклоні
Ален. – Тільки що це за номер на спині? У Адрі і її друзів, я такого не бачив.
- Форма від рядового, до капітана
включно – це білосніжна броня і плащі, на яких зображується символіка їхнього
легіону, у кожного вона різна. Форма ж командирів відрізняться. У них, як і в
інших, білосніжна броня, проте плащі вже чорного кольору, з номером легіону і
його символікою, – пояснив Марко.
- То чому в мене білий плащ і чорна
броня? – запитально поглянув на Марко Ален.
- Це особливість командира нашого
легіону. Бакарі не хотів бути схожим на інших: «Та й чорний плащ надто
похмурий», – говорив він. Тому за його проханням, орден злегка
змінив правила, а вірніше – поміняв місцями атрибути. Чорний плащ – став білим,
а біла броня – замінилась чорною. По суті – нічого не змінилось, проте, він чогось прагнув саме такого
поєднання.
- Мені подобається, – усміхнувся
Ален, розглядаючи нову екіпіровку. – Гармонійно, враховуючи мою ситуацію… Ну що ж, а
тепер, можна й перед людьми виступити!
Рін і Марко усміхнулись. Вони
вийшли через дерев’яні двері назовні. Виявилося, що кімната Алена
знаходилась в невеликій вежі, що входила до комплексу оборонних споруд
цитаделі, в центрі Бастіани. Саме місто оточував чималий мур, приблизно три
метри в ширину і близько десяти у висоту. По його периметру були збудовані
вежі, в яких за необхідності могли заховатись лучники.
Бастіана, попри усі думки Алена,
була величезним містом. З десятками будинків, ремісничих цехів, казарм для
солдатів і кварталів Знаті. Попри те, що вона входила до Проклятих Земель, тут
все ж відчувалась якась свобода, не було тієї гнітючої атмосфери, що в
Гімері.
Акуратно вимощені з каменю
вулички, подекуди, їх навіть прикрашала зелень. Красиві алеї на околицях міста,
де попри складне становище, все ж знаходились пари, що прогулювали під
руку.
- Нам сюди! – скомандував
Марко.
Вони повернули направо і вийшли
через браму цитаделі в місто. Тут було на диво тихо, Ален думав, що зараз
потрапить у бурхливий вир, але надії не справдились.
- Чому так тихо? – здивовано
звернувся він до Марко.
- Почекай ще декілька хвилин і сам
усе зрозумієш…
Минувши корчму й декілька
невеликих магазинів, вони опинились на величезній площі в центрі міста. Вона
була заповнена десятками тисяч людей, які з нетерпінням очікували. Дехто
завбачливо зайняв місця на дахах.
- Думаю, варто скористатися
переміщенням, а то так просто нам не протиснутись, – запропонував Ален.
- Не варто, – заперечив Марко. –
Зараз нам організують прохід, – і він загадково усміхнувся.
Він подав знак солдатам, ті по
ланцюжку передали його до центру, де мала відбутись церемонія представлення
Алена. Хоча сам Ален думав про це, як про виступ, перед яким потрібно завчити
слова, а потім монотонно переказувати, додаючи трохи емоцій.
На площі почувся шум, немов
тисячі бджіл зараз працювали збираючи нектар. Поволі натовп став розступатись,
роблячи невеликий коридор. Ален зніяковів від такої уваги. Тепер усі погляди
були спрямовані на нього.
- Вони чекають на тебе, –
посміхнувся Марко.
Проте Ален все ще міг оговтатись
від такої уваги. Ноги немов налились свинцем.
- Не змушуй їх чекати! – мовила Рін взявши його під руку й потягнувши вперед.