Першим
прокинувся Ален, інші ще міцно спали. Схоже – кола діяли на них куди сильніше,
ніж на нього, хоч вони й не подавали особливих ознак. В таборі було досить
спокійно, лише поодинокі тіні патрульних бродили в окрузі. Половина вогнів
погасла, залишилось тільки декілька для освітлення території, в разі нападу
ворога. Дехто готував на них поїсти. Хоч Ален поки що й не відчував голоду,
проте неповторний аромат печеного м’яса пробуджував ще той апетит.
- Доброго
ранку, – потягуючись, і протираючи сонні очі, мовила Діана. – Ти хоч спав? –
звернулась вона до Алена.
- Я б
назвав це – зануренням в думки, – посміхнувся Ален.
- Щастить
тобі. Я вже думаю, що скоро і нам їжа знадобиться. Кляті демони, – сердито
мовила вона останні слова.
- Тихіше
ти. Дай ще поспати, – крізь сон мовила Беатріс.
- І
так кожен раз, – склавши руки на грудях, мовила Діана.
- До речі,
а де Натаніель? – звернувся Ален до Діани.
- Він
майже не спить, весь у справах. Винить себе за провал завдання... – вже тихіше
мовила Діана останні слова.
- Провал?
– здивувався Ален.
- Тіньовий
славитьс бездоганним виконанням доручених йому завдань, а тут таке, – пояснила
Діана.
- Фактично,
ви ще на завданні, ви ж так і не з’ясували всього, – підбадьорив її Ален.
- В
тому-то й річ, що з’ясували… – схиливши голову, винувато мовила Діана. – Вчора
ти лише підтвердив усе.
- А з
чого раптом таке одкровення? – Ален скоса поглянув на неї.
- Якщо
ти не помітив, то нас тут тільки троє, – натякнула вона на проведену ніч, й
відсутність Натаніеля.
- Непросте
у вас поняття довіри, – пожартував Ален.
- Найкраще
людину можна зрозуміти в схожих ситуаціях, – повчально мовила Діана.
- А
якщо би я виявився шпигуном? – запитально поглянув на неї Ален.
- То
уже б не жив, – заговорив Натаніель, що з’явився з-за дерев.
- З
вами не засумуєш, – посміхнувся Ален.
- Те
саме можу сказати й про тебе. Що це за меч? – і Натаніель випрямив праву руку,
в якій тримав меч Рін.
- Знайшов
перед другим колом, треба ж було чимось оборонятись від демонів, – байдуже
відповів Ален.
- І ти
не помітив, як він висмоктує сили? – скоса поглянув на нього Натаніель.
- Висмоктує?
– перепитала здивована Діана.
- Сама
перевір, – і Натаніель простягнув меч Діані. Та обережно взяла його в руки.
- І
справді, я відчуваю, як мене покидають сили. З таким мечем довго не повоюєш.
- І я
про це, тому напрошується питання, як ти зумів стільки часу пробути з ним, і
нічого не відчути?
- Я
везучий, – стиснув плечима Ален.
- Поганий
жарт, а я майже повірив тобі, – погляд Натаніеля не віщував нічого доброго.
- А
він наполегливий, – мовила Рін.
- І що
далі? – звернувся Ален до Натаніеля.
- Залежить
від відповіді на друге питання. Коли ти вчора згадав про ілюзію, я спочатку не
надав цьому особливого значення, та потім мене немов осінило, і я вирішив
перевірити тебе. І яким же було моє здивування, коли побачив одну з них на
твоїх очах, проте, й це ще не фінал розповіді, я не зумів її розвіяти, що
практично – нереально.
- Тобто,
як не зумів? – насторожено мовила Беатріс, яка від почутого швидко прокинулась.
- Добре,
добре, ви розкусили мене, прийміть похвалу, Девкаліон і справді вартий своєї
репутації, та впевнені, що хочете отримати відповіді на свої питання саме тут?
– натякнув Ален на вцілілих, і можливі жертви, в разі загострення ситуації.
- В
пастку заманюєш? – не втрималась Діана.
- Думаю,
вам би не хотілось, щоб весь табір побачив… та й цей старий відчувши мою силу,
вже не буде таким обережним.
- Що
пропонуєш? – холодно мовив Натаніель.
- Ви
знаєте навколишню територію, напевно знайдеться місце без зайвих очей... Вас
троє, я один, сумніваюсь, що ви такі слабкі, щоб боятись мене.
- Добре,
вирушаємо негайно, – не вагаючись мовив Натаніель.
*****************
Місце
й справді вибрали віддалене від табору. Це була невелика галявина. По обгорілих
пеньках можна було припустити, що недавно тут відбувся серйозний бій. Натаніель
і дівчата добре орієнтувались на місцевості,
можливо – це вони провели тут битву. Ален вирішив не розпитувати, а то
становище й так було напруженим. Вони взяли з собою ледь не половину арсеналу,
тому в серйозності їхніх намірів він не сумнівався.
- Розкажеш
їм все? – звернулась до нього Рін.
- Іншого
виходу я не бачу, але – потрібно зав’язувати з цим, скоро весь орден знатиме
про тебе.
- По
твоїх думках бачу, що ти неспроста це робиш?
- Він
знає Адрі, це я зрозумів з першої нашої розмови, хочу з’ясувати хто він такий.
- В
цьому ваші думки сходяться, – пожартувала Рін.
- Ну,
ми чекаємо, – заговорив першим Натаніель, коли вони опинились на середині
галявини. В його голосі відчувався відвертий виклик.
- Для
початку – хотів би попросити назад свій меч, а то він й надалі висмоктуватиме
силу.
- Ще
чого! – вигукнула обурено Діана.
- Вважайте,
що я ввічливо попросив.
Не
дочекавшись відповіді, Ален зосередився, за мить загорнутий в тканину меч, за
спиною Натаніеля, опинився в його правій руці.
- Це
ти даремно зробив! – і Натаніель вихопив один з мечів за спиною. Дівчата
стиснули в руках списи й стали в бойові стійки.
- Спокійно,
я вже казав, що це всього лише застережний захід, – і меч зник з руки Алена. –
Задоволені? Тепер я без зброї.
- Як
тобі вдалося використати другу форму, без свого ангела? – здивувався Натаніель.
- А
хто казав, що я без свого ангела? Рін, покажись, будь ласка, – вголос мовив
Ален.
За
мить біля Алена, в напівпрозорій формі, з’явилась Рін.
- Рада
знайомству, – звернулась вона до розгублених Натаніеля й дівчат.
- Що
ти таке? – першим прийшов до тями Натаніель.
- Не
«що», а хто. Рін мій другий ангел-хранитель, – пояснив Ален.
- Не
може такого бути? Це демон! – не стрималась Беатріс.
- Ви
бачили подібне, хоч в одного демона? – і Ален сформував за спиною шість чорних
крил, чим долив масла в вогонь. – Був би тут Серафіель, чи хоч мій плащ, я б
навів переконливіші аргументи, а так – доведеться повірити своїм очам і вухам.
- А
якщо не повіримо, і спробуємо зупинити? – в голосі Натаніеля прозвучали
загрозливі нотки.
- Зупинити
що? Я нічого не зробив ні вам, нім людям в таборі? – роздратовано мовив Ален.
- Але
можеш, якщо подібна сила вийде з-під контролю, – насторожено мовила Діана. – Ти
недаремно наклав ілюзію на свої очі, адже так?
- Так,
все вірно, – і Ален розвіяв ілюзію.
Як
трійця не старались, проте страх неможливо було приховати, він яскраво читався
в їхніх очах.
- Ти
вже почав перетворюватись на демона! – вигукнула Діана.
- От
вперті осли, – роздратовано мовив Ален. – Ще раз кажу – я не демон. Це наслідок
дисбалансу.
- Дисбалансу?
– розгубилась Беатріс.
- Так,
якщо ви забули, то Сарафіель залишився перед брамою, а без взаємодії світла і
темряви – виходить дисбаланс, простіше кажучи: темрява візьме верх. Я знаю, як
цього уникнути, та спершу – мені потрібно врятувати Адрі, й покласти край цьому
хаосу.
- А
вона знає? – знову заговорив Натаніель.
- Знає,
і сприйняла це куди швидше за вас, – не втримався Ален.
- Ти
хоч розумієш, про що просиш? з’явився ні з того, ні з сього, і показуєш таке,
від чого волосся стає диба, навіть у нас, – не стримався Натаніель.
- Взагалі-то
– самі винні, я не просив приводити мене в табір, чи тим більше – посвячувати у
свої плани, я й сам чудово справлявся.
- І це
ти називаєш справлявся? – скептично мовив Натаніель. – Ти на грані зриву.
- А
вам, що до того? – зіронізував Ален. – Няньки мені непотрібні. Хотіли дізнатись
– розповів, а тепер – вибачайте, маю зайнятись справами, й так згаяв забагато
часу.
- Навіщо
взагалі погоджувався йти з нами, якщо міг без проблем заперечити? – звернулась
до нього Беатріс.
- Хотів
дещо дізнатись, але тепер бачу, що даремно…
Ален
розвернувся і попрямував в ліс, хоча, по правді, він і сам не знав куди тоді
йшов, лиш би подалі.
- Стій!
– вигукнула Діана, і за мить опинилась в нього за спиною, вона вже хотіла було
покласти руку йому на плече і зупинити, проте стіна чорного полум’я, стала на
перешкоді її наміру. Натаніель і Беатріс кинулись їй на допомогу, проте все, що
вони на той час змогли зробити – це забрати її якомога далі від небезпеки.
- Ти
так задумував? – напівжартома запитала Рін.
- К
чорту плани, й цих ідіотів, справимось самі, – роздратовано мовив Ален. –
Даремно розраховував на їхнє розуміння…
- Може
даси їм трохи часу? Тим, хто не прикликав ангелів, важко зрозуміти подібне, –
постаралась заспокоїти його Рін.
- Навіщо
витрачати сили на безхребетних, які сидять і нічого не роблять? – Алена
проймала дедалі більша злість.
- Тут
ти помиляєшся, вони об’єднали вцілілих, – заперечила Рін.
- Загинуть
при першій же атаці демонів, – відрізав Ален.
- То
може – допоможеш їм?
- Вони
мають «свого демона»!
- Ален...
- Не хочу про це говорити! Потрібно знайти дорогу далі!