«Memento mori» (Пам’ятай про смерть) (латинський вираз)
Портал закрився і вони опинились посередині чорної
пустелі. Вгорі – червоне, як кров небо, на якому постійно роздавався грім і
спалахували блискавки. Внизу – потріскана земля, з-під якої били фонтани магми.
Поодинокі обгорілі дерева, які як і Прометей, терпіли свою кару. Далеко
попереду чувся дзвін молотів. Здавалось, це страшний сон, який став
яв’ю.
- Це і є Проклята Земля?! – вражено запитав Ален. Його
фантазія малювала різні образи, проте, коли зустрілась з реальністю, то настав
легкий ступор.
- Вона сама, – ствердно кивнув Бріар. – Нас перенесло
трохи далі від Гімери.
- Давно хотів запитати, чому над Едемом ми бачили і
місяць, і зірки, а тут їх не видно?
Звичайно ж зараз не це питання цікавило Алена, проте
говорити про демонів не дуже хотілось. Серце й так видавало шалений ритм, а
кожен м’яз напружився, очікуючи, що з-під землі полізе різна нечисть.
- Едем зв’язаний з Землею тісним зв’язком, як би це
простіше пояснити… Це, як два боки однієї монети, формально вони одне ціле,
бачать одне й те саме, тільки знаходяться по різні сторони. А Прокляті Землі –
творіння іншого роду, яке не входило у Великий Задум. Вона існує незалежно від
Землі й Едему.
- Один з хранителів, який мене супроводжував, розповідав
про Хроніки Буття.
- Міф… Ніхто не знає, чи існують вони насправді, –
байдуже мовив Бріар.
- А як тоді утворились ці землі? – зацікавлено мовив
Ален.
- Одна з загадок цього світу. Існує багато версій, але
особисто я не вірю в жодну. Люцифер не міг створити їх самотужки, – з
неприхованим запалом виголошував кожне слово Бріар. – Правда прихована за
завісою таємниці. Можливо, комусь і вдасться розгадати цю загадку. Однак зараз
це не так важливо, потрібно потрапити в місто й запастись харчами.
- Харчами? – Ален пригадував, як йому говорили, що їжа
тут непотрібна.
- Тут не Едем і голод відчуватимемо. Але перш ніж
вирушимо, маю попередити: ні в що не втручайся, нічому не дивуйся і
найголовніше – нікому не кажи про свою силу і взагалі про хранителів. Навіть одне
необережне слово може накликати величезні неприємності! Бачиш частки блискавки
на небі? Вони реагують на коливання сили на цих землях. По їхній частоті я можу
припустити, що п’ятий з семи темних легіонів скоро прибуде, він ненадовго
отабориться в Гімері, після чого вирушить на Бастіану. Ми маємо випередити
його. Але це не найбільша наша проблема… Як я вже казав, ця природа реагує на
силу, і якщо моя ще більше-менш стабільна і не викличе особливих змін, то твоя
– спричинить такий хаос, який ця земля ще не бачила. На нас почнуть полювати
усі істоти цього світу, вона буде манити їх. Тому, тобі потрібно навчитись
контролювати її.
- І скільки у нас часу?
- Не більше місяця.
- Слід поспішати! – зосереджено мовив Ален. Перспектива
стати ціллю чийогось полювання не дуже радувала його.
- В мене вже є одна ідея, щодо твоїх тренувань, але про
це потім, спершу давай потрапимо в місто…
Далі йшли мовчки. Було жарко й дуже хотілось пити.
Втома відчувалась чимраз більше. Ноги ледве слухались. Часто доводилось оминати
великі розломи в землі й величезні фонтани, що вистрілювали магмою на декілька
метрів у висоту, а потім накривали пекельним покровом землю.
- Ви так і не розповіли, звідки стільки знаєте про
хранителів, – мовив Ален, щоб хоч якось відволіктись від виснажливої мандрівки.
- Я, як і ти, був колись хранителем. Вірніше, тобі ще
належить пройти офіційну церемонію, хоча ти і так зміг прикликати Серафіеля,
цього більш ніж достатньо, – після цих слів на Бріара нахлинули спогади. –
Пам’ятаю, коли орден ще тільки формувався, мільярди людей затамовували подих,
спостерігаючи за ним. Пригадую промову Ноя – глави ордену, створення перших
легіонів, перші церемонії посвяти… Як я, по тутешнім міркам, ще зовсім молодий
хлопець,, піднімався на площу й прикликав свого ангела-хранителя. А ті здивовані,
я б навіть сказав – перелякані погляди членів ордену, які побачили кого я
прикликав… Баракіель був не просто ангелом, а одним з херувимів. Якщо йти по
ієрархії ангелів, то херувими знаходяться майже на вершині, вище тільки
серафими. Хоча ранг у них не відіграє особливої ролі, та все-таки, для нас,
хранителів, це показник сили. Чим вище ранг ангела, тим більша сила хранителя.
Херувими, в основному, стражі: Раю, Ковчега Завіту… їхня сила величезна. І те,
що я прикликав одного з них, було чимось неймовірним. Навіть призначені
командири володіли меншою силою: шість командирів прикликали шістьох
Архангелів, і сьомого, Михаїла, прикликав сам Ной. Їхня сила була руйнівна,
вони затопили Землю і перемогли темні легіони, та все-таки вищі ангели – це
вищі ангели. Більшою була хіба що сила Михаїла, як верховного
головнокомандувача небесного воїнства. Мене одразу хотіли призначити командиром
сьомого легіону. Та цього не сталось, оскільки днем після брама відчинилась…
- І через неї пройшов Бакарі, – перебив Бріара Ален.
- Так ти чув про нього? – здивувався той.
- Так, від одного з хранителів.
- Я все думав, кого ж направили до тебе, а тепер,
здається, починаю розуміти! – кинув він на Алена хитрий погляд. – Чорне
волосся, карі очі, струнка фігура, червоний дракон на плащі… Не хто інша, як
Адріана.
- Ви її знаєте? – ледь не вигукнув Ален. Раптова надія
загорілась в його серці. Надія, що Бріар може щось знати про її долю. Та за
мить Алену довелося остудити запал, адже мозок провів логічні паралелі.
- Я знаю її батька Драгона, ми часто любили
подискутувати на різні теми.
- Чекайте, тепер я остаточно заплутався! – розгубився
Ален. – Скільки тоді років вам і Адрі?! Вона ще зовсім молода, а з її
розповідей виходить, що вона була знайома з Бакарі.
- Все вірно, але не забувай, що час тут тече не так, як
на Землі, тут може пройти день – там три… Це не пояснити земними термінами. Тут
інші закони. Хранителі «захищені» навіть від того плину, якому
підпорядковуються звичайні душі. Подвійні стандарти, – зітхнув Бріар. – Тут ще
слід враховувати й Вищу Знать.
- Люди, які одразу народжуються в Едемі?
- О, то ти й про них вже чув! Адрі встигла багато
розповісти! Вища Знать очищена від першого гріха та живе по своїх правилах і
законах. Більшість з них займає керівні посади в Едемі, у їхнє коло неможливо
потрапити: ти або від народження з ними, або на тебе дивляться звисока.
Знаю твоє наступне питання: як вийшло, що люди одразу народжуються в
Едемі? Після Потопу планувалося заново заселити Землю нащадками не тільки Ноя,
а й людьми очищеними від першого гріха й наділеними особливою силою – Волею
Творця. Вони мали стати наставниками наступного покоління, щоб люди знову не
вибрали хибну дорогу… Та все пішло не так, як було задумано. Сила, яку
вивільнили архангели, була настільки могутньою, що створила бар’єр, який
завадив обраним душам потрапити на Землю. В результаті вони залишились тут і
сформували ще одну касту суспільства. А, щодо вигляду, то так, Адрі трохи
молодша мене, але завдяки своєму походженню і тому, що хранитель, час для неї
тече по-своєму. Та й якщо не брати до уваги її походження води Едему можуть
змінити вигляд, по-вашому – омолодити. Років, звичайно, не повернуть, але
старий дідусь знову може відчути себе молодим юнаком, при цьому проживши вже
тисячу років. Не усі хочуть змінюватись, декому подобається бути старшим – це
ознака поважності й мудрості. Хоча і старші люди не відчувають особливих
незручностей: крім свого вигляду, вони нічим не поступаються молодим юнакам, чи
дівчатам. За винятком хіба вже дуже старих мешканців. Природна смерть тут
наступає рідко, в основному люди гинуть від битв з демонами.
Важливим аспектом слід зазначити й те, що до
вісімнадцяти років у всіх, незалежно від походження, розвиток організму
відбувається за земним часом. А після вісімнадцяти починають діяти правила цього
світу. Серафіель може розповісти тобі детальніше, він всі ці правила знає куди
краще.
До речі про ангелів. Я закінчив на тому, що брама
відчинилась і з’явився Бакарі. Захоплені такою силою, його одразу супроводили в
орден, після чого він негайно пройшов церемонію. Здивуванню усіх не було меж,
коли на його поклик з’явився один з серафимів. Такій силі позаздрили усі: від
командирів до рядових бійців. Він одразу був призначений командиром
сьомого, а я його помічником і першим капітаном. Згодом Бакарі призначив ще
трьох капітанів, щоб було легше керувати, та й наш легіон завжди служив
запобіжником, який тримав під контролем амбіції всіх командирів. Тому чим
більше сильних людей було в його лавах, тим спокійніше спав Едем.
Однак після зняття печаті одного з вершників все
покотилось в прірву. Сотні років нашої роботи зійшли нанівець. Командир зник, а
сьомий легіон без сильного лідера поступово розпався. Старші офіцери розбрелись
по світу в очікуванні повернення Бакарі, або ж нового командира.
Тепер розумієш наскільки важливою є твоя поява? Те, що
ти прикликав не просто одного з серафимів, а головного з них, не залишає більше
сумнівів, що ти той самий, той, кого ми так давно чекали, командир сьомого
легіону. Ти й уявити не можеш, якою силою володієш!
- До речі, про силу… Що трапилось після того, як я
відключився в Долині Королів? На останніх секундах я відчув щось темне й
сильне, щось, що хотіло вирватись і знищити все на своєму шляху.
Бріар задумався, було видно, що він не знав відповіді
на це питання: те, що тоді трапилось, породило більше запитань чим
відповідей.
- Все, що я бачив, як вогонь на ваших крилах змінився на
темний, як ніч, і у твоїй руці сформувався ще один меч з жахливою темною аурою.
Серафіель зі своїм відходом запечатав ту енергію. Вам ще належить з’ясувати, що
це було.
Попереду показалась місто.
- Це і є Гімера? – вражено запитав Ален.
- Так!
Місто знаходилось в чималій долині. Тут не було
виверження магми, а на околицях виднілись силуети посівів, чи то чогось схожого
на виноградники, здалека було важко розібрати. Чим ближче вони підходили, тим
похмурішою ставала картина. Біля міста й справді були посіви пшениці, а також
щось схоже на яблуневі сади й виноградники. На них працювали істоти, схожі на
людей, вірніше це й були люди, але тепер їх неможливо було впізнати: сухі, як
тріска, знесилені, шкіра ледь прикривала їхні сухі кості. В більшості не було
волосся на голові. Кістляві руки, рвана одежа. Страшно було дивитись на все
це.
- Ось що стається з людьми, які потрапляють на цю
сторону, – не то повчально, не то з пересторогою мовив Бріар. – Та жаліти їх непотрібно! Ґвалтівники, вбивці, злодії… всі вони тут
розплачуються за наслідки своїх діянь. На заході міста є шахти, в яких
добувають руду для кузень. В них працюють такі ж робітники. Бастіана й Гімера
найближче до стіни, тому тут найбільше контрабандистів, торговців, найманців і
демонів, що таємно проникають на Землю за душами. Та найбільшою пам’яткою цих
місць є арена.
- Арена? – в Алена пробігли мурашки
від свого ж голосу, настільки неприродно він пролунав.
- Місце, де гладіатори й раби
б’ються за свободу, а демони – за славу й місце в темних легіонах. Тут свої
порядки й своя ієрархія. Сотаріс, наприклад, був головним жрецем по напрямку
тварин. Усі незвичайні істоти цього світу підпорядковуються йому. Нам
пощастило, що його сила була обмежена жрецями таємниці, інакше бій прийняв би
інший характер. Не скажу, що він би переміг, але сил потрібно було затратити
куди більше, щоб з ним справитись. Він стоїть десь на рівні наших старших
офіцерів, а можливо, і капітанів.
- А чому їх обмежують у силі?
- Едем не схожий на тутешню
природу, яка реагує на коливання сили, але й у нас є методи й ресурси для
виявлення такої сили, тому, щоб не попастись, вони вдаються до таких
заходів.
Вони зайшли в місто. Повсюди був
нестерпний сморід, ходили, мов тіні, люди. На деяких вулицях демони гнали, мов
стадо, чергову партію людей. Чим далі проходили, тим більше змінювався вигляд
демонів. Тепер вони вже не були схожі на тих, при вході в місто. Волохаті
копитоподібні ноги змінювались на більш людські, крім того, деякі з них мали
чималі роги на голові й масивні чорні крила за спиною. Зі зброї, в основному,
мали при собі батоги, хоча траплялись і ті, що носили широчезні мечі.
- З цими, – Бріар показав на
демонів з крилами й мечами, – краще не жартувати. – Це демони Панори, вид
демонів, що стежать за порядком і дотриманням законів на цих землях, свого роду
поліція і суд в одному екземплярі.
- А куди ми прямуємо? – Алену
хотілось якнайшвидше покинути це місце.
- Зараз побачиш… – ухилився від прямої відповіді Бріар.
Вони пройшли щось схоже на ринок
зі рваними навісами, під якими стояли й «рекламували» свої товари демони й
люди. Тут було усе: від зброї, до прикрас і чогось схожого на їжу. Навіть раби,
яких виставляли напоказ на невеликих дерев’яних платформах. Охочі підходили й
за символічну плату забирали обрану персону. Ален, немов боровся сам з собою: з
одного боку злочин, з іншого прощення. Він розумів, що люди тут не просто так,
але серце відмовлялось сприймати такий плин речей. В ньому немов боролась
світла і темна сторони. Без подібних земель наступив би хаос, але чи
заслуговують ті люди, які зараз живуть і грішать в Едемі, такої ж участі, як ці
грішники… Чому ці мають спокутувати свою вину, а ті – ні?… Цей світ має
втілювати справедливість і мир, а на практиці відбувається навпаки. Для кого
наступить цей Судний День… Кого вважати грішником: того хто вкрав їжу для своєї
голодної сім’ї, чи того, хто засудив його за цей злочин?… Людство чимраз ближче
підходить до прірви… Може, нам дійсно слід зникнути? Ми можемо тільки
руйнувати…
- Про що задумався? – побачивши
зосереджене обличчя Алена, запитав Бріар.
- Та так, нічого особливого… –
зніяковіло відповів Ален.
- Замислився над сенсом нашого
існування? – привітно посміхнувся Бріар. – Це відбувається зі всіма, хто тут
вперше. Скоро звикнеш, – останні слова
прозвучали не як підбадьорення, а швидше як констатація беззаперечного факту.
- А чого добиваються повсталі в
Бастіані? – раптом запитав Ален.
- Хочуть свій куточок
свободи…
- Між двох вогнів: з одного боку
орден, який не прийме їх так як вони грішники й належать цим землям, з іншого –
імператор, що не потерпить такого міста на своїх землях…
- Починаєш розуміти тутешню
політику, – слова Бріара були
сповнені розчарування. Відчувався досвід сотень прожитих років.
- А як бути з тими, кого насильно
забрали сюди? – натякнув Ален на рейди.
- Жертви війни. Ніхто не введе
війська сюди, це означатиме початок війни, яка нікому непотрібна! – мовив
Бріара з холодністю дипломата.
- Адрі говорила, що війська
Проклятої Землі збираються для останньої битви?
- Вона живе у своєму світі. Повному
романтики й «принців на білих конях»! Якби щось подібне затівалось, то повір
мені, Сотаріс би так просто не розгулював Едемом. Те, що п’ятий легіон
рухається до кордону, нічого не означає, їхня ціль – Бастіана, не більше.
Такі рейди – звична річ для цих
земель.
Але щось в словах Бріара
насторожувало Алена, бо зараз той суперечив самому собі. Яка його справжня
ціль? Чому так вдало з’явився на його дорозі? Стільки знає про ці землі…
Василіски в долині… Потрібно бути насторожі.
- Може розповісте куди прямуємо?
- Ми прийшли! – виголосив Бріар.
Вони стояли перед величезним
колізеєм, схожим на той, що у Римі. Тільки, на відміну від вищезгаданого, цей
був в три рази більшим і виглядав не таким зруйнованим. З нього лунав
захопливий рев натовпу, мабуть, видовище їм подобалось.
- І навіщо ми тут? – сердито мовив
Ален. Перспективи не дуже його радували.
- Зайдемо всередину й сам усе
побачиш, – стримано відповів
Бріар. Він розумів таку реакцію Алена, проте завчасно розкривати усіх карт не
хотів.
Вони попрямували до невеликої
арки, що служила входом, їх тут було чимало, хоча це й не дивно, при одному
вході довелось
би потратити куди більше часу, щоб зайти всередину, а так, при великій
кількості входів і виходів, глядачі
за лічені хвилини могли зайняти, чи покинути свої місця.
Минувши кам’яних горгулей у формі
левів, вони почали підніматись сходами нагору. Всередині не було нічого
особливого: темні коридори, які освітлювали тьмяні вогні смолоскипів, статуї демонів,
напевно переможців арени. Чим вище піднімались, тим більше змінювався вигляд
коридорів, тепер вони вже більше нагадували житлові, схоже, арена служила не
тільки місцем для боїв, а ще й житлом для тих, хто брав участь в боях. Повз них
пройшло двоє людей, несучи на носилках напівживого демона, той щось бурмотів,
це нагадувало гарячку.
Бріар повернув за ріг. Раптовий
спалах світла трохи дезорієнтував, та згодом очі звикли. Тепер Ален отримав
змогу роздивитись усе. Вони перебували на середньому рівні: далекувато від поля
бою, але достатньому, щоб бачити, що відбувалося на арені. На кам’яних лавках
сиділи: люди, перевертні, старші й молодші демони... На сусідній стороні була
ложа для Знаті. Ален це одразу зрозумів по дорогих тканинах, великій кількості золота
й ошатному трону, на якому сидів трохи огрядний демон з чималими чорними
крилами. Проте Алена здивувало не це: демон був схожий на людину, і якби не
роги й крила, то його було важко відрізнити від звичайної людини.
- Чому цей демон в ложі виглядає як
людина? – шепнув Ален Бріару на вухо.
- У них всіх є людська форма, проте
не кожен тут нею користується. Вона потрібна, в основному, у світі людей, або
під час рейдів в Едемі. Їхні розвідники під час Великої Війни майстерно цим
користувалися, проникаючи в наші ряди. Ти ще встигнеш на них надивитись, зверни
краще увагу на бої, заради них ми тут.
Ален схвально кивнув і повернув
голову в сторону арени. Зараз саме йшов запеклий бій між перевертнем і старшим
з вигляду чоловіком. На чоловікові не було броні, тільки порвана сорочка, що
світилась від дір, латані штани, ржавий меч і невеликий дерев’яний щит. Натовп
ревів від задоволення й очікував на смерть, яка неухильно наближалась до
чоловіка. З таким спорядженням дивно було, як він взагалі ще був живий.
Перевертень невтомно завдавав удари, щит тріщав і от-от мав розламатись. Схоже,
бій з чоловіком його веселив, він раз за разом підносив волохаті руки вгору,
зриваючи гучні аплодисменти публіки. Чоловік вже ледь стояв на ногах. Коли
перевертень в черговий раз обернувся до публіки за оплесками, гладіатор
несподівано зник і опинився в нього за спиною, замах меча і голова звіра
покотилась по розпеченому піску арени. Публіка на мить завмерла, а потім
вибухнула шаленим захопленням.
Ален з роззявленим ротом
спостерігав за цим маневром: щось подібне він зробив, коли бився з Серафіелем
проти солдатів Сотаріса.
- Це називається місячна хода, – пояснив Бріар. – Вона
дозволяє миттєво переміщатись на невеликі відстані. Поширена у хранителів, в
основному, серед офіцерів. Однак, всупереч її поширеності, справжніх майстрів
мало.
- Цей чоловік – хранитель? –
захоплене мовив Ален.
- Був колись, зараз проводить час
тут.
- Я все ще не розумію навіщо ми
тут? – запитально поглянув на Бріара Ален.
- Я хочу, щоб ти виступив на
арені.
Ален поблід, йому така ідея не
сильно подобалась, вони й так ледве минули смерті, а це – мов самому прийти в
її обійми.
- Сподіваюсь – це був жарт?! В мене
немає жодного шансу проти цих монстрів! І прикликати Серафіеля я не
можу!
- А я й не хочу, щоб ти прикликав
сюди Серафіеля. Тобі потрібно відточити свої бойові навички й підготувати тіло,
а то будеш кожен раз втрачати контроль, як це було в долині.
- І, хто ж буде мої наставником? –
трохи остудивши запал, мовив Ален. Попри емоції, він все ж усвідомлював, що в
словах Бріара є частка логіки.
- Його бій ти щойно бачив.
- Він його ледь пережив! –
скептично мовив Ален.
- Ніколи не показуй свою істинну
силу, поки не настане слушний час! – виголосив голос в них за спиною. Ален
різко обернувся, позаду стояв чоловік, що недавно переміг на арені. – Давно не
бачились, Бріар! – звернувся незнайомець до Бріара.
- Ален, знайомся, це Бартоломео! – представив незнайомця
Бріар.
Ален потиснув тому руку.
- Що привело вас в ці Богом забуті землі?! – звернувся
до Бріара Бартоломео.
- Хотілось подивитись на одного з легендарних
хранителів! – відповів посміхаючись Бріар.
- Ти ж знаєш, що я давно відрікся цього звання, – схоже
Бартоломео підозрював, до чого хилив Бріар, і це йому не сильно
подобалось.
- Але зумів відчути нашу присутність! – не здавався Бріар,
розхвалюючи того.
- Старі звички, – байдуже мовив Бартоломео. – Та й таку
хаотичну енергію було важко не помітити, вам слід ретельніше її приховувати, а
то на неприємності можна нарватись, – і він роззирнувся по сторонах. – Панора і
жреці таємниці ретельно стежать за подібними явищами, особливо зараз,
напередодні прибуття Молоха.
- Тоді, може допоможеш у цьому? – погляди чоловіків
пересіклись, це нагадувало дуель, в якій переможений зобов’язаний виконувати
бажання переможця. – А то наставник з мене не дуже, – примружив праве око
Бріар, немов підморгуючи другу.
- Ти ж відійшов від справ, як і я?! – вже холодніше
мовив Бартоломео.
- Була причина повернутись! – його погляд впав на Алена.
- І що такого в цьому хлопці, крім неконтрольованої
енергії, звичайно? – поведінка Бартоломео нагадувала водія автобуса, якому
намагались «нав’язати» ще одного «пільговика».
- Ти не чув останніх новин? – старався всіма силами
зацікавити друга Бріар.
- Тут їх не дуже багато, в основному крики новоприбулих,
хоча, постривай, було щось таке... –
Бартоломео напружив пам'ять згадуючи. Сиві зморшки скупчились на лобі, на це
кумедно було дивитись збоку. – Розповідали, що Сотаріса побив молодий
хранитель, деталей правда не знаю, але по чутках, його загону добре дісталось,
він ледь живий звідти вибрався.
- Вже краще, значить все-таки щось чув! – задоволено
мовив Бріар.
- Постривай… – ледь не вигукнув Бартоломео, та вчасно
опанував емоції, перейшовши на шепіт. – Хочеш сказати, що це і є той самий
хлопець?!
- Твій проникливий розум, як завжди, правий! – похвалив
того Бріар.
- Я так розумію, церемонії в ордені ще не пройшов? Як же
тобі вдалося перемогти? – звернувся Бартоломео до Алена.
- Ми вдались до невеликого обходу правил, – відповів за
Алена Бріар.
- Прикликання без лотосів?
Ален дивився на них квадратними очима, стараючись
зрозуміти хоч половину з того, про що вони говорили.
- Або так, або Молох, – стиснув плечима Бріар.
- І кого ж прикликав юний хранитель? – Бріар роззирнувся
по сторонах, не бажаючи, щоб їх хтось почув. – Не бійся, шум натовпу заглушить
розмову, – заспокоїв того Бартоломео.
- Серафіеля! – притишено відповів Бріар.
- Якщо це був жарт, то мені не дуже смішно. Коли ця
земля почне відчувати його силу, п’ятий легіон стане тихим шепотом в порівнянні
з тим, що відбудеться!
- От тому нам потрібна твоя допомога, ти вже навчив не
одного бійця.
Бартоломео все ще вагався.
- А чому ви не направились в орден? Якщо його сила
настільки велика, то він повинен пройти церемонію і зайняти відповідне місце
командира.
- Зустріч з Сотарісом перешкодила планам хранителів, що
його супроводжували.
- А, як ти його зустрів? – хитро примружив очі
Бартоломео, він надто добре знав Бріара, щоб повірити в прості випадковості.
- Ти знаєш мою вдачу, моя п’ята точка завжди знайде
пригоди, – виправдовувався Бріар. – Він потрапив в одну клітку зі мною…
- То тебе полонив Сотаріс! – засміявся Бартоломео.
- Стоп, я тільки тепер згадав, ця клітка, за вашими
словами, була призначена для рядових хранителів. Ви ж далеко не рядовий
хранитель, то чому не визволились самі?
- А хлопець з головою! – посміхнувся Бартоломео.
- Ну добре, ти мене розкусив, я хотів побачити твою
силу. Хоча, по правді, я й не думав, що все вийде саме так. Хлоя захотіла
побачити Прокляті Землі, не міг же я їй відмовити. От ми й вдали, що нас
полонили солдати Сотаріса. Те ім’я було для конспірації. Я й не сподівався, що
ти потрапиш в полон, та ще й в ту саму клітку, що ми.
- Хлоя також тут?! – Бартоломео переповняли емоції,
схоже, він добре знав тут дівчинку..
- То Хлоя непросто маленька дівчинка? – аналізуючи їхню
розмову, зробив висновок Ален.
- Це не дівчинка, це монстр у плоті! – роздратовано, але
водночас з гордістю мовив Бартоломео. – ЇЇ постійно тягне на пригоди! Скільки
було проблем з нею, коли вона була молодша... – задумався чоловік згадуючи
старі часи. – Гідна наступниця сили Ноя!
- Ноя? – розгубився Ален.
- Це його внучка, офіцерам часто доручали доглядати за
нею, як згадаю аж мурашки по тілу! – пояснив Бартоломе, а потім звернувся до
Бріара. – Тепер старий довірив її тобі?!
- Так, ми спокійно гуляли, як вона побачила перевертнів
і захотіла з ними «погратись»… «Милі собачки» – так вона їх називала. Коли їй
набридло – побажала потрапити за стіну. Ти знаєш, що відбувалось, коли
вона чогось не отримувала! – Бартоломео засміявся. – Єдиним виходом було
задовольнити примху. Так ми зустріли Алена й потрапили сюди.
- А де вона тепер, ми ж її покинули? ! – занепокоївся Ален.
- Вона потрапила в Бастіану, – поясним Бріар. –
Пам’ятаєш, що тобі сказав Серафіель: полонені перемістяться туди, а ми в
Гімеру, для відволікання уваги.
- З нею все буде добре, вона ж сама, а тут повно
демонів?! – не заспокоювався Ален.
- Хто, хто, а цей монстр дасть собі раду! Я більше
непокоюсь за місто, щоб вона його ненароком не знищила! – сміючись мовив Бріар,
його сміх підхопив і Бартоломео.
- Чому ви не відправились з нею? – не вгавав Ален.
- Тому що мені б більше дісталося, якби залишив
майбутнього командира тут. Більше своїх рідних Ной цінує тільки орден і його
хранителів. Якби він дізнався, що я покинув тебе тут, то мені б точно не було
вороття назад. Командири – це еліта й опора Едему, і те, що скоро сьомий знову
відродиться, буде для старого неоціненним подарунком. Можливо, він і забуде про
маленького монстра, – очі обох засвітились прихованою радістю, за весь час Ален
ще не бачив Бріара таким веселим.
- Я не думав, що на мій вік прийдеться бачити повстання
сьомого з попелу! Якщо зможу чимось допомогти, то докладу всіх сил для цього! –
вже серйозно і з почуття обов’язку мовив Бартоломео. – Я так зрозумів, ти хочеш
записати Алена на турнір, який відбудеться на честь прибуття п’ятого? На
фіналі, кажуть, має бути багато верхівки.
- До фіналу, сподіваюсь, нас тут уже не буде. А до того
використаємо час з максимальною користю. Де, як не тут, він ще зможе набратися
бойового досвіду?
- Раз так, то слід зареєструватись, сьогодні останній
день, – повідомив Бартоломео.
- Веди, ти краще знаєш це місце, – мовив Бріар.
Ален і Бріар попрямували за Бартоломео. Знову темні
коридори. Очі поступово призвичаїлись до таких змін. Йти довелось довго,
реєстратура знаходилась на верхніх поверхах колізею. Бартоломео добре знав це
місце, тому провів їх найкоротшим шляхом. Вони стояли перед чималими
дерев’яними дверима. Бартоломео постукав. Зсередини почувся приємний жіночий
голос.
- Заходьте!
Двері відчинилися. Всередині було на диво затишно й
просторо. На кам’яних стінах висіла різна зброя від сокир, до мечів й
арбалетів. Від дверей і до стола упорядниці простягалась доріжка з червоного
оксамитового килима. Праворуч розміщувався невеликий камін, що виступав скоріше
прикрасою, бо в такому місці тепла й так вистачало. За чималим дерев’яним
столом сиділа симпатична рудоволоса жінка років тридцяти. В іншому місці й за
інших обставин вона б захопила не одне серце. В неї не було ні рогів, ні крил
за спиною, виглядала як звичайна людина. Вставши з-за столу, вона зробила коло,
вивчаючи гостей, її увагу привернув Ален. Вона мов змія, що окутує свою жертву,
обійняла його за шию тендітними білими руками.
- Що такий красень робить тут? – прошепотіла вона на
вухо Алену. – Бартоломео, ти вирішив зробити мені подарунок?
- Майже, я хочу зареєструвати його для участі в
майбутньому турнірі, – привітно відповів той.
- Такий молодий, а вже хоче на арену. Жаль, якщо хтось
зіпсує це гарне обличчя, – і вона провела пальцем з довгим нігтем по обличчю
Алена. – Ще не пізно відмовитись, зі мною тобі буде набагато краще, – солодко
защебетала вона.
- Я тут заради боїв! – він сам не повірив в те, що щойно
сказав.
- Добре, як хочеш, – байдуже мовила вона відпустивши
його шию, потім попрямувала до столу, дістала чималий згорток паперу і
простягнула Алену. – Впиши туди своє ім’я і постав підпис, ось перо. – Ален
трохи здивовано, але не подаючи вигляду, взяв перо й поставив свої ініціали й
підпис. – Ось ключі, тепер це твоя кімната. Бартоломео покаже, де вона
знаходиться, я б сама це з задоволенням зробила, але на жаль – багато роботи! –
грайливо мовила вона. – Сьогодні останній день реєстрації, від охочих відбою
нема. Бувай і, сподіваюсь, ще побачимось, – підморгнула вона на прощання. – Я
вболіватиму за тебе.
Ален лише посміхнувся у відповідь. Вони розвернулись і
вийшли з кімнати, зачинивши за собою двері.
- А тут не ставлять зайвих питань, – звернувся Ален до
Бартоломео.
- Брі байдуже на минуле та теперішнє бійців. Все, що її
цікавить – це шоу. Якщо ти гарний боєць і перемагаєш на арені, то у тебе буде
все, якщо програєш – тебе чекають шахти, або нижні рівні колізею.
- Нижні рівні?
- Там відбуваються бої проти тварин, шансів вижити мало,
помийна яма. Ходімо, проведу тебе до твоєї кімнати, там усе й обговоримо.
Знову довелось підніматись вгору. На відміну від
нижніх рівнів тут було прохолодніше, та й народу не так багато.
Ален встиг роздивитися декількох гладіаторів по
дорозі. Їхня броня була різноманітною: від простих пов’язок, до кольчуг і
важких металевих обладунків. Дехто був з «домашніми улюбленцями». Бійці не
звертали особливої уваги один на одного, все вирішувалося на арені. Було видно,
що для декого ця будівля стала домом.
- Ми на місці, – повідомив Бартоломео. Вони стояли перед
чималими дверми з червоного дерева. – Вставляй ключ. – Ален витягнув з кишені
невеличкого ключа, що за формою нагадував золотистий череп. Двері зі скрипом
відчинились і вони зайшли всередину. Кімната була простора. Холодна кам’яна
підлога, чимале скляне вікно, яке служило дверима на невеликий балкон.
Дерев’яне ліжко, застелене червоним покривалом. Недалеко від нього стояла
тумбочка, трохи далі – шафа. Зліва були ще одні двері. – Це ванна, – вказав
Бартоломео на сусідню кімнату. – Воду подають переважно ввечері, тут вона
цінний ресурс, тому раджу не запізнюватись з прийняттям душу. Бачу, ти
сподобався Брі, цей номер один з найкращих, тільки чемпіони в таких
живуть.
- Хоч в чомусь пощастило, – іронічно мовив Ален.
- Тепер поговоримо про саму ціль твого перебування тут.
Почну з турніру, – заговорив Бартоломео, закриваючи двері. – Він
поділяється на декілька етапів, всього їх чотири. Перший охоплює перевірку на
витривалість – це біг через поля магми до шахт або озера магми недалеко міста і
назад, точний маршрут повідомляють на початку змагань, але переважно це ці два
місця. Він обмежений за часом, тут велика кількість переможців, але не
менша відсіється.
Другий – бій на вибування. Декілька сотень будуть
битись, допоки не залишиться по дванадцять бійців в кожній з шести груп. Третій
етап – групові бої. І нарешті четвертий – фінальний бій. В ньому зустрінуться
шість бійців, він пройде у два етапи. Перший – групові бої, декому може випасти
битись одному проти трьох, і це не обов’язково будуть бійці з інших груп,
колізей часто виставляє своїх гладіаторів. Бої відбуватимуться допоки не залишиться
один.
Ну, і сам фінал: один з тих, хто переживе першу
половину четвертого етапу, зустрінеться з одним з вищих демонів, в більшості
випадків це закінчується смертю гладіатора, але, якщо фіналіст докаже свою
силу, то його помилують і він матиме змогу вступити до лав одного з легіонів.
Якщо ж боєць виграє, то є всі шанси зайняти одну з вищих посад в легіоні. А це
– шана, слава і багатство. Кожен учасник зробить все можливе, щоб цього
досягти, так що на легкі бої не розраховуй.
На початку, тобі влаштують тестовий бій, для
визначення, чи достойний ти брати участь в цьому турнірі. В нас є тиждень, щоб
навчити тебе основ. Той курс, що ти пройдеш, хранителі освоюють декілька
місяців, а то й років, тобі ж доведеться пройти його максимально швидко. Всього
чотири тижні, щоб навчитись базового контролю, інакше тут почнеться справжнє
пекло.
Їжею і зброєю колізей забезпечує бійців в повній мірі,
так що хоч за це не доведеться хвилюватись. Тренування почнемо завтра, сьогодні
добре виспись, хоча розумію, що це майже неможливо. Тепер, якщо хочеш, можеш
ставити питання.
- В принципі все ясно. Але все ж є одне запитання. Як я
буду битись, коли не можу прикликати Серафіеля? Навіть найкращий боєць буде
ніким проти демонів з їхньою швидкістю і силою.
- А, хто тобі сказав, що ти не можеш прикликати
Серафіеля? Думаєш, я бився на арені сам? Є багато ступенів контролю. Коли ти
бився з Сотарісом, то я на всі сто впевнений, що ти використав один з
них.
- Перша форма – покров ангела, – мовив
Бріар.
- От бачиш, це ефективна захисна й атакуюча форма, але
вона не підходить через свій вигляд. Думаю, тобі не потрібно, щоб усі побачили,
хто ти насправді. – Ален заперечно кивнув. – Тоді йдемо далі. Друга форма
– контроль форми й матеріалізація. Це нам підходить, я навчу, як все робити,
не привертаючи зайву увагу. Але це ще не все. Одного меча недостатньо, потрібна
ще й майстерність, якої так швидко не навчити. Тому ми звернемось по допомогу
до Серафіеля.
- А як він допоможе без покрову ангела? – здивувався
Ален.
- Слушне запитання! – схвально кивнув Бартоломео. – Для
відповіді на нього вдамся трохи до історії. Не знаю чи навчають вас на Землі,
що у кожної людини є свій невидимий ангел-охоронець, який захищає й охороняє її
протягом усього життя.
- Так, про це всі знають.
- Добре, але чи знаєш ти, чому ви їх не бачите?
- Ні.
- Печально, але не смертельно, – посміхнувся Бартоломео.
– Річ у тім, що душі людини й ангела-хранителя не синхронні. Тобто, людина знає
і вірить в нього, але все ж залишаються сумніви, той первородний гріх, який не
дає їй побачити. З часом ми викинули усе незвичайне зі свого життя і створили
свого роду захисний бар’єр, який не дає нам побачити усю картину вцілому.
Втратили вищий зв'язок, який колись був. Проходячи браму ми очищаємось і можемо
відновити цей зв'язок. Не буду заперечувати, що багато людей бачить своїх
охоронців і на землі, але для цього необхідне або отримати якесь велике
емоціональне потрясіння, або ж працювати над собою, занурюючи розум в глибини
власного «я». Методика, яку я хочу тобі показати, заставить тебе, шляхом
медитацій, зануритись в «себе» і відновити той зв'язок, поєднавши ваші думки й
серця. Процедура, якщо чесно, не з приємних, ти по декілька годин не
зможеш нормально сприймати навколишній світ, але це ніщо в порівнянні з тим, що
здобудеш. Тільки командири й капітани володіють третьою формою досконало.
- Це мало мене заспокоїти? – натякнув Ален на останні
слова Бартоломео, в яких він постарався підбадьорити хлопця.
- Ні, я хочу, щоб ти боявся і сумнівався, без цих
почуттів нічого не вийде, зайва самовпевненість може призвести до небажаних
наслідків! На сьогодні з тебе вистачить інформації, зараз постарайся відпочити,
ми зайдемо зранку!
Вони вийшли, а Ален ліг на ліжко й поринув в думки.
Він відчував якусь не то тривогу, не то відстороненість. Розум ще не звик до
усього цього, він не сприймав цей світ як домівку. Якось надто все гарно
складалося: ворота, Адрі, потім Бріар і Хлоя. Хто такий цей Бріар, які його
справжні цілі? Битва з Сотарісом, прикликання Серафіеля. Ця темна аура, кому
вона належала, чому проявилась? Потрапляння сюди. Турнір. Як взагалі можна
думати про якісь бої з цими монстрами? Від одного їхнього вигляду вже
моторошно. Як він не крутився, проте заснути не вдавалось. Він піднявся з ліжка
і вийшов на балкон. Ззовні було вже темно, проте небо жодним чином не
змінилось. Внизу горіли вогні смолоскипів освітлюючи тісні вулички. Зверху
місто виглядало куди похмуріше. Невеликі муровані будинки з солом’яним дахом, в
яких жили люди. Дерев’яні накриття були схожі на сараї: в них тримали
різноманітних істот, від коней до мантікор і здоровенних собак. Ближче до
колізею починався багатий квартал. В ньому жила еліта міста: старші
демони, наглядачі, робітники колізею, командири місцевого гарнізону. Будинки
вирізнялись помітною пишністю. Високі колони, стіни з мармуру, чимало золота,
раби, які доглядали за всім цим. Далеко в горах продовжував лунати стукіт
молотів.
«Надивившись досхочу» Ален повернувся в ліжко й не
помітив, як заснув. Прокинувся від стуку у двері. Схоже, був ранок, хоча день і
ніч тут були поняттям відносним. Про зміну повідомляв хіба що невеликий
пісочний годинник біля ліжка.
- Доброго ранку! – привіталися Бріар і Бартоломео
зайшовши в кімнату. – Ти готовий? – звернувся до нього Бартоломео.
- До такого взагалі можна бути готовим?! – скептично поглянув
на того Ален.
- Нічого, звикнеш, – жартівливо підбадьорив того чоловік. – Перевдягнись, – Бартоломео простягнув йому згорток з одягом. – А то в теперішньому одязі сильно не побігаєш. – Алену зовсім вилетіло з голови, що він перебував ще в кедах, футболці й джинсах. – Сподіваюсь з розміром вгадали. – Ален став приміряти нові речі. Тут були штани з грубої тканини й нагрудна броня, яка складалась з чогось схожого на товсту шкіряну куртку без рукавів, укріплену невеликою кольчугою в районі живота і тонкими металевими підкладками на грудях. – Вона не захистить від серйозних ран, проте дасть швидкість і маневреність, які допоможуть перемогти, – у відповідь на його вивчаючий погляд, мовив Бартоломео. – А тепер ходімо, хоча, вибач, ледь не забув про них, – і він простягнув невеликі темно-коричневі рукавиці без пальців. – Пошкоджені долоні не сильно допоможуть в боях з мечем.
Ален надягнув їх і вони попрямували коридорами до виходу з колізею.