Пройшло чимало часу, з моменту формування останнього легіону, всі жили
безтурботним життя. Бакарі чудово виконував обов’язки командира, підлеглі
його любили, він допомагав усім, кому тільки міг. Та імператор не спав,
розвідка доповіла про руйнівну силу, якою заволодів орден. І тут починається
найцікавіше. Ніхто дотепер не знає як імператору вдалось зняти печать одного
з вершників Апокаліпсису, але він це зробив. На Едем обрушилась сила, яка і
на рівні не стояла з проклятими легіонами. Вершник, що був прикликаний,
звався Голод, третій з чотирьох. В Едемі, де немає таких понять як голод, чи
спрага – вони почались. Ріки висихали, рослини перетворювались в порох, люди
зникали одне за одним. Всі війська були кинуті проти цієї загрози. Та один
за одним легіони зазнавали поразки. Врешті-решт в бій вступили командири,
спочатку сили були рівні, та згодом і їх почали відтісняти. Надія знову
з’явилась, коли в бій вступив Бакарі. Сили були рівні, бій продовжувався три
дні й три ночі, ніхто не відчував втоми, мені здається, що й відчуття часу
тоді вони також втратили. Перевага переходила то на один, то на інший бік.
На четвертий день він зрозумів, що неможливо перемогти те, що настільки ж
старе, як і Едем. Вершники були, є, і будуть. Це, як добро і зло. Одне без
іншого не існує. Тому він вирішив ціною свого життя знову запечатати
вершинка. За допомогою сили серафимів Бакарі прикликав з Проклятих Земель
печать вершників і знову запечатав її. Після цих подій ніхто більше не бачив
її, а всі згадки ретельно охороняються.
По закінченню битви вище командування сьомого легіону оголосило про
відставку, його члени відправились в мандри, досліджувати сім королівств й
очікувати повернення командира.
- Ого, захоплива історія, цей чоловік і справді герой!
«Нормальні такі тут казочки розповідають!»
- Це точно, тому усі так переживають, відтоді як почули про тебе. Командувач
не сказав, але всі легіони, що залишились, підняті по тривозі. Шість
командирів має зібратись в ордені на твоїй церемонії, такого не було з часів
Бакарі. Я не здивуюсь, якщо орден, після доповіді Михаїла, не направить нам
підкріплення.
- То чого чекаємо?! Потрібно вирушати, не змушуватимемо очікувати стільки
людей. Не зробив нічого путнього в тому житті, так хоч в цьому з мене вийде
щось корисне, – виголосив урочисто Ален.
«І треба ж було так вляпатись! Там відкосив, а тут першого ж дня
завербували!»
Очі усіх трьох загорілись рішучістю. В Алена ще з народження було щось
таке, що заставляло повірити в нього, в те, що він здатний творити неможливі
речі. Ця здібність тільки міцніла з роками, й зараз яскраво проявлялась. Ці
троє бачили в ньому те, що він ще сам не до кінця
усвідомив.
Вперше за весь час Ален поглянув по сторонах. Місцевість була чимось схожа
на джунглі. Величезні невідомі дерева, крони яких сягали ледь не хмар, не
менше коріння, яке немов руками схопило землю, і що було сили трималось за
неї. Дивні птахи, схожі на папуг, але значно більші в розмірах. Невеликі
світлячки, що яскраво світились навіть вдень. Ящірки, які ховались під
листям рослин. Недалеко показалось щось схоже на оленя: роги ще були малі,
мабуть, молода особина. Все це доповнювали чудесні аромати квітів, які
поширювались навкруги. Він ще ніколи не вдихав прекрасніших ароматів, хоча
йому часто доводилось доглядати за квітами бабусі, проте таких видів ще не
зустрічав. Невимовна краса оточувала їх. Він вдихав і не міг насолодитись.
Посередині зеленого царства проходила невелика доріжка, вимощена
каменем.
- Вперед! – скомандувала Адріана. – До найближчого поста ордену, поряд з ним
ми залишили грифонів.
Ален подивився на неї не то розгубленим, не то боязким поглядом.
- Грифонів? – трохи налякано запитав він.
- Ну, так… – розгубилась Адрі. – Не пішки ж нам сюди добиратись, кожне
королівство, як пів Землі, може й більше, є ще багато невідомих
областей.
- А у вас немає… ну, цей… якихось безпечніших видів пересування, машин там,
поїздів?
Усі засміялись.
- Ох, ці земні жарти! – мовив Зейн. – Тут заборонена будь-яка техніка,
чистота, незайманість і захист цього світу є першочерговим завданням. Машини
ні до чого доброго не призводять, взяти хоча б забруднення на Землі, а
вдихни це свіже повітря, як приємно прогулятись на такій природі.
- Почалось! – мовив Сільвер. – Варто тільки зачепити!
Адріана посміхнулась, а Ален подумки висловлював повну згоду
Сільверу.
- Тобі ще важко звикнути до усього цього, але скоро призвичаїшся. Ті, хто
тільки-но ступили на ці землі, не можуть одразу зрозуміти усього, це справа
часу, якого у тебе буде достатньо, – продовжив свою лекцію Зейн.
- Добре, добре, я вже зрозумів, показуйте дорогу! – буркнув під ніс Ален.
Адріана, а за нею й інші рушили вперед. Йти було легко, не відчувалось ні
втоми, ні важкості. «Це і є загробний світ? – захоплено озираючись думав
Ален. – Скільки всього ще доведеться дізнатись».
Десь за годину добралися до мети подорожі. Біля одного з дерев й
справді були прив’язані три величезні істоти.
- На Землі таких уже не побачиш, усі вони тут, – повчально мовив
Зейн.
- На Землі були Грифони? – здивувався Ален.
- Так, але як й інші незвичайні створіння, з часом почали покидати її і
перебиратись сюди, – відповів Зейн. – Наслідки прогресу. Ти ще побачиш й не
такі дива. Юільшість того, що описувалось в міфах і легендах багатьох
народів – зібрано тут.
- І, і динозаври? – не стримався Ален.
«Створю свій «Парк Юрського Періоду».
- Ні, цих тут немає, вони, якби це простіше сказати, в іншому вимірі, схожому
на Едем. Таких вимір безліч, і в кожному свої жителі й таємниці, – відповів
посміхаючись Зейн.
«Весь кайф обламав!» Та думки Алена швидко відволікли істоти. Величезне
тіло, гострі, як бритва кігті, крила, напевно метрів з три, може й більше
завдовжки, йому важко було тверезо мислити поруч з ними. Не менш велика
голова і дзьоб здатний розбивати скелі.
- Не бійся, вони добрі, – постаралась заспокоїти Алена Адрі.
Один з Грифонів спідлоба подивився на нього. Ален ледь не
знепритомнів.
- Вони думають, що я їхня їжа!
«Тварі пернаті, я вам ще крила обскубаю!»
- Це у них жарти такі, – тепло посміхнулась Адрі.
Кола вона дивилась на Алена, її думки літали далеко за обрієм. А єдиним
бажанням, що застрягло в її голові, мов скалка, ніби й не заважає, але
відчуття ще ті, було не почервоніти. Адрі була з тих дівчат, що не любили
шумні компанії. Служба ордену й обов’язок перед людьми були у неї на першому
місці. А кохання… кохання являлось високим почуттям, яким вона не збиралась
розкидатись. Однак Ален був іншим. Якась невидима сила манила до
нього.
- Спочатку Михаїл, тепер ці, почуття гумору у них явно якесь не таке!
- Залазь до мене, Корі добра. – Зейн і Сільвер ледь стримували сміх. –
Замовкніть, забули, що було, як тільки ми навчались літати?! – кинула на них
косий погляд Адрі.
Ті почервоніли, й більше нічого не промовили.
- Поділишся? – зацікавився Ален.
- Колись розповім, це наша маленька таємниця… – грайливо мовила вона.
Поволі, він став залазити на цю чудернацьку, але водночас могутню істоту,
Корі допомогла йому, підставивши крило. Як тільки він всівся у чимале сідло,
яке було на спині грифона, Адрі взяла в руки вуздечка, за допомогою яких
керувала грифоном.
- Тримайся міцніше! – його руки схопили Адрі за талію. – Вперед,
Корі!
Грифон почав розмахувати крилами, готуючись злетіти. Помах, ще один, і вони
відірвались від землі. Відчуття польоту неможливо було передати словами.
Легенький вітерець розвіював довге волосся Адрі, від чого вона ставала ще
гарнішою. Її голова відхилилась назад, ледь не торкнувшись його
плечей.
Внизу стали помітні невеликі вежі та будинок.
- Прикордонний пост! – закричав Зейн. – Нам спускатись?!
- Ні, продовжуємо політ, вечір ще не скоро! – відповіла Адрі.
- Добре, як скажеш, ми полетимо вперед!
- Як хочете! – кивнула Адрі
Грифони Зейна і Сільвера прискорились, за хвилину вони вже були далеко
попереду.
- Навіщо віддалятись від них?! – звернувся Сільвер до Зейна.
- Нехай побудуть самі, вона заслужила трохи щастя з того часу…
Сільвер замовк було видно як він замислився. «І справді, з часу Бакарі,
вона ні з ким не була така щаслива. Тільки він міг заставити її щиро
сміятись, тільки він робив її по-справжньому щасливою. Та з того фатального
дня все змінилось. Вона більше не сміялась, поводилась відсторонено, ні з
ким особливо не дружила, аж до сьогодні. Цей хлопець немов пробудив в ній
життя, емоції, які спали. Чи справді він той самий, той, хто стане
командиром сьомого замість Бакарі? Спочатку я в це слабо вірив, але чим
ближче його пізнаю, тим більше виростає впевненість, що він той, кого ми так
довго чекали».
Його роздуми перервав переляканий голос Зейна.
- Сільвер, поглянь назад!
Він обернувся, всередині все похололо. Адрі й Ален помінялись місцями,
тепер він керував Корі.
- Вони збожеволіли, він всього перший раз на грифоні! Повертаємось! –
вигукнув Зейн.
Сільвер не сперечався. Грифони повернули й стали наближатись до
«легковажних».
- Адрі, ти збожеволіла, він же перший раз літає! – сердито вигукнув
Сільвер.
Та тільки посміхнулась у відповідь.
- Не переживай, все буде добре!
Вираз її обличчя був безтурботний і спокійний, немов плин хмарок на небі,
як тоді, коли вони тільки навчались літати разом з ним... «Що вони задумали?
– думав про себе Сільвер. – Невже?...» Та не встиг він подумати, як
Корі стрілою полетіла вниз.
- Зупиніться! – тільки й встиг прокричати їм услід Сільвер.
Та вони вже не чули його. Грифон наближався до землі, ще секунда і вони б
точно розбились, однак, в останню мить, Корі змінила напрямок, і стала на
повітряних потоках летіти прямо, оминаючи дерево за деревом. В цьому місці
дерев було не так багато, тому маневри давались без проблем. Адрі міцно
тримались, обійнявши Алена за пояс, було помітно, як радість переповняла її.
Мимоволі, її голова торкнулась його плечей, та за секунду розгублено
відхилились назад. Вона зніяковіло поглянула на нього, але він не подав й
тіні занепокоєння. Ален боявся дихати тієї миті. Він ще не відчував такого
ні з однією дівчиною.
- Як тобі мій маленький маневр?! – спробував розрядити незручну атмосферу
хлопець.
- Ти чудово справляєшся, як на перший раз, але не втрачай зосередженості! –
похвалила його Адрі. – Давай повертатись, а то хлопці хвилюються!
- Добре! – схвально кивнув Ален.
Він легенько потягнув вуздечка на себе, грифон слухняно повернув
вгору.
- Ох, і налякали ви мене! Ален, ти на диво вправно літаєш! – витираючи піт з
чола, виголосив Зейн.
- Сам дивуюсь, спочатку думав, що розіб’ємось! – пожартував Ален.
- Ти псих, як таких сюди пускають! – похитав головою Сільвер.
Усі засміялись. Далі летіли мовчки й без пригод. Ось уже й сонце почало
заходити за обрій.
- Потрібно спускатись, в темряві летіти небезпечно! – вигукнула
Адрі.
- Як скажеш! – мовив Ален.
- Направ грифона он на ту галявину! – і вона показала на чималу галявину, на
якій не було дерев.
- Слухаюсь, кеп! – і він вже хотів було віддати честь, та вчасно згадав, що
руки тримають вуздечка.
Адрі зніяковіло посміхнулась. Приземлившись, він спустився першим, а потім
схопив її за талію й опустив на землю. Сільвер і Зейн прив’язували своїх
грифонів, Адрі зробила те саме.
- Прив’язуйте міцніше, а то бракувало, щоб їх поцупили, – мовив Зейн.
- Тут є грабіжники? – здивовано поглянув на них Ален.
- Тут всього повно, Едем вже не той, що раніше… – відповів Зейн. – Деякі
сміливці почали перебиратись через пустелю на Прокляті Землі, й торгувати
там. А товаром служить все: від фруктів, до зброї й засобів
пересування.
- Ти, мабуть, не так представляв собі це місце? – мовила Адрі.
- Якщо чесно, то я взагалі не вірив, що воно існує.
- Таких найчастіше обирають хранителями. Зневіра – це не відсутність віри, а
всього лише одне з випробувань, яке слід подолати на шляху до
віри.
Ален тільки зніяковіло стиснув плечима. Він поводив себе безтурботно, але
це тільки так, про людське око, щоб інші не хвилювались, в серці ж бушувала
буря з питань і сумнівів. Чому він, проста грішна людина, успадкував таку
силу. Що, коли не впорається, мільйони життів було поставлено на кін. Адрі,
Зейн, Сільвер… Усі сподівалися на нього. Йому не хотілось розбивати їхні
надії. Щоб хоч якось відволіктись, він запитав у Сільвера:
- Будемо розпалювати вогонь, скоро наступить ніч?
- В цьому немає потреби. Зараз покажу дещо, – і він попрямував до свого
грифона.
До його сідла була прикріплена сумка, з неї він витягнув щось схоже на
флейту. Повернувшись до гурту Сільвер сів на землю і почав грати прекрасну
мелодію, під яку так і хотілось пуститись в танець, або просто лягти й
безтурботно заснути, забувши про все. Сільвер все прискорював ритм. На
галявину, де вони сиділи, почали злітатись світлячки чималих розмірів. Вони
не були схожі на земних. Земні випромінювали тільки світло, а ці – ще й
тепло. Ален захоплено спостерігав за дійством. Потім вирішив спіймати
одного, для детальнішого вивчення. Та на превеликий подив, як тільки-но
витягнув руку вперед, вони самі почали сідати на неї.
- Подобається? – мовив Зейн. – Вони не схожі на тих, що тобі доводилось
бачити.
У земних світло утворюється завдяки речовині, яка називається люциферин.
При поєднанні її з киснем – утворюється світіння. Але ця реакція не
відбудеться без іншої речовини, яка називається люцифераза. Вона діє як
каталізатор, тобто допомагає здійсненню хімічної реакції, і дає можливість
люциферину, згоряючи, виробляти світло. У наших є ще одна – люциферензіт,
який при реакції з киснем дає ще й тепло. Тобто, вони не тільки освітлюють
все навкруги, але можуть і зігріти. Для цього потрібна їхня велика
кількість. Тому наші вчені й придумали цей простий, але корисний винахід,
який створює спеціальні коливання, які сприймають тільки ці світлячки, для
них вони щось на зразок поклику, на який ті з задоволенням летять. Ми ще
не до кінця дослідили цей феномен, але значні успіхи, як бачиш, вже
є.
- Не забивай хлопцю голови своєю маячнею! – глузливо мовив Сільвер.
- Це не маячня, а наука, яку тобі твоїми маленькими звивинами ніколи не
зрозуміти! – огризнувся Зейн.
- Нариваєшся, ботанік?!
- Що ти сказав, майстер на палицях?!
Вони поглянули один на одного сердитими поглядами.
- Не сваріться, кожне ремесло по-своєму корисне і необхідне! – заспокоювала
їх Адрі. Та вони не слухали, а різко розвернулись і попрямували, кожен до
свого грифона.
–
Не звертай уваги, завжди так, – звернулась Адрі до Алена. – Я вже звикла.
Насправді, вони дружні й горою стоять один за одного, але Сільвер погано
переносить, коли Зейн починає говорити про науку. В них постійні сварки
через це. Через декілька годин знову помиряться.
Сонце заходило за обрій і поволі наступала темрява. Життя навкруги немов
зупинялось і чекало на новий світанок. Затихали голоси птахів, не чути було
постійних шарудінь в траві від ящірок, що раз за разом пробігали поруч.
Навкруги не було живої душі, немов вони залишились одні в цілому
Едемі.
- Далеко звідси до ордену? – запитав Ален в Адрі.
- Менше дня верхи на грифонах. Ми майже перетнули територію Адіру й скоро
ступимо на землі Ієрихону, а там і до ордену рукою сягнути. Завтра під вечір
повинні добратись. Пішки не один день довелось би витратити, щоб
дійти.
- А що з простими людьми? Не у всіх новоприбулих є грифони.
- Їх одразу доставляють в одне з королівств. Пояснюючи простіше, ти бачив, що
відбувається після терезів?
- Так, за людиною приходить супроводжувальний ангел, або Жнець.
- О, так ти встиг їх побачити, тоді це все спрощує! Супроводжувальні ангели
забирають людей з собою і переносять в одне з королівств, до тутешнього
відділення Темного Ордену. Такі представництва є в кожному королівстві й
підпорядковуються головному командуванню в Ієрихоні. Це знімає навантаження
з головного штабу й дозволяє швидше розв’язувати питання з
новоприбулими, та й легіонами керувати зручніше. Щось на зразок земного
управління.
- Важко, мабуть, простежити за всім цим величезним світом?
- Всі в ордені вже звикли до такої роботи. Та й після створення ордену
стало куди краще. Раніше кожне королівство було самостійне й здійснювало
управління за допомогою короля й сенату. Проте сенат складався з продажних
людей, які тільки й боролись за владу й більший вплив, що врешті-решт і
призвело до повстання Аделайсу й мільярдних жертв. Тепер же влада королів і
сенаторів стала обмеженою. Важливі рішення вони узгоджують з Вищою Радою
Ордену, яка складається з членів усіх семи королівств. Тільки після їх
схвалення призначаються старші офіцери й командири легіонів. В особливих
випадках, навіть і наступні королі, якщо минулий король не мав спадкоємців,
чи народ, незадоволений станом речей, побажав вибрати нового монарха.
Ой, вибач, я надто захопилась, не буду забивати тобі голову цією
бюрократією. Ще встигнеш з усім познайомитись.
Адрі безмежно любила розповідати новоприбулим про цей світ, однак часто
захоплювалась настільки, що могли прийти години, перш ніж вона усвідомлювала
це.
- Весело тут у вас! – поглянувши на небо, задумливо мовив Ален.
- Сумувати не доводиться, – і вона посміхнулась. – Давно хотіла запитати, а
як ти потрапив сюди? Якщо не хочеш, можеш не розповідати.
- Та ні, все нормально. По суті й розповідати нема про що. Я жив легковажним
життям, кожен день кидаючи виклик долі.
- Мабуть, весело жити повним пригод життям? – скоса поглянула вона на
нього.
- Іноді так, а іноді… просто хотілось, щоб хтось зупинив і пояснив, що так
робити не варто. Мені все життя чогось не вистачало, я немов за чимось
гнався, проте не бачив за чим. Хоча в мене було все, що тільки може бажати
підліток моєї епохи. Знаменитий рід, багаті батьки, перспективне майбутнє,
дівчина.... – Після слова дівчина Адрі зніяковіло відвела погляд вбік, він
це помітив і спробував перевести тему на інше. – Та по іронії долі – перед
смертю всі рівні. Нікому не допомагають ні гроші, ні високий статус в
суспільстві. Я загинув так і не встигнувши зробити нічого корисного у своєму
житті…
- А як же дівчинка, яку ти врятував?
Ален здивовано поглянув на Адрі.
- Звідки тобі про неї відомо?
- Перед відправленням ми коротко переглянули твою біографію.
Та Ален все ще здивовано дивився на неї, не розуміючи про що йдеться.
- Якщо простіше, то в ордені є щось на зразок архіву, в якому зберігається
інформація про кожну людину, що проживає на Землі. Як тільки немовля
з’являється на світ – в архів одразу додається запис. Поступово – цей
запис перетворюється на книгу життя, яка з кожним днем зростає. Кожен новий
день – це речення, абзац, або ж ціла сторінка в ній. Ніхто не може
втручатись в її зміст, чи якось впливати на неї. ЇЇ автор – це сама людина,
можна тільки спостерігати за її ростом. Ці книги називаються Хроніки. Існує
легенда, що під час створення вимірів – Землі, Едему, вищих вимірів – були
написані Хроніки Буття. В них міститься інформація про невідомі нам сили, що
були до вищих вимірів, про забуту історію… Вони розповідають про час, коли
був Творець і ще одна сила, про яку нам нічого невідомо. Але це всього лише
легенда, яка передається з покоління в покоління у хранителів.
- А що буде, коли хтось знайде ці Хроніки?
- За переказами, він здобуде силу, яку й уявити неможливо, силу переписати
саме Буття. За чутками, перед падінням Люцифера й інших ангелів, він знайшов
їх і зачерпнув їхньої сили, та сила була настільки велика, що Люциферу ледь
вдавалось її контролювати. Щоб перешкодити його планам, було вирішено
запечатати ту силу разом з ним. Та сказати легше, ніж зробити. Про знахідку
Люцифера почуло багато ангелів і вони спокусились нею. В полку його
прибічників все прибувало. Ця сила манила їх. І ось, відбувся бій, масштаби
якого й уявити страшно. Михаїл на чолі небесного воїнства проти свого друга
і повсталих. Небеса здригнулись від тої битви. ЇЇ відлуння пройшло по усіх
вимірах. Перевага переходила то на одну, то на іншу сторону. Та врешті-решт
– Михаїл переміг. Однак, не все було так просто. Люцифер не хотів, щоб його
ув’язнили, тому вдався до останнього козиру. Він вивільнив ту силу й створив
Прокляті Землі зі всіма їхніми істотами.
Після того випадку Хроніки зникли. Одні говорили, що вони відправились у
світ людей, на Землю, інші, що – перебувають в Едемі. З кожним роком історія
доповнювалася новими коментарями й здогадками. Істина ж загубилась в часі, а
ті, що знали правду – не дуже хотіли розповідати. Історія побажала стерти зі
своїх сторінок цей епізод. Світу ж було повідомлено спрощену версію тих
подій. Ніхто не хотів, щоб пошуки Хронік продовжились. Але повторюсь,
це всього лише легенда й чутки, правда прихована за завісою таємниці.
- Адрі, ти знову за своє?! – в злегка сердитому тоні мовив
Сільвер. – Розповідаєш казки, які дітям на ніч читають в Едемі.
Алене, не звертай уваги, вона ще змалку ними захоплюється. Адрі вірить, що
все це правда. Вигадки старих людей не більше.
- Змалку? – різкий погляд Алена впав на Сільвера.
- Ох, вибач, я все ще забуваю, що ти не тутешній. Люди в Едемі поділяються на
два типи: ті, що народились на Землі й після покидання тілесної оболонки
потрапили сюди, й чистокровні, так ми їх називаємо. Вища Знать – ті, що
одразу народились в Едемі.
- Хіба це можливо? – Ален продовжував з недовірою дивитись на Сільвера.
- Тут й не таке можливе! – скупо посміхнувся Сільвер. – Знать наділена
особливою силою – Волею Творця. Ці люди одразу очищені від гріха перших
людей і не потребують спокути.
- Нічого не розумію! Якщо врахувати те, що люди на Землі відбувають покуту, а
потім завершують свій шлях, покидаючи тіло у вигляді енергії й
відправляються сюди то, що ж відбувається з чистокровними?
- Як би тобі доступніше пояснити?... – задумливо мовив Сільвер, та йому на
допомогу прийшов Зейн.
- Розумієш, Едем це та сама Земля, тільки тут трохи інші закони. Ти не
відчуєш голоду, а втома проходить швидко. Тут відкриваються усі закладені
від народження здібності. Дехто їх ще на Землі відкриває, але осягнути на
всі сто вдається тільки одиницям, більшість освоює їх тут. Так от, до чого я
веду, – він затамував подих, немов суддя, що готувався винести вирок
підсудному. – Едем – це не загробний світ, це другий, вищий етап в житті
людини. Скільки їх всього, ми не знаємо. Покидаючи тілесну оболонку, ми не
помираємо, а тільки долаємо шлях в інший, відповідний до нашої духовної
структури світ, в якому продовжуємо своє життя, але вже в трохи іншій формі,
й за іншими правилами.
Ця новина вразила свідомість Алена. Слова застрягали в горлі, не маючи сил
прорватись назовні, в голові, мов ураган, закрутились думки. Мозок старався
перетравити отриману інформацію, зіставити в єдину картину, проте «істина»,
яку йому прищеплювали з дитинства, перешкоджала цьому, говорила, що все це
брехня. Нарешті, після хвилинної мовчанки, він зібрав останні сили й на
підсвідомому рівні задав одне єдине запитання:
- Я не помер?
- Ні! – відповів Зейн. – Якщо пам’ятаєш, то ангел, який тебе супроводжував,
казав: «Що перш ніж потрапити в Едем, ти повинен завершити свій земний
шлях».
Ален напружив пам'ять.
- Так, він про щось таке згадував…
- Це означало, що ти повинен змиритись і усвідомити, що земний шлях пройдено
й слід готуватись до нового, не менш захопливого. Є люди, які не можуть
цього прийняти, вони чіпляються за сотні причин, не бажаючи покидати Землю.
Такі люди надто прив’язані до своєї тілесної оболонки й не можуть покинути
її. Ось так і виникли на Землі розповіді про проклятих і привидів, що не
можуть покинути світ живих і відправитись в загробний. Насправді ж ті люди
надто прив’язані й не можуть прийняти факту переходу. Їхній дух блукає по
планеті, не знаючи спокою. Та все ж зв'язок Едему з такими душами нікуди не
зникає, він підтримує їх, хоче, щоб вони зайняли своє місце. Це спричиняє
резонанс, так ми називаємо боротьбу цих душ з покликом Едему. Цей резонанс і
зумовлює те, що «привиди» іноді стають видимими людям, які ще не покинули
тілесну оболонку.
Ален перебував немов в трансі, його розум все ще не міг сприйняти ту
кількість інформації, що тільки-но поступила.
- Гадаю, з тебе поки вистачить інформації, а то ми й так звалили на твої
плечі величезну ношу. Те, що ти зараз дізнався, люди освоюють поступово,
інакше подібне може мати руйнівні наслідки… – Адрі говорила обережно, не
торкаючись більш детальних подробиць, хоча Ален і так розумів, що вона хоче
сказати. Під «руйнівними», вона мала на увазі, що просто «поїде дах» і він
стане схожим на тих людей, що все життя лікувалися від чогось такого, що
назавжди порушило їхнє сприйняття навколишнього середовища, «оболонкою без
душі». Хоча слово душа тут набувало трохи іншого сенсу, але суть залишалася
незмінною.
- Все нормально, не потрібно мене оберігати, я впораюсь! – Ален нагадував
дитину, яку всі намагаються захистити. – Знання – це єдине, що мені зараз
потрібно, буде тільки гірше, якщо освоюватиму все при інших обставинах. Тут
інший світ: зі своїми правилами, які я маю вивчити, щоб вижити. Адже за весь
час з вами, я почув тільки загальні деталі, райдужні перспективи й цікаві
історії з минулого, ви й слова не сказали про суть теперішніх справ. Чому
усі так радіють появі нового командира.
Адрі, Зейн і Сільвер переглянулись, останні слова справили на них роль
пресу, що от-от задавить своєю вагою. Перший крок зробила Адрі.
- Добре, я сама розповім, – беручи на себе усю повноту відповідальності,
мовила вона. – Як ти вже знаєш, легіони ведуть боротьбу з істотами Проклятої
Землі, простіше кажучи – демонами. Демони часто проникають за стіну й
вчиняють різного роду шкоду народам семи королівств. Частині їх також
вдається проникати й на Землю, де вони, забираючи життя невинних
людей, поповнюють свої ряди. За останній час такі випадки почастішали.
Ти, можливо, не помічав, але ваш світ тоне в гріху. Війни, вбивства,
розпуста… ніхто вже не замислюється над духовним, люди почали відвертатись
від Творця й забувати його науку. Сприяють цьому, звичайно, й демони, але
основну роботу роблять самі люди. Так от, до чого я веду, за останні роки ми
спостерігаємо пік падіння людей. Стіна слабне…
- А до чого тут стіна? – машинально запитав Ален.
- Вона напряму зв’язана з душами людей, їхня сила живить її…
- Тобто, все що відбувається зараз на Землі – послаблює її, я правильно
зрозумів?
- Так! – ствердно кивнула Адрі.
- І що буде, коли вона максимально ослабне?
- Адрі опустила погляд, було видно, що їй важжко про це говорити.
- Наступить Судний день... – Ален поблід ще дужче, ніж раніше, судомно почав
хапати повітря, стараючись заспокоїти серце, що видавало шалений ритм.
Поглядом – все ще запитував, чи правильно зрозумів, можливо – почулось. – Ти
все правильно зрозумів! – виголосила Адрі. – Легіони Проклятої Землі
збираються для останньої битви. Один з них вже стоїть на кордоні й очікує,
скоро до нього приєднаються й інші. Сім командирів готові виступити на Едем
і стерти його з історії. Ця битва стане кінцем людської раси. Те, чого так
боялись усі, скоро наступить.
- А як же легіони, хіба вони не зможуть зупинити їх? – з надією в голосі
запитав Ален.
- Змогли б, якби сьомий вступив у війну, а так, тільки шість проти семи.
Тепер розумієш свою роль в майбутніх подіях?
- А чому б не призначити когось іншого, більш досвідченого? – не здавався
Ален. Роль «месії» йому не дуже подобалась. – Ви казали, що є ті, хто одразу
народжується тут, чому б не вибрати з-поміж них?
- Більшість командирів і так призначені з-поміж Знаті, якщо вони ще й сьомий
очолять – це тільки посилить боротьбу між верхівкою, яка і так розгорілась
не на жарт. Та й для такої посади потрібна сильна людина. Сьомий завжди
виступав оплотом для всього Едему, тримав під контролем інші легіони. Тепер
цей баланс порушено й невідомо, що буде далі, не виняток, що може
розгорітись громадянська війна.
- Справи краще нікуди, – зітхнув Ален.
- Тому-то ми маємо якнайшвидше прибути в орден і провести церемонію, – та не
встигла вона договорити, як на галявину, де вони перебували, вийшло четверо
істот.
Людьми їх важко було назвати. Масивне тіло, покрите шерстю, голова як у
вовка, жовтогарячі очі, що випромінювали нестримну лють, руки схожі на
людські, але з гострими кігтями на кінці пальців. Масивні лапи замість ніг.
Троє з них були зросту під два метри, а четвертий досягав близько трьох
метрів у висоту. Новоприбулі з цікавістю розглядали Алена і його друзів.
Найбільший з них заговорив першим. Його голос звучав хрипко, але це не
зменшувало його сили, яка вселяла страх в серця, змушувала кров холонути в
жилах.
- Хто це у нас тут, невже хранителі?!
- Що ви забули на території священної землі?! – вигукнула сердито Адрі,
схоже, їхній вигляд її ніскільки не налякав.
- Давно не бачились, Адрі! – улесливо мовив ватажок.
- Сотаріс, вам же заборонено входити на наші землі!
- Я тебе прошу, ці тисячолітні закони вже ніхто не шанує, пережиток
минулого!
- Укладені вони були зі згоди вашого імператора!
- Тоді усім потрібна була перерва, – байдуже махнув рукою той.
- Але, їх ніхто не скасовував, вторгнення на наші землі карається
смертю!
- Ніхто ж не дізнається! – на мордах трійці з’явився єхидний оскал.
- Ти так впевнений у цьому?! – запитала зверхньо Адрі.
«Боже, дівчино, збав трохи тон, а то й до світанку не доживемо!» – подумки
благав Ален. Гості справили на нього ще те враження. Хоча, будь-яка людина
втратила б останні краплі сміливості, дивлячись на цих монстрів.
- Ми ж друзі, Адрі, – мовив Сотаріс, а сам подумки перекушував їм
горлянки.
- Відколи це?! – презирливо мовила Адрі.
- Я зараз заплачу: стільки часу проводили разом, а вона мене і за друга не
вважає! – вдав розчулення Сотаріс.
- Ти про те завдання, коли Бакарі ледь не вбив тебе… – насмішкувато мовила
Адрі, проте Сотаріс не подав й тіні емоцій.
- Хто старе згадає… тому сама знаєш, що! – і з-під його пащеки знову
показились ікла.
- Повторюю запитання, що ви тут робите?! – вигукнула Адрі.
- Шукаємо нові таланти, ситуація нестабільна, ходять слухи, що скоро війна, а
гарні воїни завжди потрібні! – дражливо відповів Сотаріс.
- Тобто, ви вирішили підстерегти й взяти в полон нових хранителів? – уточнила
Адрі.
- Ну, навіщо так грубо: "підстерегти", "взяти полон". Я не прихильник
грубих методів. Ми проводимо бесіди, переконуємо, що у нас краще,
розповідаємо про перспективи й нічого більше.
- Знаю я ваше «нічого більше», за останній час пропало багато людей з
силою!
- Едем великий, мало що могло трапитись, може – заблукали? – глузливо мовив
він.
- Або хтось допоміг їм «заблукати»! – кинула на того косий погляд Адрі.
Сотаріс поглянув на своїх супутників.
- Хлопці, ви щось про це знаєте? – ті заперечливо закивали головами.
– От бачиш, це не ми!
- Дуже смішно!
Напруження помітно зростало, Сільвер і Зейн нервово стискали зброю в руках.
Щодо Алена, то він подумки прокладав шляхи для відступу.
- Радий, що зміг тебе розвеселити! До речі, а що за молодий чоловік у тебе за
спиною? Невже поповнення? – вказав Сотаріс на Алена.
Алена пройняв холодний піт. «Якщо вони полюють на хранителів то, що буде зі
мною, коли дізнаються, хто я такий!».
- Він заблукав, шукаючи сестру, а ми натрапили на нього й вирішили допомогти,
– Адрі вирішила відвернути увагу від Алена за будь-яку ціну.
- І Михаїл тут випадково? – потер бороду Сотаріс.
- Не знаю, в наше завдання входила перевірка прикордонного поста, – байдужим
тоном відповіла Адрі, проте очі все ж видавали страх.
- Дочка Драгона, командира третього легіону, й перевіряє прикордонний пост?
Щось новеньке!
- Я офіцер, і виконую свої обов’язки!
- А що скаже наш юний друг, якийсь він мовчазний?
- Ти його налякав до півсмерті.
- Або ж він тут вперше, а ви його супровідна група… – в очах Сотаріса
промайнули лукаві вогники. – Чого мовчиш, хлопче?!
Ален не знав, що відповісти, кожне сказане ним слово, зараз вирішувало не
тільки його долю, але й нових друзів.
- Я справді заблукав, а вони допомогли мені.
- І з якого ти королівства?
Ален нервово згадував все про що розповідала Адрі.
- Адір, – стараючись приховати свій страх, заговорив Ален, частково, йому це
вдалося.
- О, чудово, ти тутешній! – вдав радість Сотаріс. – Чому ж заблукав, це ж
твій дім?
- Чималий дім, якщо чесно, – Ален видихнув з полегшенням, схоже, він зумів
повернути ситуацію на свою користь.
- Що правда, то правда, – схвально кивнув Сотаріс. – І як же виглядає твоя
сестра, можливо, ми зможемо тобі допомогти?
- Навряд, вона боязка, і напевно десь заховалась, ваш вигляд би її точно
налякав, – вже сміливіше мовив Ален.
- Можливо, можливо. Хоча, я все ж думаю, що зможу допомогти, – він поглянув
назад.
З-за дерев показалась пара червоних, налитих кров’ю очей. Вони все
спостерігали за ними, здавалось, істота ось-ось кинеться на них. Сотаріс
поманив її своєю здоровенною волохатою рукою. Та слухняно вийшла з-за дерев.
Тепер Ален побачив її у всій красі. Істота була розміром з коня. Мала чимось
схоже на людське обличчя, три ряди зубів, левове тіло і хвіст скорпіона,
червоні очі не переставали стежити за ними.
- Це мій маленький домашній улюбленець. Адрі, ти ж знаєш хто це?
- Вірніше, що. Мантікора – смертоносна машина для вбивств.
- Навіщо так грубо, вона дуже мила, тільки не любить, коли їй брешуть. Ви ж
не брешете? – закінчивши її гладити, повернув голову в їх сторону
Сотаріс.
- Чого я маю відчитуватись перед таким, як ти?! – обурилась Адрі.
- Знаєш, по ту сторону стіни є багато істот куди смертоносніших, але
подобається мені саме ця. Мантікора бігає так швидко, що миттю долає
величезні відстані. Це робить її надзвичайно небезпечною, адже втекти від
неї майже неможливо. В цьому переконались сотні рабів.
- Це погроза?! – і собі пішла в наступ Адрі.
- Ну, що ти, яка погроза, так, вирішив познайомити тебе зі своїм улюбленцем.
А тепер – не будеш такою ласкавою, розповісти про справжню мету вашого
візиту! – люб’язність Сотаріса як рукою зняло.
- Як я вже казала… – та Адрі не договорила її перебив Сотаріс.
- Ці байки залиш собі! – погарчав він. – Не хочеш говорити заради своїх
товаришів, то подумай про цього хлопця! Він не зможе протистояти отруті
мантікори! Так, хто це, й чого сам Михаїл прибув до воріт?! – Адрі поглянула
на Сільвера і Зейна, ті схвально кивнули. – Бачу, ви все вирішили! В атаку!
– не то закричав, не то загарчав Сотаріс до своїх. Ті, тільки цього й
очікували. Почався бій.
Адрі, Сільвер і Зейн майстерно відбивали атаки, часто й самі
контратакували, та сили були нерівні ще з самого початку. Сотаріс мовчки
спостерігав осторонь, лише іноді видаючи щось схоже на гарчання: напевно, це
в них було таким підбадьоренням. Ален хотів допомогти, але що він міг
зробити, в даний момент тільки б заважав. Та про нього ніхто не забув.
Мантікора стала повільно наближатись до нього. Крок за кроком він став
відступати назад. Чим більше старався заховатись і прискорював свої кроки,
тим швидше вона наближалась. Ален схопив гіллячку, що лежала недалеко й
спробував відбитись від цього монстра, та її це ще більше завело, ударом
хвоста вона вибила її у нього з рук і повалила на землю. Кігті боляче
вчепились в груди. Смердюче дихання відчувалось чимраз сильніше. Вона
нахилила голову обнюхуючи його тіло. Чималий хвіст погойдувався в повітрі,
немов на щось очікуючи. Алена паралізував страх, він не міг і поворухнутись,
не кажучи вже про втечу. Хвіст, який секунду тому погойдувався, раптом
завмер, а за мить – пронизив руку Алена. Спочатку нічого не відбувалось, та
згодом, він вже не відчував ні рук, ні ніг. Отрута поступово розходилась по
тілу, паралізуючи його. Все, що він встиг запам’ятати, перед тим як втратив
свідомість – це крик Адрі, направлений до нього.
Прокинувся уже в чомусь схожому на віз. Він перебував у клітці, поряд
лежало ще двоє, старенький, з вигляду дідусь, і якась дівчинка. Сильно
боліла голова, ледь міг ворушити руками й ногами. Поволі Ален став
підводитись, щоб роздивитись місцевість. Та його зупинили дві мантікори, що
хвостами вдарили по клітці. Спереду почулось гарчання.
- Прокинувся? – звернувся до нього не хто інший, як Сотаріс.
- Де це я? – спочатку притишено запитав Ален, а потім раптовий прилив
адреналіну додав сил, і він вигукнув. – Де Адрі?! Що з ними трапилось?!
- Все ще переживаєш за них? Краще про себе подумай, – навіть якось привітно
мовив Сотаріс, немов його й справді цікавила його доля. – В місці, куди ми
прямуємо, ти не протягнеш і дня, якщо будеш за когось піклуватись. Тобі ще
багато доведеться дізнатись про тутешні правила, тут не так гарно, як
ви там собі думаєте.
«Я вже встиг зрозуміти», – подумки зітхнув Ален.
- Може полегшиш роботу та скажеш, що їм було потрібно від тебе?
- Не розумію про що ти, я тут перший день, – відвернувши погляд вбік, мовив
Ален.
- О, у нас прогрес, ти вже визнав, що тільки-но прибув. Це радує. Тільки не
можу зрозуміти, чому когось зі Знаті послали за тобою! Та ще й сьогодні
зранку ми бачили корогви третього і шостого легіонів, які направлялись до
місця, де ми залишили Адрі. Очолювали ті війська не рядові бійці, а
капітани, що додає ще більше питань. Навіть за Адрі не послали б двох
капітанів, до чого ж вони готуються? – останні слова Сотаріса прозвучали, як
роздуми вголос.
- Не знаю, я у ваших порядках мало що тямлю, – байдуже мовив Ален.
- На місці розберемось, Молох із задоволенням поспілкується з тобою! – вже не
так привітно мовив той.
На цьому розмова перервалась. Сотаріс пішов вперед, а Ален став розглядати
навколишню територію. Пейзаж тут не особливо відрізнявся від того, що він
бачив перетнувши браму. Та враження змінились, коли вони почали спускатись з
чималого пагорба. Попереду показалась величезна колона з таких же возів. В
кожній клітці перебувало по декілька десятків полонених. Охороняли це все
Мантікори й істоти, схожі на Сотаріса.
Ален не знав, що робити, єдині люди, яким міг довіряти, залишились далеко
позаду, й невідомо чи живі вони взагалі. «Що ж робити, слід вибиратись з
клітки, а далі побачимо, а то, коли вони дізнаються правду – буде вже
пізно!» Він роззирнувся, мантікори пішли вперед, залишивши їхній віз без
нагляду, перевертнів, так він вже встиг їх охрестити, згадуючи всі ужастіки
й фентезі, що бачив по телевізору, також не було. Поволі, не створюючи
зайвого шуму, він підсунувся до дверей клітки й спробував їх відчинити. Ті
легенько скрипнули, він озирнувся, чи було ніхто не почув.
- Марно стараєшся, їх не відчинити простій людині, – почувся хрипкий голос в
іншому куті клітки. Ален перелякано обернувся.
- Хто ви?
- Моє ім’я Абнар, – представився чоловік. – Я опинився не в тому місці й не в
той час. Втім, припускаю, як і ти, – примруживши очі, мовив чоловік.
- Ви знаєте куди нас везуть?
Ален поставив це питання винятково для підтримання розмови. Відповідь би
нічого не прояснила для нього.
- За словами перевертнів колона направляється до заступника командира п’ятого
легіону Проклятої Землі – Молоха. Він забере в армію сильніших, а решту
відправить в шахти, чи прислуговувати вищим демонам.
- Шахти? – здивувався Ален.
- Так. Добувати руду, воїнам потрібна зброя, щоб воювати. Ти, бачу, не
тутешній.
- Недавно прибув, – трохи з підозрою мовив Ален, він не довіряв старому.
- Сотаріс, і його орда саме на таких полює. Тобі потрібно швидко
вчитися, або, ще краще – тікати звідси, як тільки потрапиш на ту сторону –
вороття вже не буде.
- Але як це зробити? Ви самі говорили, що відкрити клітку неможливо? –
розмова заходила в потрібне русло, хоча Ален не послаблював пильності.
- Клітку так, але є багато інших способів. Колона часто зупиняється і
полонених виводять на прогулянку… – старий не договорив, а лише посміхнувся,
та Ален зрозумів, що той мав на увазі. – Мені вже все одно, я прожив, що на
Землі, що тут більш чим достатньо, пора й відпочити. А ти молодий, все
життя попереду.
- А хіба тут важливо старий ти чи молодий? Я думав – вік тут не відіграє
особливої ролі.
- Не знаю чув ти чи ні, але час тут тече по-своєму, і цей світ не загробний,
він одна з доріг, що веде кудись далі, проте куди – ніхто не знає.
Кожен покидає його по-своєму: хтось в розкішних будинках, в одному з
королівств; хтось – гнучи спину в шахтах Проклятої Землі. Хто на що
заслужив, пройшовши браму. Така правда нашого життя.
- І скільки триває цей шлях, за тутешніми мірками? – зацікавлено мовив
Ален.
- В когось три тисячі років, в когось чотири…
- Ого, немало!
- Ще встигнеш насолодитись, якщо, звичайно, не потрапиш на ту сторону, там
насолоди мало.
- Ви так говорите, немов вже побували там?
- Вгадав. По дурості зв’язався з одним торговцем, який пообіцяв за допомогу
розкішний будинок. На ділі ж все виявилось куди простіше... Цей ідіот
надумав продати мене в рабство.
- Рабство, розкішний будинок? – в голові закрутився вир з думок і
припущень.
- А ти думаєш, коли є королі, влада, чиновники, то немає боротьби? В людях це
закладено від народження. Ті, хто мали служити волі Творця, стали
руйнівниками всього, що він створив. Не всі, звичайно, але ти й сам усе
бачив. Земля, Едем – вже не такі, як раніше, їх поглинає темрява, – і він
задумливо поглянув у небо.
- А чому ніхто не змінить цей порядок?
- Усім все подобається: друг продає друга, брат іде на брата… Я, навіть трохи
заздрю: тобі не довелось побачити всю гниль, яка панує в цьому
світі. Бідні, багаті – тут нічого не змінилось. Люди забули волю
Творця. Іноді я задаю собі питання: чому ті, хто мав потрапити на Прокляті
Землі,залишились тут?
- А легіони, орден, чому вони нічого не роблять?
- Між командирами легіонів вже давно точиться боротьба, сп’янілі від влади,
вони ладні знищити один одного, лиш би отримати ще.
- Чому не призначать нових?
- Тоді почнеться громадянська війна, та й кого призначиш, без сили жоден
командир не переможе навіть мантікор, що нас охороняють.
- А що з сьомим? – обережно запитав Ален, йому було цікаво, як ідуть справи в
даний час. Абнар не надав його словам особливої уваги і спокійно
відповів.
- Поступово зникає з історії, командира немає, а капітан… взагалі не знаю,
хто його призначив, йому б за тваринами доглядати, а не
командувати!
- Я думав, тільки на Землі такі проблеми, – посміхаючись мовив Ален.
- Не бери в голову. До речі, звідки знаєш про сьомий, ти ж казав, що недавно
прибув? – скоса поглянув на нього старий.
- Люди біля брами розповідали, – на ходу придумав виправдання хлопець.
- Я чув, ворота знову відчиняли? – обережно запитав старий.
Алена пройняв холодний піт. «Невже знає?»
- Не знаю, можливо, це було після мене, – погляд Алена ні на секунду не
відводився від старого, він намагався вловити найменші емоції на обличчі
того, підказки що б дали розуміння з ким має справу.
- Скоро прибудемо на місце! – повідомив Абнар.
- Стіна так близько? – розгубився Ален.
- Ні, але ти думаєш, що Сотаріс вестиме таку колону через всі сім королівств?
В них завжди є запасний план.
- А ви добре їх знаєте! – Ален вирішив зайти з іншого боку.
- Проживи з моє, ще й не таке дізнаєшся, тому, якщо хочеш вижити – слухай, що
говорю! – владно мовив Абнар. Не схоже, щоб він зрозумів тонкі натяки Алена,
проте останній вирішив збавити обороти. – Хлопець бачу ти хороший, не хочу,
щоб ти провів решту життя на тій стороні.
- То, який план? – поступово Ален почав довіряти незнайомцю, хоча в нього й
вибору то особливого не було.
- Вже темніє і скоріше за все, ми на землях Ієрихону. Якщо так, то й до
Долини Королів недалеко. До ордену в ній збиралися для підписання важливих
рішень. Там вони й почнуть відкривати портали.
- Портали?
- Мости, за допомогою яких полонених доправлять до стіни. Нам потрібно
перенаправити цей міст в інше місце, так врятуємось.
- А як це зробити? – Ален ловив кожне слово старого.
- За допомогою секретної зброї…
- Тобто? – розгублено мовив Ален.
- Тебе. Думаєш я не зрозумів звідки тобі відомо про сьомий легіон. – Ален
скоса поглянув на свого співрозмовника. «Все-таки здогадався!» – Не
переживай, я нікому не скажу, що ти хранитель. – Ален полегшено видихнув.
«Краще нехай так думає, ніж дізнається усю правду». – Церемонію в ордені ти
ще не пройшов, тому ми не знаємо хто твій ангел, та попри це, ти все ж дещо
можеш, навіть зараз. Не питай звідки знаю, спишемо це на мій досвід. Коли
прибудемо на місце – виконуй все в точності як скажу.
Ален схвально кивнув.
- А що з цією дівчинкою? Ви її знаєте?
- Це Хлоя, нас схопили в одному з сіл на кордоні з Адіром. Залишати її не
хочеться, проте не знаю чи вдасться взяти з собою.
- Якщо вже на те пішло, то потрібно подумати й про інших полонених.
- Сподіваюсь, ти пожартував?! – скептично поглянув на нього Абнар.
- Я вже думав про це, якби я не зустрів вас, то й подумати б не міг про
втечу, так би й потрапив на ту сторону. Ці люди ні в чому не винні, якщо я
можу, то чому б і їм не допомогти.
Абнар посміхнувся.
- Добре, але як ти собі це уявляєш, навіть, якщо вони й втечуть – мантікори
всіх переловлять, і або вб’ють, або повернуть назад. Хоча, там і без
мантікор перевертнів вистачить.
- Що ви мали на увазі, коли говорили: «Що ти й зараз дещо можеш»?
- Це вже на місці з’ясуємо, якщо почнемо зараз, то нічого не вийде, – уникнув
прямої відповіді старий.
- Тоді – «на місці й з’ясуємо», як допомогти іншим, – в схожому тоні відповів
Ален.
Далі їхали мовчки Абнар задумливо дивився вперед, а Ален складав усі
отримані знання докупи. Він все ще не міг звикнути до усього цього. Ангели,
демони, Едем… «Чому саме я, що в мені такого? Цей старий. Звідки він стільки
знає про хранителів і їхню силу. Як там Адрі, чи живі вони? Може, ті
корогви, що бачив Сотаріс, встигли вчасно й з ними все добре! Більше питань
чим відповідей…» Поволі наступала темрява, перевертні почали запалювати
смолоскипи, щоб було видно дорогу. Всупереч їхньому скрутному становищу – це
виглядало досить красиво, немов дракон видихнув полум’я і воно зараз
поширювалось вперед величезним язиком. Ален навіть був радий, що побачив це
видовище.
Обабіч дороги літали світлячки, он, сівши на одне з дерев, вони «запалили»
його яскравими вогнями. Це нагадало Алену новорічні ялинки на Землі. Мимоволі в пам'яті зринули спогади про дім: як вони там, чи все ще перебувають в Україні, чи покинули її? Вперше за
весь час, він засумував, цей край був для нього чужий і незрозумілий, а там
– було тепло і затишно... Поступово з мажора він перетворювався в зовсім
іншу людину.
Віз раптом зупинився. Вони стояли посередині величезної галявини. Навкруги
були сотні наметів з яких виходили перевертні й ще якісь чудернацькі істоти,
назви яких він не знав. Дівчинка прокинулась і переляканими очима розглядала
все навкруги. Чим далі, тим більше її охоплював страх, вона нервово забилась
в куток. Абнар заспокоював її шепчучи на вухо, що вони скоро виберуться
звідси.