Наступного дня Ален прокинувся на диво бадьорим і
повним сил, хоча це й не дивно: він проспав до полудня, розмова забрала
набагато більше сил, ніж він думав. Поївши й вдягнувшись, він вже хотів було
відправитись на пошуки Бріара й Бартоломео, але ті випередили його, відкривши
двері кімнати першими. В їхніх очах читались запитальні погляди, весь
їхній вигляд вказував на те, що вони «горять» від нетерпіння, очікуючи
подробиць про вчорашній день. Ален трохи нехотя став розповідати придуману на
ходу історію, уникаючи ключових подробиць. Невідомо якою була б реакція цих
двох, дізнавшись вони про неї…
Спускаючись сходами, вони все не вгавали, розпитуючи
його, що він бачив, відчував, про що вони говорили. На щастя повз пройшла Брі:
її поява остудила їхній запал. Брі кудись поспішала, але попри це не забула
пофліртувати з Аленом, якому весь час ставало ніяково, коли вона була
поблизу.
- А можливо, щоб в людини був ще один ангел-хранитель? –
ненав’язливо і з обережністю запитав Ален у своїх наставників дорогою до плато.
- Це неможливо! – одразу поспішив заперечити Бріар, але потім
заперечення змінилось роздумами. – Хоча, цей світ повний загадок, але особисто
я не чув про таких хранителів.
- Наступне запитання прозвучить трохи незвично, але
вислухайте до кінця, – звернувся до наставників Ален. – В людині є темна і
світла сторона. Світла – Серафіель, а хто ж темна?
- Чому тебе раптом зацікавили такі речі? – здивувався
Бріар.
- Просто, за останній час довелось багато переосмислити
й тепер хочу скласти все в єдину логічну картину… – стараючись викрутитись,
мовив Ален.
- Темна – це зло, а зло ми стараємось не впускати у своє
життя, – відрізав Бріар, який не особливо любив філософські дискусії.
- Якщо темна – це зло, то чому ми, потрапляючи сюди, не
перетворюємось на демонів а тільки прислуговуємо й працюємо не покладаючи рук?
– не здавався Ален.
- Я ніколи не замислювався над цим, ми звикли воювати не
вдаючись в суть, – по-солдатськи відповів Бріар. – Є наказ – потрібно його
виконати, всі питання після.
- Може й усі проблеми через те, що ніхто не
замислюється?! – навів контраргументи Ален. – Ми знаємо про існування Едему,
Проклятих Земель, нас навчають воювати. Війна там, війна тут. В чому тоді сенс
нашого життя? Якщо у війнах, то не дивно, що в Едемі зараз панує такий порядок…
- Хочеш миру – готуйся до війни! – заговорив тепер вже
Бартоломео. – Якщо не будемо битись, то нас знищать. Навіть той мир, що був
укладений після Великої Війни, зараз майже втратив силу. Сутички відбуваються
повсюди. Такими темпами Земля скоро поповнить легіони Проклятої Землі безліччю
душ. Ти бачив, що там відбувається?! Світ на порозі Третьої Світової!
- То чому ви не втрутитесь? – всередині Алена зараз
боролась маса суперечностей. З одного боку він приймав погляди цих двох, а з
іншого дитяча наївність не давала спокою. Він нагадував дитину, що не бажала
сприймати правил дорослого життя.
- Не маємо права, це нейтральна територія, люди самі
повинні обрати свій шлях, не ми встановили ці правила, але повинні
дотримуватись, – мовив Бартоломео. – Якщо їх постійно порушувати, то втратиться
вся суть свободи. Ми звикнемо, що за нас все вирішують, і перетворимось на
пустоту без цілей і сенсу для існування. Вміти не означає думати, але цю
можливість ніхто не забирає.
- Все одно іноді слід переступити правила заради чогось
вищого, – не здавався Ален.
- Я завжди питав своїх учнів «якщо будете стояти перед
вибором кого врятувати: мати чи сестру, кому надасте переваг?» – заговорив
повчально Бартоломео.
- Все залежить від ситуації й людини, яка перед нею
стоїть, – машинально відповів Ален.
- Гарна відповідь, але неповна, – посміхнувся
Бартоломео.
- Тоді давайте поясню по-іншому. Якщо припустити, що
Земля – це мати, що дає нам життя на початку нашого шляху, а Едем – це
«сестра», нащадок матері Землі й нове життя, яке продовжує свій шлях далі. То
слід спасти матір, але віддати життя заради сестри…
Бартоломео і Бріару відняло мову. До такого повороту
вони не були готові. Всю дорогу, що залишилась, пройшли мовчки, роздумуючи
кожен про своє. Ось і плато. Ален, зручно вмостившись на землі, зосередився.
Йому хотілось чимскоріше почути Рін. Симпатія це, чи щось більше… він поки не
знав.
- Привіт, ти знову тут! – почувся приємний жіночий
голос.
- Радий тебе чути! – у схожому тоні відповів він.
- Ти також скучив? – грайливо мовила вона, відчувши його
емоції. – Схоже, злиття на фінальній стадії. Зараз ти відчуваєш,, як наші
серця стають одним цілим. Відчуття, немов повертаєш те, що було давно втрачено,
але чого так бажав.
- Краще й не скажеш! – підсумував Ален.
- Завтра поспілкуємось уже всі троє. По-твоєму збудженню
бачу, що ти також цього очікуєш з нетерпінням. Зараз, давай потренуємось, а то
ці двоє починають переживати, що ти не встигнеш.
- Що мені робити?
- Почнемо зі зброї. Я поверну нормальне сприйняття
навколишнього світу й зроблю наше спілкування схожим на те, що Серафіель
використав під час вашої першої зустрічі. Почнімо!
Ален немов вийшов з туману й тепер чітко бачив
навколишній світ. Бріар і Бартоломео, які дрімали під скелею, прокинулись і
тепер напружено спостерігали за ним, в очікуванні наступних дій. Ален
зосередився і почав уявляти меч. За мить в його руці почав формуватись простий
меч: таким гладіатори бились на арені колізею.
- В тебе добре виходить, – похвалила його Рін. – А тепер
– попрактикуємось в силі, хочу побачити скільки її зараз зможеш використати.
Поверни голову трохи правіше, достатньо, а тепер – кинь його в ту гірську
вершину попереду.
- Я ж не докину! – засумнівався Ален.
- Так було раніше, довірся мені й кидай, – твердо мовила
Рін.
Ален замахнувся і запустив меч у вказаному напрямку.
Той, мов блискавка, помчав вперед і вдарився в гору, рознісши її верхівку.
Бартоломео ледь не знепритомнів від такого.
- Тепер віриш?! – звернувся до нього Бріар.
- Тепер, я ладен повірити в будь-що! За два дні
навчитись другій і третій формі!
- Третя ще не завершена! – мовив посміхаючись Ален, він
радів, що зумів вразити старих вояк.
- Завтра буде важче, я ще не до кінця знаю, як
поводитиметься моя сила об’єднана з Серафіелевою, – мовила Рін.
- Сила, силою, а от зустріч буде та що треба, я вже
уявляю його реакцію! – пожартував Ален.
- Якось переживе, не думаю, що він встоїть перед такою
леді, як я! – сміючись, мовила вона.
- І як це відбудеться? Прихопити фруктів і вина? –
пожартував Ален.
- Завтра усе побачиш, а то знаючи заздалегідь, буде не
так цікаво. Тепер відпочинь, попереду важкий день.
- На сьогодні досить, потрібно відпочити перед
завтрашнім днем! – звернувся він до своїх наставників, які щось яро
обговорювали.
Ті піднялись і попрямували до нього.
- А що буде завтра? – насторожено мовив Бартоломео.
- Завершальний етап злиття! – гордо повідомив Ален.
- До такого слід підготуватись, а то чує моє серце, що
відбудеться щось незвичайне, – скоса поглянув на ту гору Бартоломео.
- Будемо думати над цим вже завтра, а сьогодні пропоную
влаштувати невеликий бенкет, в честь успіхів Алена! – піднесено виголосив
Бріар.
Бартоломео й Ален лише схвально
усміхнулись.
- Сподіваюсь, тобі вже можна пити? – пожартував
Бартоломео.
- Думаю, тут такі питання ставити некоректно, –
усміхнувся Ален.
Бартоломео з Бріаром засміялись, після чого повернули
в напрямку невеликої стежки, що вела з плато й почали спускатись вниз.
- Тільки сильно не напивайтесь, не хочу завтра відчувати
головний біль! – в наказовому тоні мовила Рін.
- Ти, як моя сестра, – зіронізував Ален.
- Звикай, тепер я замість неї, й повір – я так просто не
відстану! – в голосі Рін було повно рішучості.
Тіло Аленп мов огорнуло якесь невидиме тепло… Рін
заповнила порожнечу, яка утворилась після переходу сюди. Стала мостом, що
зв’язав його душу з цим незвичайним і водночас невідомим світом. Хоча йому, як
ще тому ловеласу в минулому, було важко змиритись, що в голові з’явилися
«додаткові думки», та ще й дівчини. А як відомо, жіноче мислення ще те…
- До речі, а я тепер завжди буду чути твій голос? А то
ми вже не на плато, а я можу без проблем з тобою спілкуватись.
- Коли все закінчиться,то наші свідомості будуть єдині й
ти за бажанням зможеш поговорити, чи прикликати будь-кого з нас.
Несподіваний подарунок. Думки, думками, а от повне
злиття свідомостей перекреслювало стратегічні плани Алена щодо Адрі з якою він
все ще сподівався зустрітись. Потрібно було знайти винятки з правил…
- В тебе також є свій вимір? – натякнув Ален на
Серафіеля, що відправився в один з вищих.
- Так, але він відрізняється від Серафіелевого… – було
відчутно, як Рін старалася говорити загальними фразами, без конкретики.
- Стоп, як же я цього раніше не зрозумів! – виголосив
радісно Ален. – Ти сама підтримуєш цей зв'язок між нами! Прикликавши Серафіеля,
я б не зумів довго з ним «взаємодіяти». А з тобою все по-іншому.
- Рада твоїй спостережливості, – похвалила його Рін. –
Завтра я виступлю мостом між тобою і ним, інакше тобі б ще довго довелося
вчитися контролю.
- Тоді виходить, ти володієш силою куди більшою ніж
Серафіелева, раз можеш стримувати його?! І наскільки я пам’ятаю, це вона тоді
перемогла Сотаріса, а Бріар говорив, що він якась там важлива шишка.
- І так, і ні, – заперечила Рін. – Ви б і без мене
впорались, але Сотаріс надавив на твої почуття і мені довелось втрутитись, щоб
не сталось непоправного. До речі, а що за дівчина? Відчуваю, як твоє серце
б’ється частіше, коли згадую про неї! – з притаманною дівочою допитливістю,
мовила Рін.
«Почалося!» – промайнула думка в Алена.
- Її звати Адріана, ми познайомились після того, як
Михаїл провів мене через браму, – нехотя відповів Ален. Обговорювати подібне з
дівчиною було, м’яко кажучи, незвично, – Вона і ще двоє її друзів мали
супроводжувати мене до ордену.
- Бачу, вона тобі сподобалась. Тільки не червоній. А то
вони знову цього не зрозуміють.
- Та ні, все нормально, – зніяковіло мовив Ален. – Хоча
тут більше підходить слово заплутано. Після потрапляння сюди все перетворилось
на ураган подій та інформації. І поговорити особливо не було з ким. Я немов
маленька дитина, яка щойно з’явилась на світ і дивиться на все запитальним
поглядом.
- Нічого, тепер в тебе є ми! – підтримала його Рін. – Ми
допоможемо розібратись. Здається, у тебе з’явилась ще одна шанувальниця… –
мовила Рін коли повз них пройшла Брі.
- Ага, аякже, вона до всіх така! – постарався
виправдатись Ален.
- Ну не знаю, не знаю…
- Мені ще закоханого демона не вистачало, для повної
картини! – обурився Ален.
Рін засміялась. Вони піднялись в кімнату Алена.
- Почекайте тут, а я зараз повернусь! – мовив Бартоломео
й швидко вийшов.
- І як воно, чути в голові голос? – звернувся Бріар до
Алена.
- Трохи незвично, але чомусь не відчуваю дискомфорту,
немов так було з самого початку.
- Мов це твоя невід’ємна частина, яку від тебе колись
забрали, а тепер повернули! У всіх так, хоча дехто звикає довше. Потім не можеш
без цього жити.
- А скільки ви навчались третій формі? – зацікавлено
запитав Ален.
- Це скоріше нас навчали. Перші хранителі не знали, що
робити з цією силою, тому ангели самі нас навчали. Потім, вже ми почали
передавати свої знання іншим і навчати молоде покоління.
- Нелегко напевно було призвичаїтись до всього
цього.
- Поступово звикали, найскладніше було під час перших
битв з демонами. Контроль давався великими зусиллями, часто хранителі гинули
від того, що не вистачало сил для його підтримання. Тобто, втрачаючи контроль,
вони ставали беззахисними перед демонами. Та час не стоїть на місці:
з’являються нові хранителі, набагато сильніші за наше покоління, такі, як ти,
хоча ти – скоріше виняток з правил, якого вже напевно і не буде. Одиниці можуть
контролювати таку силу.
Їхню розмову перервав Бартоломео, який у супроводі
служників, що несли різні страви й вина, зайшов до кімнати. Останні поставили
все на стіл і вийшли.
- Давайте приступати, а то за останній час я нагуляв
чималий апетит! – виголосив Бріар. – Та перш ніж почнемо, пропоную тост: за
нового командира, нехай мудрість предків допоможе йому на цій нелегкій і тернистій
дорозі!
Усі підняли невеликі позолочені кубки.
- За моїх наставників, які допомогли мені стати на
правильний шлях! – Бартоломео і Бріар посміхнулись. Спорожнивши кубки, вони
перейшли до їжі, вона не була схожа на ту, що Алену приносили кожен день. – Звідки
така розкіш? – поглинаючи черговий шматок печеного м’яса, звернувся Ален до
Бартоломео. Його приправи були настільки неперевершеними, що смакові рецептори
Алена просто кричали від задоволення.
- Заради такого випадку я вирішив трохи розщедритись!
Радий, що сподобалась!
- Дуже смачно, проте все ще не можу звикнути, що тут
потрібно їсти.
- Всюди свої особливості! Добре хоч в туалет не треба
ходити, – засміявся Бартоломео.
- Один з плюсів цього світу, їжа перетворюється на
безвідходну енергію, яка поповнює наші сили, – виголосив Бріар, запиваючи
наїдки вином.
Далі розмова пішла про хід справ на цих землях,
можливу війну, Бартоломео й Бріар згадували свої бойові подвиги, Ален,
спочатку, уважно слухав, набираючись досвіду, а потім вийшов на балкон подихати
свіжим повітрям і освіжитись від вина, яке робило свою справу.
Ззовні все було без змін, хоча гнітюча атмосфера
Проклятих Земель не переставала тиснути своє незримою вагою. Важко спостерігати
за такими картинами, знаючи, що десь там можуть бути твої родичі, друзі, та й
врешті-решт, він сам міг сюди потрапити, стати одним з прислуги, чи працювати
не покладаючи рук в шахті.
«Все в цьому житті має ціну, якою б великою вона не
була. За все, рано чи пізно, доведеться платити».
Ален не помітив як його захмелілі наставники вийшли з кімнати й попрямували до себе. Вони бачили, що він поринув в думки й не хотіли турбувати. Розуміли, який тягар зараз звалився на його плечі, непросто пройти такий шлях і залишитись собою.
Ален зайшов в кімнату і, закривши за собою вікно, пірнув в обійми ліжка. Сон прийшов швидко.