Вони
з’явились посередині вже знайомі зали, де вдавав з себе короля Ріган. Той
спокійно сидів на своєму троні, попиваючи вино й час від часу обсипаючи лайками
хранителів, які, на його думку, робили все не так, як потрібно.
- Вже
з’явились, – буркнув він. – Де Купер?
- Затримається
в горах, – відповів Дакоста.
- А
він що тут робить?! – закричав Ріган, його голос і справді нагадував хрюкання
поросят.
- Як
бачиш: пройшов тест і тепер готовий вступити до сьомого, – виголосив Дакоста.
- Де
Купер, що тут відбувається?! – продовжував репетувати Ріган.
- Я
знаю тебе не більше години, а ти вже встиг набриднути на сотні років вперед, –
мовив Ален презирливо.
- Як
ти смієш, чернь?!
Ален
не втримався і створивши мечі, відправивх їх в політ в напрямку Рігана. Той
лише встиг зойкнути, як вони пройшли біля його голови, зачепивши пасмо волосся.
- Який
я незграбний, – посміхнувся Ален.
Охоронці
хотіли було кинутись на захист Рігана, та Дакоста рукою зупинив їх, хоча, вони
й самі вже встигли побачити зображення на плащі Алена.
- Схопити
його, – прохрипів Ріган до охорони.
- Не
маємо права, – відповіли ті хором.
- Зрадники!
Всіх страчу!
- Заберіть…
«це» й помістіть під варту, – вартові слухняно виконали наказ Алена.
Ален,
Дакоста й Сейшас обернулись і під гучні лаяння й прокльони Рігана, попрямували до виходу. Ледь вони
переступили поріг до них підбіг старший з вигляду хранитель.
- Термінове
повідомлення, – мовив він.
Дакоста
і Сейшас переглянулись.
- Що
трапилось, і кому повідомлення? – запитав Дакоста.
- Для
командира. Командира Алена, – уточнив посланець, побачивши запитальні погляди
Дакости й Сейшаса.
- Від
кого? – звернувся до нього Ален.
- Перше
– від старшого офіцера Клебера, він повідомляє, що його війська успішно
переправились в Долину Королів, вони вже обладнали табір для інших.
- Не
думав, що цей ледар проявить такий ентузіазм, – посміхнувся Дакоста.
- Друге
– від старших офіцерів Дейчі й Дагера, вони повідомляють, що закінчують
переправлення військ, і особисто старший офіцер Дагер просив передати, що,
цитую: «Наступного разу він не буде таким поблажливим». Останнє повідомлення
від старшого офіцера Джеро, він радий вітати нового командира сьомого,
сподівається на скору зустріч і негайно починає переправлення військ.
- І
Джеро з нами, думав, його буде найважче переконати, – посміхнувся Сейшас.
Посланець:
приклавши зігнуту в кулак руку до серця, попрямував у своїх справах.
- Ваша
рана, – немов прокинувшись, мовив Дакоста.
- Дрібниця,
– зніяковіло відповів Ален.
- Ні-ні,
втратити нового командира, через таку дрібницю, було б ганьбою для моєї сивої
голови, – заперечно захитав головою Дакоста – Прошу в госпіталь.
Ален
хотів було викрутитись відмовками про не значущість цієї рани, але вони й слухати не стали.
Взявши під руки, вони ледь не силоміць потягли його в напрямку госпіталя.
Для
поранених було відведено два поверхи в одній з казарм. Тут працювали в основному
жінки. В них не було білих халатів чи спеціальної одежі, як Ален думав йдучи
дорогою. Прості білі плащі й короткі туніки. Вони привітно посміхнулись й
привітались з ними.
- Ось,
леді, залишаємо під вашу опіку цього молодого чоловіка, –заграючи з ними, мовив
Сейшас. Схоже, він тільки й чекав, щоб заглянути в цей корпус.
- Все,
дай їм спокій, тобі вже пора до своїх, – немов батько, що захищав дочок, мовив
Дакоста.
- Слухаюсь
і підкоряюсь, – випрямившись, засміявся Сейшас. – До скорої зустрічі, леді,
командир, – віддавши честь, Сейшас поспіхом вийшов з кімнати й попрямував у
своїх справах.
- З
академії? – запитали дівчати Дакосту, вони й справді відносились до нього немов
до батька.
- Майже,
знайомтесь – це Ален, новий командир нашого легіону, – представив того Дакоста.
- Знову
ваші жарти, – мовила одна з дівчат.
- Цього
разу я говорю цілком серйозно, – виправдовувався Дакоста, збентежений, що йому
не одразу повірили.
- Якби
він був командиром, то нам би повідомили, або ж на його плащі були атрибути, –
одна з дівчат швидко схопила Алена за плечі й повернула, демонструючи усім
докази невдалого жарту Дакости, сама при цьому, також повернула голову й не
побачила одразу зображення на плащі. Інші дівчата випрямились і віддали честь.
– Ви чого, заодно з… – та вона не договорила, її перебила одна з дівчат,
вказуючи пальцем на спину Алена. Та, все ще думаючи, що її розігрують, також
повернула голову. Від побаченого ледь не знепритомніла.
-
Ну-ну, тихіше
дитино, а то сама собі добавляєш роботи, – підхопив її Дакоста, коли та ледь не
привіталась з кам’яною підлогою.
-
Перепрошую, –
опустивши голову, мовила дівчина, звертаючись до Алена.
-
За що? – спокійно
запитав Ален.
-
Ну…
-
За встановленими
командиром Ріганом правилами… – похнюплено мовила та.
-
Колишнім, і не
зовсім командиром, тепер все тут буде по-іншому, – перебив її Ален.
-
Вибачте…
-
Знову за своє, –
тепер вже втрутився Дакоста. – Ми прийшли сюди, щоб підлікувати командира, вам
зрозуміло?
-
Так! – хором
прокричали дівчата й заходились метушитись навколо Ален.
-
Я покину вас,
потрібно віддати наказ про переправлення.
Ален схвально кивнув у відповідь.