Трохи подумавши, Ален вирішив, що вцілілим краще буде в
таборі другої колони, що прямували з невеликим відривом від першої. Якщо демони
все ж надумають напасти одразу після взяття міста, то перший удар, скоріше за
все, прийме або перша колона, або остання. А переміщати людей з одного пекла в
інше йому не дуже хотілось. Тому вибір з другою колоною був більш ніж
раціональним. Закінчивши з переміщеннями, він вирішив прогулятись й трохи
освіжити голову. Поруч з ними йшли Серафіель і Рін, яка тримала його під руку.
Попри усю стійкість характеру, Ален все-таки був пригнічений. Стільки життів
обірвалось за пів дня. Хто б вони не були, але йому все одно було жаль. Війна –
неприємне явище, часто безпідставне…
- Невідомо, що б я зробив на їхньому місці… – задумливо мовив Ален, згадавши
повстанців з Бастіани.
- Такі думки роблять тільки гірше, – відповіла Рін. – Вони вибрали свою
дорогу...
- А яку обрати мені... – з грудей Алена ледь не вирвався вигук.
- Це ти вже маєш вирішити сам… – відвернула вона голову вбік, щоб не
зустрітись з його поглядом. Вона б точно не витримала тих емоцій, що читались в
його погляді.
- Де б не ступала людина – всюди йдуть війни і смерть, – настрій Алена чимраз
більше нагадував суміш легкого розпачу й байдужості. – Все, що залишається, це
мовчки прийняти даний факт і забарвити меч в червоні тони.
- Ти вирішив остаточно мені настрій зіпсувати? – в напівсердитому тоні мовила
Рін. – Перестань думати про минуле й зосередься на майбутньому!
- Все одно минуле рано чи пізно нас наздоганяє, від нього не втекти, як не
старайся… – задумливо мовив Ален.
- І що, забитись в нірку й чекати кінця?! – сердито мовила Рін.
- Чого тебе це так злить? – спробував вловити її погляд Ален, проте вона
вперто уникала цього.
- Забудь! – сердито мовила Рін.
- Знову заборонена тема? – підвищив тон Ален.
Рін сердито відштовхнула його і попрямувала вперед.
- Не тисни на неї. Коли прийде час, вона все розповість, – мовив Серафіель,
який розумів Рін, як ніхто в цьому світі.
- І коли це станеться? – сердито мовив Ален.
- Швидше, ніж ти думаєш, – спокійно відповів Серафіель. – Проте тебе злить не
це, я ж відчуваю. Ти сердишся, що вона довірила свій секрет мені, а тебе, мов
дитину, що може поранитись, тримає в невідомості. Ти не звик сприймати факту,
що про тебе хтось турбується. Все твоє життя минало легковажно, але водночас в
пошуках. Грань – не тільки назва техніки. Це спосіб твого життя. Прірва, на
краю якої ти ходиш, ризикуючи провалитись в безодню самотності. Ти можеш з
першого погляду зрозуміти, що за людина перед тобою, проте по-справжньому ти не
довіряв навіть найближчим. Може, час це змінити? – мʼяко мовив Серафіель,
бажаючи достукатись до підопічного
- З цього нічого доброго ніколи не виходило… – притишено мовив Ален, який
навіть не намагався заперечити Серафіелю. – Рін розповіла, що ти був зі мною
від народження, тому ти як ніхто розумієш мене. Всі хто довірився мені, погано
закінчували, навіть тут це не змінилось. Коли побачив Адрі, я думав, що все
змінилось, от моє щастя! Тільки руку простягни! Але ні, й тут мене спіткала
невдача! – роздратовано виголосив останнє Ален.
- Те, що їй доведеться пройти сім кіл, не твоя вина, – заспокоїв його
Серафіель.
- Але, я міг їм завадити… – приречено мовив Ален. – Сотаріс і декілька
перевертнів – це не легіон! Хоча, кого я обманюю, я нікого не можу врятувати,
Бастіана тому зайвий доказ...
- Змушений не погодитись, ти бачив скільки життів пройшло крізь портал. Якби
не ти, місто й половини з того часу не протрималось би. Так що закінчуй
накручувати себе й подивись вперед. Це початок, а не кінець. Адрі ще жива,
тисячі людей попереду чекають на тебе, а ще більше – за стіною. Як не прикро це
звучить, але на війні без жертв не обійтись. Гарний командир вчиться на своїх
помилках… І не тисни на Рін, ти не уявляєш через що їй довелось пройти,
постарайся зрозуміти й скоро сам усе побачиш.
Вони наздогнали Рін, яка уповільнила свої
кроки.
- Про що розмовляли? – ненав’язливо запитала вона.
- Та так, про життя… – відсторонено мовив Ален. – Рін…
- Якщо скажеш вибач – отримаєш стусана й він буде вельми відчутним, –
з усією серйозністю мовила вона.
- Натяк зрозумів! – Усі засміялись. – А тепер, гадаю, час вирушати, а то нас
уже зачекались! – виголосив Ален.
- Це точно, – схвально кивнула Рін. – Повідом їм, щоб послабили бар’єр, а то
відчуваю, що хлопець, який переміщається на великій швидкості, викличе багато
проблем...
Ален зосередився, біле світло огорнуло його тіло й
злинуло стовпом вгору. Реакція попереду не заставила себе довго чекати, в
одному місці бар’єр помітно ослаб. Ален в ту ж секунду перемістився, та
видовище, що він застав, було неочікуваним, можна навіть сказати – шокуючим...
Близько двох тисяч тіл лежали мертві на скелях. Сотні поранених. Десятки в
шоковому стані. Дехто – позбувся кінцівок…
До Алена підбіг Джошуа.
- Добре, що ти прибув! – вигукнув він, переводячи подих від бігу.
- А що тут сталось?! – не то перелякано, не то спантеличено мовив Ален.
- Ти недаремно не довіряв цим покидькам! Після того, як ти залишив Марко,
вони почали діяти!
- Хто вони?! Ти можеш толком пояснити?!
- Барнет і Ороско! Вони все винюхували й переміщались від однієї колони до
іншої, типу контролювали чи все добре, а насправді – чекали слушної нагади, щоб
напасти!
- Удвох?! – скептично мовив Ален.
- О, їх тут далеко не двоє! – виголосив Джошуа. – Близько десяти тисяч
демонів, які замаскувались під людей!
- Так, – ледь не присвиснув Ален. – Чим далі тим «цікавіше».
- Не знаю, яким чином вони отримали інформацію про падіння Бастіани, але десь
за годину до вашого прибуття, вони підняли бунт… Зав’язались бої, нам ледь
вдалося відбитись, пощастило, що тут було багато хранителів з рангом старших
офіцерів. Бачачи, що їм не перемогти у відкритому бою, вони прорвались вперед і
перегородили єдиний прохід, що веде далі в гори…
- Що з Марко й де решта людей? – занепокоївся Ален.
- Марко з лікарями трохи далі, в таборі. Всі, хто може тримати зброю, зараз
біля того проходу. Було декілька штурмів, але все марно, прохід там надто
вузький, тому без великих втрат його не взяти…
- А інші колони?!
- Будуть через години дві, наші гінці попередили їх про ситуацію, що
склалась. А, що з Бастіаною, ворог скоро буде тут?
- Від міста залишились одні руїни, на друге питання, на жаль, відповіді не
знаю.
- Тобі вистачить сил для бою?! – з надією в голосі запитав Джошуа.
- Ще на декілька таких боїв вистачить, – сухо посміхнувся Ален. – Веди,
подивимось, що можна зробити.
Джошуа пішов вперед, Ален за ним. Чим далі вони йшли, тим
більше було трупів. Схоже, бої тут точились серйозніші, ніж на початку. Дорога
звивалась мов змія, все петляючи туди-сюди. Хоча й дорогою це важко було
назвати: скоріше стежка, яка місцями то розширювалась, то знову ставала
вузькою. По ній заледве могло пройти одночасно декілька осіб.
- Вже недалеко! Через декілька кілометрів ця стежка перетворюється в чимале
плато, з усіх сторін оточене горами. Тільки цією ущелиною можна потрапити туди
з Проклятої Землі, – повідомив Джошуа.
- Якщо навкруги гори, то як же ті, що мають пройти через стіну? І взагалі, як
ви виявили це плато?
- Почну з другого питання. Про плато ми дізнались від Марко. Після Великої
Війни були відправлено сотні експедиційних загонів, для пошуку речей подібних
сувоям, що допомогли відкрити Зовнішні Ворота. Паралельно велись дослідження
щодо можливих варіантів проходу через стіну. Орден хотів запобігти усім можливим
несподіванкам ще в зародку, так сказати. І от, подорожуючи, одна з груп
натрапила на дивні печери. Це були кілометри кам’яних лабіринтів. Зрештою, їм
вдалося скласти карту. Виявилось, якщо пройти через стіни з тої сторони й
знайти потрібний вхід, то можна без проблем потрапити на Прокляту Землю,
оминувши при цьому небезпечні гірські ділянки. Уся інформація про це, само
собою, ретельно охоронялась, але Марко, як капітану сьомого, було про все
відомо. А тепер щодо першого питання. Пройшовши печери ті, хто з Едему,
опинились би перед стіною. Звичайно, що ніхто б їх так просто не пропустив, але
щодо цього у Марко був план. Його союзники на тій стороні мали скликати Раду
Ордену та ініціювати процес створення проходу для цих людей.
- І коли ти встиг про усе дізнатись? – запитав вражений Ален.
- Пам’ятаєш, перед відправленням Марко хотів зі мною поговорити?
- Так, він мав доручити тобі стеження за Барнетом і Ороско.
- Це було твоє завдання, від себе він додав детальну інформацію по плану
порятунку. Я сам був шокований, коли дізнався. На всі питання, він відповів
коротко: «Якщо Ален тобі довіряє, то і я теж».
- Думав, мене вже не здивувати, – посміхнувся Ален.
- Ми майже на місці.
- Що за печери по сторонах? – кивнув Ален на штучно створенні отвори, в яких
метушились люди.
- Тимчасовий притулок, – пояснив Джошуа. – Їх зробили хранителі, щоб людям
було де заховатись.
- Просто, але дієво, гарно придумали.
- Дякую! – Джошуа аж сяяв після похвали Алена. Схоже, він став для нього
справжнім зразком для наслідування.
Спустившись з пагорбами вони побачили вражаючу картину:
зруйновані скелі, на яких розміщувались солдати, чимале плато, яке, мабуть,
створили все ті ж хранителі своїми техніками. На плато розкинулись сотні
наметів, ходили хранителі й прості люди зі зброєю. Сутеніло й дехто почав
запалювати вогнища. За табором стежка знову звужувалась, утворюючи вузький
прохід, завалений камінням.
- Прохід завалили демони, – немов відповідаючи на думки Алена, повідомив
Джошуа. – Декілька десятків штурмів безуспішно провалились… Скоро стемніє, тому
ми вирішили зупинитись.
- Я відчуваю попереду аномальне явище, – занепокоївся Ален.
- Не знаю, за останній час все було відносно спокійно, – стиснув плечима
хлопець.
- Цікаво, чого вони прагнуть? – розмірковував Ален вголос. – Виграти
час, це зрозуміло, але все одно… На нашій стороні поки що кількісна перевага.
Основні сили демонів прибудуть не раніше двох-трьох днів. З великими втратами,
та все ж зможемо прорватись.
- Ми й самі думали над цим… У них вигідне становище: серйозні техніки тут не
використати, адже ризикуємо ще більше завалити прохід. Потім витратимо багато
часу на його розчищення. І просто увірватись, в їхні ряди, не вийде: це
спровокує їх на небажані для нас дії.
- Тунель прокласти не пробували? – запропонував Ален.
- Великий шум, одразу помітять і приймуть контрзаходи. Також бар’єр блокує
усі переміщення.
- Як мені набридли ці бар’єри! – мовив роздратовано Ален.
Вони спустились з пагорба й попрямували повз намети. Люди
збігались з усюди, щоб побачити на власні очі того, хто знищив стільки демонів
в Бастіані. Про його силу вже почали ходити легенди. Цьому посприяли люди, яким
він допоміг врятуватись. Подібне не оминуло й хранителів. Білий плащ з
символікою й номером сім робив своє. Сумнівів, що він істинний командир, вже не
залишилось ні в кого.
- Прошу сюди, – мовив Джошуа, стараючись відтіснити допитливих людей й
сформувати прохід для нього.
Згодом, йому на допомогу прийшли й інші хранителі.
Поволі, Алену вдалося протиснутись до намету. Крім нашвидкуруч змайстрованого
дерев’яного столу й декількох лавок навколо нього, в ньому нічого не
було.
- Це наш штаб, – повідомив Джошуа. Слідом за ними зайшло ще близько десяти
хранителів. Це було видно по їхній формі. – На знайомство немає часу, тому
перейдемо одразу до справ! – виголосив хлопець.
- Почекай секунду, хочеться дізнатись, що сталось в Бастіані? – заговорив
кремезної статури чоловік років сорока. Завдяки фізичним даним він сильно
вирізнявся на фоні інших дев’яти.
- Бій тривав від обіду, ми зробили усе, що могли… – сухо відповів Ален. – З
такими силами, я взагалі дивуюсь, як ми стільки протримались.
- Говорять, ви знищили двох Мотолу? – ненав’язливо запитав чоловік.
- Чутки – байдуже мовив Ален. – Їм не завжди можна вірити, – і він
посміхнувся. Зі зрозумілих причин, йому не хотілось вдаватись в подробиці того
бою.
- Ваша правда, – схвально кивнув чоловік, проте тінь посмішки на його обличчі
була красномовніша за слова. – Тоді перейдімо до ситуації, заради якої тут
зібрались!
- Є ідеї? – звернувся Ален до присутніх.
- Спочатку ми вагались, та потім вирішили, що найкраще буде поховати
їх під камінням, а потім декілька наших заморозять прохід й решта зможе пройти
льодовим мостом. Не доведеться розчищати каміння. Зрештою, ми все одно хотіли
завалити прохід за собою, – мовив той же чоловік, схоже, він користувався серед
присутніх значним авторитетом.
- Просто й дієво, – сказав Ален, а потім, трохи подумавши, додав. – Що ж
зупиняє вас?
- Бар’єр. Якщо напасти без можливості переміщатись, то ми завалимо лише
невелику частину, давши їм час перегрупуватись й укріпити позиції, – відповів
хранитель.
- Якщо це єдина проблема, то я її швидко вирішу, – піднесено мовив Ален. –
Нападати слід вночі, нехай розслабляться й думають, що ми в безнадійному
становищі. Хоча мене все ще непокоїть незрозуміла сила попереду…
- Дехто з наших, також її відчув. Думаєте, щось серйозне? – занепокоївся
хранитель.
- Не виключаю такої можливості, – мовив Ален. – Вони не настільки дурні, щоб
розраховувати на просте затягування часу. Щось тут не так…
- Тоді слід поспішити. Вам не потрібно відпочити? – звернувся він до Алена. –
Все-таки з поля бою.
- Ще встигну, – відхилив пропозицію того Ален. – Потрібно завершити почате…
- Я повідомлю усім, що ви поведете нас, це піднесе бойовий дух! – радісно
виголосив чоловік.
Ален схвально кивнув у відповідь.