Коли
Ален остаточно прийшов до тями, то побачив, що сидить на землі обпершись на
руки, а поруч Рін – старається привести його до тями. Від безсилля – декілька
сльозин скотилось по її обличчю.
- А
тобі личать емоції! – мовив він хриплим голосом, ще відчувались наслідки
дисбалансу.
- Дурень,
я так перелякалась, – і вона обійняла його. – Перший поклик? – тихо мовила Рін.
- Ага.
- Тоді
ти бачив... – не договорила вона, її перебив Ален.
- Бачив.
Даремно ти не розповіла раніше. Хоча – це вже не важливо.
- Сердишся?
–її голос помітно затремтів.
- Так,
але не через те, що ти мені не розповіла… Ти звалила на свої плечі такий тягар…
Якщо вже я якось до цього причетний, то дозволь допомогти. Мені ще довго
доведеться вибачатись за свою поведінку, й слова, що наговорив, але від сьогодні
обіцяю докласти усіх сил, щоб подібне більше ніколи не повторилось.
- Ти
ще гірший за мене, – крізь сльози, що тепер лились струмками, посміхнулась Рін.
- Такі
вже ми, – стиснув плечима Ален.
- До
речі, як ти зрозумів, що потрібно робити?
- Я й
не знав, все завдяки Іскрі.
- Тобто,
хочеш сказати, що в такому стані ти зумів поговорити з Іскрою? – збентежено
поглянула на нього Рін.
- Можна
й так сказати, це вона допомогла мені відновити контроль і підказала, як діяти,
під час наступного поклику.
- Який
же ти… безвідповідальний. Подібна витівка проходила на грані, і якби тобі не
вдалося, – відчитала його Рін.
- Все
нормально, іншого виходу, в тій ситуації, я не бачив. Ти скажи краще, чому я не
чув твого голосу, ваша сила ж однакова?
- Темна
енергія не така проста. Навіть не усім демонам вдається її опанувати. Основна
її особливість полягає у випробуванні волі, якщо твоя воля слабка, вона визнає
тебе недостойним її сили, і повністю поглине свідомість, ти станеш бездумною
маріонеткою. При перших контактах відбувається повна ізоляція, якщо ти зможеш
думати, приймати рішення… то вважається, що твоя воля сильна, і ти здатен
підкорити темну сторону. Хоча, як і з хранителями, тут кожен випадок по-своєму
унікальний, не існує інструкцій чи правил. Тому-то я і не вдавалась в подробиці,
під час розповіді про дисбаланс, і його наслідки. Не думаю, що Іскра сказала
тобі щось конкретніше?
- Можна
й так сказати, – кивнув Ален, згадавши її слова. – Так що – мир? – мовив Ален.
- А ми
хіба сварились? – тепло мовила Рін.
- Буду
вважати за згоду, – посміхнувся Ален.
- Схоже,
час відпочинку минув, – занепокоєне мовила Рін.
- Ти
про що? – і собі стривожився Ален.
- За
тобою давно вже спостерігають арахніди, а недавно – з’явились і люди.
- Арахніди?
– запитально поглянув на неї Ален.
- Величезні
павуки, пращури земних, – пояснила Рін.
- І
про які розміри йдеться?
- Зараз
сам побачиш. Тільки не забувай про людей, схоже, ти їх зацікавив.
- Простіше
кажучи: як програю – це буде невеликою втратою, якщо ж виживу – стану приємним
доповненням до їхньої армії. Це, скоріше за все люди, що не потрапили в полон.
У всякому випадку – силу особливо не використати. Стоп, а вони не бачили тебе?
- А
сам, як думаєш? – розсердилась Рін на те, що доводилось пояснювати очевидні
речі.
- Знову
я в незручному становищі...
- Тобі
не звикати, – посміхнулась Рін.
- Це
вже точно, – похитав головою Ален.
За
деревами почулось шарудіння. Ален миттєво схопив меча, що лежав недалеко. На
першого гостя довелось чекати недовго. Як і говорила Рін, вони нагадували
земних павуків, тільки от з розмірами був явний перебір. Вони сягали близько
двох метрів у висоту, і трьох в довжину, мали вісім кінцівок, і, по всій
видимості, надміцний панцир. Декілька пар очей невпинно стежили за своєю
жертвою, через темряву – важко було розгледіти їх детальніше.
- Не
дай їхній павутині влучити в ціль, інакше бій закінчиться, так і не
розпочавшись, – повідомила Рін.
- Отрута?
- Ага,
тільки вона не вбиває, а паралізує жертву, даючи власнику сповна насолодитись
бенкетом.
- Щось
мені, від цього, не стало краще, – скривився Ален, уявивши подібне видовище.
Тим часом арахнідів ставало дедалі більше. По всій видимості, вони
розраховували напасти групою, а тому очікували, коли набереться потрібна
кількість. – А в них є слабке місце?
- Це
прозвучить трохи банально, але перемогти їх можна відрубавши голову. І попасти
потрібно точно між головою і тулубом, помилка недопустима, якщо помилишся, вони
одразу розкусять твій план і вироблять протидію.
- Почекай,
якщо вони побачать, що я вбив одного з них, саме таким способом, то… – його
перебила Рін.
- Ні,
вони, якби це сказати… зв’язані на телепатичному рівні, як один великий мозок,
якщо вбити одного, то порушиш всю конструкцію, через біль, вони не зможуть
раціонально мислити. Однак, до них складно підібратись, окрім павутини є ще
кінцівки, якими вони вправно орудують.
- А є
хоч одна приємна новина? З твоїх слів виходить, що це ходячі машини смерті,
яких майже неможливо перемогти!
- А
тобі все жартувати, – обурилась Рін.
- Без
цього тут ніяк. До речі, наскільки я пам’ятаю, власники Волі можуть
використовувати природну енергію?
- Так,
але на це здатні тільки ті, що пройшли навчання.
- Будемо
вважати, що я з їх числа. Влаштуємо гарне шоу.
- В
такому разі – раджу вибрати тільки одну стихію, інакше задум спрацює проти
тебе.
- Натяк
зрозумів.
Арахніди
все прибували, проте нападати не поспішали. Роззирнувшись, Ален зрозумів в чому
справа. Вони оточували свою жертву, перекриваючи усі можливі шляхи відступу.
Впевнившись, що коло замкнуто, вони рушили на Алена, який приготувався до бою.
По мечі пробігли слабкі розряди блискавок, поступово переростаючи у все
сильніші. Мить, і він зірвавшись з місця – вступив в битву. Арахніди не
встигали за його швидкістю, хоч він і не використовував fulgur чи місячну ходу.
Декілька ударів з ювелірною точністю вразили ціль, і голови покотились по
землі.
- Згори,
– попередила Рін.
Рін
повідомила це саме вчасно. Декілька арахнідів сплели над Аленом павутину, й вже
готові були ув’язнити його в ній, та він вчасно ухилився, попутно відрубавши
дві голови.
- Мені
здається, чи щось висмоктує мої сили?
- Я
також це помітила, схоже, ця павутина не така проста, як здавалось.
- І
вони закінчують її навколо цього місця, – підсумував Ален.
- Клітка,
яка висмоктує сили жертви – оригінально, – сккптисно мовила Рін.
- Але,
якщо вони її закінчать, то й самі опиняться в пастці. Павутиння досить щільне,
– Алену на думку раптом спала одна ідея.
- Тільки
не кажи, що хочеш використати ефір? – скпектично мовила Рін.
- Часу
й так мало, навіщо витрачати його на них. Та й вони самі винні.
- З
тобою не засумуєш, – зіронізувала Рін.
- Стараюсь.
Закінчивши
свою пастку, арахніди відповзли на її стінки, мабуть, почекати, поки жертва
остаточно ослабне, й вони без проблем схоплять її. Для Алена кращого – було
годі бажати. Меч миттєво обвив темний ефір, декілька помахів, і десятки павуків
огорнуло чорне полум’я. Від болю вони почали видати звуки схожі на шипіння.
Разом з павуками – ефір знищив і саму клітку, та видовище, що відкрилось після
її зникнення, заставляло холонути кров в жилах. Як виявилось, навколо місця, де
розгорілась битва, зібрались сотні арахндів. Його сила манила їх, і тепер, коли
перша хвиля зазнала поразки, вони мали змогу очолити бенкет.
- Я
попереджала, ще не пізно сказати? – виголосила Рін.
- І що
з ними всіма робити? – роздумував Ален. – Простого махання мечем тут явно
замало. Може прорив використати?
- Ефір
вже дав результат, – зіронізувала Рін. – Ти хочеш привернути ще більше уваги?
Та й прорив вимагає контролю, якого тобі зараз не досягти.
- І
дисбаланс на цьому колі, швидше за все, не вдасться зробити. Хіба що… Як же я
про це раніше не подумав.
- А це
може спрацювати, – погодилась Рін.
- Тільки,
як саме це зробити?
- Ти
хотів сказати – яку саме використати, – виправила його Рін.
- І?
- Стихії
води, в поєднанні з темним ефіром, буде достатньо. Створи рунне коло, а тепер
перемісти синій вогонь в центр. Добре. Зосередься.
Землю,
навколо кола, почав вкривати лід, з кожною секундою він поширювався все далі.
Павуки, спочатку не сприймали його, як загрозу, але бачачи, що їхнім товаришам
не вдалося вирватись з його холодних обіймів – почали швидко відступати.
- Схоже
– без темного ефіру їм би вдалося звільнитись, – мовив Ален.
- Я
недооцінила їх, коли думала, що їхня сила тільки в розмірах і міцному панцирі.
Попадись їм простий хранитель, вони б просто поглинули всю енергію, яку він
вклав у техніку.
- Гадаю,
ми вразили наших нових знайомих.
- Я в
цьому не сумніваюсь. До речі, ти молодець, швидко знайшов вихід, навіть я
розгубилась й зовсім забула про руни.
- Знову
заставила червоніти. – Та їхню розмову перервали дві стріли, що пролетівши,
впали прямо перед ногами Алена. – А вони привітні. Рін, поки ми не
познайомились ближче, можеш зробити якусь ілюзію, щоб приховати «красу моїх
очей»?
- Зараз
зроблю.
З-за
дерев показались дві постаті. Обличчя неможливо було розгледіти, та відблиск
мечів говорив, що їхні наміри далекі від дружнього потискання рук. Постаті
зупинились й немов вивчали його, розраховуючи можливі варіанти розвитку подій.
Та в Алена було своє бачення ситуації. Перемістившись за їх спини, він заставив
супротивників збліднути й подумки згадати усі відомі молитви.
- Якби
я був демоном, ви б уже були мертві.
Постаті
виявились чоловіком і жінкою років сорока. Обличчя були закриті куфіями. Пара
майже одночасно кинула луки й вихопила мечі з піхов.
- Хто
ти такий?! – вигукнула жінка.
- І я
радий знайомству, – іронічно виголосив Ален. – Може приберете – це? – Ален
тактовно вказав на направлені в його сторону мечі.
- Назвись!
– не вгавали жінка.
- А
може самі, для початку, представитесь? – запропонував Ален. – А то якось
негарно підглядати, випустити стріли, а потім ще й мечами погрожувати.
- Сам
винен, – буркнула жінка. – Непотрібно приманювати арахнідів.
- Не
розмовляй з ним – це демон. Він спеціально влаштував цю виставу, щоб виманити
нас, – гримнув на неї чоловік. – Ніхто з людей не може справитись з такою
кількістю арахнідів.
- А
якщо скажу, що я хранитель? – насмішкувато мовив Ален.
- Всіх
хранителі, що по тій чи іншій причині перебували тут, вже або схоплені, або
давно мертві, – виголосив чоловік.
- Браму
ніхто не закривав, і всі охочі можуть потрапити сюди, – пояснив Ален, як йому
здавалося очевидний факт.
- І
пройти Бріарея, Ефіальта, Цербера, гарпій? Не сміши, – обурився чоловік. –
Після вторгнення демонів – жодній людині, що проходила сім кіл, не вдавалось
дійти до сьомого кола. Її або вбивали, або схоплювали загони демонів.
- Наглядачам
простіше… – озвучив ще одну очевидну істину Ален.
- Ти
напевно не чув, що ми говорили раніше? Останній раз запитую, хто ти?! –
вигукнув чоловік.
- Я
вже відповів. Не розумію чим вас не влаштовує така відповідь, – похитав головою
Ален.
- Помри!
– скрикнула жінка, і перша кинулась на Алена.
Той
лише засміявся, і легким порухом меча вибив зброю з її рук. Та перелякано стала
відступати. Їй на допомогу кинувся чоловік, та за секунду – зазнав такої ж
поразки. Обоє стали відступати, в надії знайти порятунок від загрози, що
нависла над їхніми головами.
- Може
покажетесь, а то набридло в хованки грати! – вигукнув Ален.
З-за
дерев виглянуло ще три постаті. Хлопець, і дві дівчини. Усім троє виглядали не
старшими Алена.
- Помітив
все-таки, – мовила одна з дівчат.
- Ви
не надто й переховувались, – пожартував Ален.
- Вибачте,
– винувато мовив чолові, звертаючись до трійці.
- Вам
немає за що вибачатись, ви чудово справились, – підбадьорив того хлопець.
- Ви,
що смертники? Дурнішого способу провести розвідку, я ще не бачив, хоча ні, був
один... – іронічно мовив Ален, згадавши Бастіану.
- Може
– назвешся? – звернулась до нього одна з дівчат.
- А
звідки мені знати, що ви не демони? Я вже зустрічав таких, що під виглядом
вцілілих заманювали людей в пастку.
- Аналогічно!
– холодно мовила вона.
- Бачу,
все ж мені доведеться піти на поступки першим, – посміхнувся Ален, вдаючи, що
здався під її натиском. – Командир сьомого легіону Ален.
- Ти
напевно жартуєш? – трійця розгублено переглянулась.
- Аж
ніяк, призначений зовсім недавно, а тут перебуваю в якості наглядача, хоча,
враховуючи останні події, то вже й сам не знаю, що тут роблю...
- А де
твоя підопічна? Раз ти наглядач, в тебе має бути підопічна, – мовила дівчина.
- По
неприємну збігу обставин, вона опинилась в полоні, і я саме направлявся їй на
допомогу, але ця мила пара злегка завадила моїм планам.
- Тобто,
арахніди – були для тебелегкою прогулянкою? – не втрималась інша дівчина.
- Не
те щоб легкою, я б сказав – неочікуваною, – пожартував Ален.
- І де
твій плащ, командир? – глузливо наголосила на останньому слові дівчина.
- На
підопічній. Зараз він їй потрібніший, – відповів Ален.
- І що
це за підопічна така, раз сам командир приділив їй стільки уваги? – продовжила
глузувати дівчина.
- А
вам, що до того? – вже різкіше відповів Ален. – Щось ви надто допитливі, як на
простих людей.
- А
командир з характером, – посміхнулась дівчина. – Проста цікавість, може, ми її
знаємо. Взагалі, ми багато кого знаємо з ордену, тільки щось слабо віриться у
твою розповідь. Так що – може, все ж назвеш її ім’я? – спідлоба поглянула на
нього та.
- Раз
так просите, то так і буде – скажу, – глузливо мовив Ален. – Її звати Адріана,
дочка командира третього легіону.
- Адрі?
– розгублено перепитав хлопець.
- Схоже,
ви не збрехали, коли говорили, що знаєте багатьох, – вже серйозніше мовив Ален,
його зацікавила реакція хлопця.
- Цього
не може бути? Вона з Вищої Знаті, – поспішив заперечити хлопець.
- Ви
багато пропустили, перебуваючи тут, – зіронізував Ален.
- Не
піддавайся емоціям, він спеціально тебе провокує. Можливо, він телепат! –
вигукнула одна з дівчат, звертаюсь до хлопця.
- Ти
прекрасно знаєш, що це неможливо, – відрізав хлопець. – Байдуже, проведемо його
в табір, і там як слід допитаємо, а то тут залишатись небезпечно.
- А
якщо він? – натякнула вона на варіант зі шпигуном.
- Він
все одно нас бачив, – мовив хлопець
Дівчата не стали продовжувати суперечку, а мовчки погодились.