«Читаючи
книгу, не сподівайтесь зрозуміти всю її глибину, використовуйте її рядки як
трамплін для своєї уяви…» (Ален Д. Волкер)
У 2012 році календар Майя і деякі
біблійні тексти пророкували кінець світу. Варіантів загибелі людства було
чимало: від падіння метеорита і різного роду катаклізмів, до закінчення другим
Потопом. Однак ніхто не підозрював, що 2012 стане не кінцем, а точкою відліку
до кінця…
2014 рік місто Тернопіль, Україна.
Було спекотне літо, Ален, як завжди,
збирався зранку в університет. Минуло вже два роки з того часу, як він з
батьками й сестрою переїхав з Франції в Україну.
Батькові запропонували очолити один з
дочірніх філіалів головного французького офісу в Києві й він без вагань погодився,
адже, з його слів «це відкриває великі перспективи для всієї сім’ї». Мама не
сперечалась і знайшла роботу за спеціальністю в одній з відомих юридичних фірм
столиці. Нам же з сестрою довелось обирати заклади для продовження навчання,
адже батьки не захотіли залишати нас у Франції. «Краще вже всім разом освоювати
нове місце, а то підлітки без батьківського контролю швидко стають
некерованими, що надалі погано впливає на їхнє майбутнє!» – говорили вони. Я
прекрасно розумів, що вони мають на увазі, але й вести життя зразкового
хлопчика не зовсім хотілося, тому обрав найкращий варіант з можливих, ТНЕУ
(Тернопільський Національний Економічний Університет). Він був визнаний на
міжнародній арені, як один з кращих з підготовки кваліфікованих економістів.
Батьки не сперечалися з моїм вибором й визнали достойним, а мені тільки це й
було потрібно. Головна мета була досягнута: якомога далі від контролю і повна
свобода дій. Сестра ж вибрала один з найпрестижніших закладів України та
Європи: Національний Університет «Києво-Могилянська Академія». Дороге
задоволення, як на мене, але на той час ми без проблем могли дозволити собі
подібне.
Так от, я трохи відхилився від суті…
Моя ціль була досягнута, спакувавши й завантаживши у свій новенький автомобіль
речі, я відправився назустріч пригодам і студентському життю. Якби тоді знав,
які наслідки матиме мій вибір, то можливо – залишився в столиці, а можливо й
ні, складно сказати, якщо чесно, мене завжди тягнуло на пригоди, але те, що
сталось того ранку, перевернуло весь мій світ…
Як я вже казав: був ранок і я збирався
на пари, голова ще була затуманена після затяжних гулянь і толком не працювала.
На телефоні декілька пропущених від дівчини. Потім передзвоню – думав я,
згадуючи де лежать конспекти. Поспіхом знайшов потрібні зошити, на ходу з’їв
два бутерброди й вибіг на подвір’я, де стояла машина, нашвидкуруч відкрив
двері, кинув на пасажирське сидіння папку, сів за руль і став виїжджати через
відчинені ворота. Ледь не зачепив один зі стовпів. Та що за фігня сьогодні?!
Лаявся я подумки. Немов весь світ проти мене! З такими думками чимдуж помчав до
університету, в який і так уже запізнювався.
Швидко пролітав вулиці одну за іншою, не помічаючи
світлофорів і пішоходів, які сердито кричали вслід. На одному з перехресть
зупинився, оскільки не було можливості їхати, через скупчення машин попереду.
Задзвонив телефон, староста групи. Не хотілось піднімати, та потім все ж
передумав, це могло бути щось термінове. Спочатку почувся сердитий голос і
нотації на кшталт «де мене носить». Коли староста трохи заспокоїлась, відповів,
що вже майже біля університету. Після цього вона ще більше розсердилась. Мене
втомлювали ці монотонні нотації кожного понеділка: нагадували батьківські, коли
вони дізнавались, що я щось натворив або в черговий раз прогуляв пари.
- У тебе щось термінове? – після хвилини повчань запитав
я.
- Ні, просто захотілось подзвонити й запитати як у тебе
справи! – іронічно відповіла вона.
- Все добре, скоро буду, – постарався промовити якомога
в’їдливіше.
- Не жартуй так, бовдуре, через прогули тебе скоро
виженуть! – навіть при зменшеному звуку її голос лунав доволі гучно.
- Це навряд. Моя сім’я регулярно допомагає університету,
не думаю, що вони захочуть втратити таку «дійну корову» як я.
- Не все в цьому світі вимірюється грошима, – повчально
мовила вона.
- Тільки така наївна людина, як ти, так думає. Всьому є
ціна, просто у когось вона вища, ніж в інших.
- Ти телепень, якщо так думаєш, ніщо в цьому світі не
вічне, всього з собою не забереш, коли помреш.
Кріс, як і її сім’я, були віруючими. У нас частенько
відбувались суперечки з цього приводу. Я був затятим атеїстом, а вона яро
доводила, що Бог є.
- Може й так, але пожити в міру бажань можна. Живемо
раз, навіщо себе обмежувати.
- Потрібно прожити це життя правильно, щоб потім не
жаліти, й не розплачуватись за нього в іншому.
Стара пісня про головне! Як же мене бісили такі слова!
- Знову наслухалась проповідей місцевих священників? –
тріумфував я подумки. Подібні зауваження були для неї, як сіль на рану.
- Це не їхні слова, так написано в Біблії! – сердито
відповіла Кріс.
- Я тебе прошу, будь реалісткою, дивись на світ не через
рожеві окуляри, а своїми очима. Ці твої «священники» літають в Єгипет і
Туреччину відпочивати частіше за мене, як думаєш, де вони гроші на це беруть?
Бідні парафіяни принесли, віддали останнє, щоб батюшка відмолив гріхи, а хто
він такий, щоб відпускати мені гріхи? Він такий же смертний, як і я, і так само
грішить. Тільки схоже, вони забули про це.
- Я не ходжу до церкви, щоб мені хтось відпускав гріхи,
я приходжу помолитись за рідних і таких дурнів, як ти, а свої гріхи якось сама
відмолю!
Потрібно закінчувати з нотаціями, а то голова й так
розколюється.
- Ого, це щось нове, Кріс, тебе хтось наставив на шлях
праведний? – сміючись промовив я.
- Смійся скільки хочеш, але твоєї тупості це не змінить.
- Моєї? А в чому вона проявляється?! – вже сердитіше
відповів я.
- А ти досі не усвідомив? Твоє легковажне життя колись
приведе до сумних наслідків.
- Легковажне? Я живу у своє задоволення… – не встиг
договорити, як мене перебила Кріс.
- Тратячи тяжко зароблені батьківські гроші?
- Негарно рахувати чужі гроші, – глузливо мовив я.
- Я й не рахую, а констатую факти, – вже без такого
запалу мовила дівчина, а потім в неї, немов відкрилось друге дихання. – Ти
бовдур, який не зважає на інших.
- Знову починаєте! Чому кожна наша розмова починається
за глобальне, а закінчується за локальне?! – тепер зрозуміло до чого все це.
- Бо вона вже стільки часу тобі дзвонить, а ти навіть не
проявляєш бажання передзвонити!
- Так це вона тебе напоумила подзвонити? – роздратовано
запитую.
- Звичайно – ні, мені самій набридло дивитись, як вона
себе мучить, переживаючи де ти й з ким, – почала виправдовуватись Кріс.
- На даний момент – їду в універ на пари! – ледь не
вигукнув я. Ще трохи й терпець точно обірветься.
- А вчора, що було?
О Боже, кінець світу був вчора!
- Погуляли трішки, тільки й всього, не сидіти ж як ти –
вічно за книжками, й зубрити конспекти.
- Ну, вибач, не всі мажори, як ти, простим людям
потрібно вчитись, а по-друге – нічого собі «трішки погуляли»! Пів міста підняли
на вуха, в деканат з міліції приходили.
- Гульнули трохи, не бачу в цьому нічого такого.
- Ага, й тих «інтелектуально розвинених» дівчат, також
можна включити в категорію «нічого такого»?
Знала б ти, що вони витворяли…
- Це друзів, всі прийшли з парами, – як це безглуздо
звучить, та кожного разу спрацьовує.
- Тоді чого ти був без?
«Бо там було не до того!» – так і хотілось вигукнути,
та все ж стримався.
- Все спонтанно вийшло, я не планував.
- Тупі виправдання, все як завжди! Тобі ще не набридло?
- Кріс, ревнуєш? Можливо, мені Машку кинути й з тобою
замутити? – тиша, яка, здається, тривала вічність.
- Який же ти все-таки егоїстичний осел! Мені шкода, що
вона тратить на тебе час!
- О, то ти теж вважаєш, що нам потрібно розійтись?
Цікавий поворот, я давно про це думав.
Треба ж так встряти з самого ранку!
- Ти не достойний її любові, сподіваюсь, колись тобі так
само розіб’ють серце!
Дівко, знайди собі хлопця й подібна дурня в голову не
лізтиме. Гарний секс і всі дурощі миттю з голови вийдуть.
- Я не заморочуюсь щодо таких дурниць. Тупих ляльок, які
дивляться тільки на гаманець – повно, тільки пальцем поманити, – оце видав з
бодуна.
- Тільки питання, що робитимеш, коли грошей не стане,
або миле личко зіпсується?
На панель піду, Боже, де ви тільки беретесь.
- За це не переживаю, мій рід один з найстаріших у Франції,
те, що я маю в Україні, й на половину не рівня тому, що успадкую там. А Машка,
якби була розумна, то не показувала соплі й тоді, можливо, і їй би дісталась
частина від усього цього.
- Дякую, це все, що я хотіла почути… – почувся тихий
голос на іншій стороні.
- Бувай здоровий мудак! Чіпляй далі своїх тупих ляльок!
- Ай-яй-яй, як це негарно, розводити людей на
гучномовець, хоча, Кріс, ти молодець, навчилась таки чогось від мене.
- Це давно потрібно було зробити, а то тільки мучив
бідну дівчину. Як бачиш – не все в цьому світі можна купити. Сподіваюсь, що у
твоєму житті настане момент, коли гроші не допоможуть. І можеш не поспішати,
перших трьох пар сьогодні не буде, йди похмеляйся після вчорашнього, – на цьому
зв'язок обірвався.
Алілуя, мене нарешті попустило, а ні – фальшива
тривога! Де тут найближчий бар?
Затор помалу зникав, а по сусідству зупинилась чорна
іномарка. О, місцеві мажори з’явились, десь я вже бачив цю машину, схоже, синок
чинуші. Чого це він моргає фарами? Хочеш позмагатись? Ми якраз стояли на греблі
з якої була тільки одна дорога, в таких випадках: вниз, і до ТНПУ, щоб
покрасуватись перед першокурсницями, й можливо – підчепити одну з них, ці
дурепи на таке велися.
Ну що ж, воля твоя, проїдемось з вітерцем. Я натиснув
на газ, стрілка на спідометрі поповзла вверх, вісімдесят, сто… Люди закінчили
йти по розмітці. Немов по команді машини зірвалися з місця й помчали вперед.
Сьогодні був на диво спокійний рух, а говорячи простіше – вільна пряма. Під час
таких змагань кращого годі бажати.
Машини минули перехрестя і помчали до кільця. Та що
це, через розмітку безтурботною ходою йшла дівчинка років п’яти. Твою ж… тільки
трупа мені не вистачало, що ж робити, цей ідіот і не думає зупинятись?! Ох, і
вилізе це мені боком, та нехай…. Я різко викрутив руль і вдарив свого
суперника, той, якимось чином, це передбачив, бо було помітно, як до удару його
швидкість падала. Іномарка злетіла з моста і попрямувала в парк. Це все, що я
встиг помітити, моя машина різко повернула в протилежний бік, зробила подвійне
сальто в повітрі, змела частину захисної огорожі моста й пірнула в озеро, а
перелякана дівчинка спочатку зі страхом спостерігала за дійством, а потім,
немов оговтавшись, побігла геть, невідомо чи зрозуміла вона, що щойно
трапилось, чи просто нею заволодів страх, який відключив навколишній світ і
заставив бігти в безпечне місце… На той час мені було вже байдуже до деталей
головне, що вона жива.
Машина опускалась чимраз глибше, я і не думав, що озеро настільки глибоке. Неможливо було дихати, вода заповнювала легені. Це все, моє бездарне життя доходило до кінця… Що ж, Кріс, ти мала рацію, як це не сумно, але хоч одне добре діло я зробив під кінець. Воно не переважить всього, що я наробив до цього, але в моїй душі спокійніше. Мені зовсім не страшно… Останні подихи… От і все, очі закрились, настала повна темрява… Що там, на тій стороні?