Наступного дня Ален знову проспав до обіду, Бартоломео
й Бріар не турбували його, давши можливість відпочити. Лише іноді заходила
служниця, мабуть, вони попросили її повідомити, коли він прокинеться.
Ален поволі розплющив очі, голова несильно, але
боліла. Ноги поволі сповзли з ліжка й попрямували до столу в пошуках чогось, що
б втамувало спрагу, там, на подив, стояв глек з соком і записка: «Коли
прокинешся – повідом». Напившись досхочу, почав одягатись. Як на замовлення, до
кімнати зайшла служниця й жестом руки поманила за собою. Вона була закріплена
за цією кімнатою і виконувала все, що їй наказував той, хто в ній жив. Ален
часто залишав їй трохи їжі, коли йшов на тренування. Йому було шкода її, хоча й
розумів, що за добрі справи сюди не потрапляють. Жінка вдячно дивились на
нього, коли зустрічала, їй було заборонено говорити з мешканцями арени. Дивне
правило, хоча все тут дивне по-своєму.
Схопивши яблуко зі столу, він попрямував за нею. Як
виявилось, та повела його до кімнати Бартоломео, яка розташовувалась поверхом
вище. Постукавши у двері, вона повернулась і пішла. Почулися кроки й двері
відчинились, на порозі стояв Бартоломео.
- О, ти вже прокинувся! – радісно мовив він. – Голова не
болить?!
- Та ні, – посміхнувся Ален.
- Готовий вирушати?!
- Мені вже не терпиться завершити злиття, – відповів
Ален, проте ентузіазму Бартоломео не поділяв.
З кожною хвилиною всередині все більше ріс страх і
переживання за хід злиття. Одне «я» говорило – все добре, а інше з недовірою
дивилось на дану картину. Сумніви з приводу Рін і її особи все ще залишались,
як би він не старався їх викорінити.
- Буде багато нових відчуттів, хоча в кожного це
відбувається по-своєму, – підбадьорив його Бартоломео.
- А де Бріар? – згадав про того Ален, оскільки не
побачив в кімнаті Бартоломео.
- Він з самого ранку на плато, вживає застережних
заходів на випадок непередбачуваних ситуацій…
- Тоді в дорогу, не будемо змушувати його чекати!
- Добре, тільки почекай секунду, вдягну щось краще, ніж
повсякденний одяг, – і Бартоломео метушливо став бігати по кімнаті, шукаючи
необхідні речі.
Під "краще" Бартоломео мав на увазі
важкуватий сталевий панцир. Ален розгублено дивився на нього: навіть на арені
він не бачив знайомого в такій броні. Схоже, налаштовані вони були серйозно.
Його навіть пройняла невелика тінь страху.
- Не переживай, це всього лише маленький застережний
захід. Повір, на своєму віку я провів через це не одного хранителя і знаю, чого
можна чекати, але якщо це «знаю» помножити на твою силу, то ця броня не більше,
чим дерев’яний паркан на шляху бурі. Проте й без цього паркану буде важкувато…
Все, можна вирушати!
Бартоломео вийшов з кімнати, зачинив двері на
ключ, схожий на Аленів, і вони попрямували сходами вниз, до виходу. Бійці, яких
зустрічали в коридорах, тепер вже виглядали не такими спокійними. Деякі хижо
поглядали на кожного, хто траплявся їм на шляху, ладні вчепитись в горло й не
відпускати, поки жертва не перестане подавати ознак життя.
Надворі було не краще: старших демонів, перевертнів і
іншої нечисті ставало все більше. Майбутній турнір був важливим заходом для
усієї Проклятої Землі, можливістю показати себе, яка випадала не кожний день.
На вулицях частішали випадки бійок між демонами.
Вони минули ринок, житлові квартали й попрямували в
гори. Ален подумки радів, що вони покинули місто, яке ніби кайданами сковувало
його душу.
Ось і стежка. Піднявшись нагору, вони опинились на
знайомому плато. В тіні скель дрімав Бріар. Приготування його злегка
втомили.
- Не спати, солдате! – закричав Бартоломео.
Бріар стривожено підскочив, не знаючи, що від нього
хочуть.
- Навіщо кричати? – сонно мовив він.
- Який солдат спить на довіреному йому посту?!
- Мені можна, я вже своє відвоював! – потягуючись,
відповів він.
- Не прибідняйся, ти ще не такий старий!
- Приніс? – звернувся до Бартоломео Бріар.
- Так, правда, важкувато було роздобути.
- Про що це ви? – долучився до розмови Ален.
Бартоломео витягнув з невеликої торбинки на поясі щось
схоже на шість лотосів блакитного кольору.
- Це – небесний лотос, – став пояснювати Бартоломео. –
Він реагує на силу хранителів. Його використовують в ордені під час церемонії
посвяти в хранителі. У нього дві функції – перша показує силу хранителя. Коли
майбутній хранитель стає в круг з цих рослин і читає молитву, то лотос починає
огортати незвичайне блакитне полум’я, чим воно яскравіше й сильніше горить, тим
більшою є сила хранителя. Друга функція – стримування. Він не випустить
неконтрольовану силу хранителя за це коло. На цій стороні його важко роздобути,
але нам пощастило, що ми в Гімері. Контрабандистів тут вистачає.
- А як виглядатиме моя сила під час цієї церемонії,
вірніше, коли лотос буде стримувати її? – зацікавлено запитав Ален.
- Це сліпучо-біле світло, яке поступово перетвориться в
промінь, який,за необхідності, направиться лотосами в небо, – пояснив вже
Бріар.
Ален не надав їхнім словам особливого значення, так як
не пам’ятав у всіх деталях випадку біля брами, коли його сила вже вивільнялась
і її ледь вдалось запечатати.
- А хіба цей промінь не побачать в Гімері? Та й ви казали,
що природа реагує на коливання сили, якщо я вивільню забагато, то це може
погано закінчитись, – зауважив Ален.
- Це так, але щоб вона зреагувала так, як належить у
твоєму випадку, потрібно пробути тут не менше місяця. Це явище називається
"відлуння стіни". Близькість Гімери до стіни викликає перешкоди, які
тут долаються, і для кожної окремої істоти вони різні. На інших землях, більш
дальніх звідси, природа зреагувала б миттєво, але нам щастить, що ми тут. Тому
все, що можуть побачити тутешні жителі – це величезний білий стовп, спрямований
вгору, – пояснив Бартоломео.
- А це не викличе підозр? – невпевнено мовив Ален.
- Тут вже звикли до подібних явищ, багато наших
тренується на околицях, в цьому місці можна не боятись щось зруйнувати, воно
уособлює руйнацію, – відповів Бартоломео.
- Тоді почнемо, не хочу затягувати! – рішуче виголосив
Ален.
Бріар почав викладати з лотосів коло.
- Все, тепер влаштуйся зручніше в центрі, – звернувся
Бріар до Алена.
- Рін! – звернувся Ален до дівчини.
- Я тут, – почувся її мелодійний голос.
- Що мені робити? Злиття вже завершилось?
- Ще декілька хвилин, не хвилюйся, а то і я почну.
- І як це все відбудеться?
- Ти про Серафіеля? Я створю щось на зразок виміру
всередині твоєї свідомості, для тебе все відбуватиметься мов у сні, тільки з можливістю
контролювати свої дії. Не суди строго, коли побачиш мене, я довго обирала сукню
для нашої першої зустрічі...
- Ти прямо як мої колишні перед походом в ресторан чи
кіно. Це повнить, в цьому – занадто худа, це не підходить до кольору моїх очей…
– в жартівливій формі мовив Ален. – Сукня не робить вас красивими, а тільки
підкреслює ту красу, що вже є.
- Тепер вже я почервоніла! Давай починати, поки ще
більше не розхвилювалась. Зосередься і ні про що не думай.
Ален виконав вказівки Рін. Розум почав провалюватись в
безодню, не втримавшись, хлопець розплющив очі. На великий подив, він стояв
посередині невеликої галявини. На ній було повно квітів, яскраво світило сонце,
Ален вже й забув, як воно виглядало. Легенький вітерець погойдував віти
дерев.
- Тут все таке реальне! – захоплено крутив головою Ален.
- Сподіваюсь, тобі комфортно, я хотіла, щоб ти ненадовго
вирвався з того задушливого світу! – почувся голос позаду.
Ален обернувся. Перед ним стояла невимовної краси
дівчина. Довге темно-руде волосся, заплетене в елегантну зачіску. Блакитні, як
саме небо очі. Гарні діамантові сережки, Ален часто дарував подібні, тому
одразу визначив з чого вони. Чорна довга сукня, яка чудово підкреслювала
фігуру. На вигляд їй було стільки ж, як і йому.
- Ти прекрасна... – тільки й вдалось вимовити
йому.
На щоках Рін з’явився помітний рум’янець.
- Дякую. Перебрала тисячі варіантів і зупинилась на
цьому. Я така рада бачити тебе! – вона не втрималась і обійняла його. Ален
розгубився від такої реакції. – Ой, вибач, трохи перебільшую, але я така рада!
Злиття завершене і мене переповнюють емоції, ще сильніші, ніж до цього!
- Тепер і я починаю відчувати їх… – лагідно мовив Ален,
схоже, їхні емоції дійсно ставали єдиним цілим.
В його серці зараз вирував справжній ураган відчуттів.
Бріар не збрехав, коли говорив, що він віднайде щось давно втрачене. Це
нагадувало зустріч після тисячолітньої розлуки…
- Прогуляймось, а вже потім приступимо, – запропонувала
Рін. Він схвально кивнув у відповідь. Рін взяла Алена під руку й вони
попрямували галявиною. Емоції ще більше підсилились після цього. – У тебе,
напевно, багато запитань? – звернулась вона до нього.
- Найголовніше з них прозвучить: чому я?
- Ти вже ставив це питання на початку нашого знайомства,
– посміхнулась Рін. – Ти – це світло, якому призначено змінити цей і ще багато
інших світів... А я – сила, покликана направити це світло в потрібному
напрямку, і як би це банально не звучало, підсилити його. Йдуть великі зміни,
зло, якого ви й уявити не можете, скоро прийде в цей світ…
- По-моєму, воно вже давно в нашому світі… – згадавши
Гімеру, мовив Ален.
- Такого ви ще не бачили... – Рін знову заговорила
загальними фразами, тому Ален вирішив додати в розмову трохи конкретики.
- То може розповіси? – ненав’язливо запитав він.
- Ще не час... – відмовчалась Рін. – Ти сам усе
зрозумієш, коли прийде час. Поки що займись опановуванням нової сили і
майбутнім турніром.
- А чому про вас ніхто не знає?
- Так було потрібно, – голос Рін став лунати тихіше.
- Кому? Чи це також з розряду «поки що рано знати»? – в
голосі Алена лунали чимраз сердитіші ноти.
- Вгадав! – пожартувала вона, щоб розрядити обстановку.
– Не спіши осягнути всю істину буття за один день, – засміялась вона.
- Так говорив Аріель, ангел, який супроводжував мене на
цю сторону, – задумливо мовив Ален, згадавши події до воріт.
- Мудро говорив! Тобі ще належить багато побачити, не
менше переосмислити, а потім вирішити, що робити з усім цим…
- Знову загадки, ти копія Аріеля! – вже спокійніше
заговорив Ален.
- Не сердься, просто, так потрібно, – легенько стиснула
його плече Рін.
- Якщо будеш говорити подібними загадками, то Серафіель
тебе ніколи не зрозуміє, – пожартував Ален.
- Щодо цього у мене є ідея. не переживай, ми знайдемо
спільну мову, не ділити ж тебе навпіл! – засміялась вона.
Коли вона посміхалась, то в Алена на серці немов
купідони витанцьовували, настільки великим був приплив емоцій. Він, поки не міг
пояснити, з чим це пов’язано, проте здогадки були…
- Цього, я б точно не хотів! – посміхнувся Ален.
- Тоді давай починати! – відпустила його руку Рін. –
Сядь на землю і прочитай молитву, сподіваюсь, слова ще пам’ятаєш? – усмішка
зникла з її вуст, вона була максимально зосереджена.
- Я їх нескоро забуду, – іронічно відповів хлопець.
Ален зручно вмостився на землю і почав про себе
повторювати слова молитви. Рін поклала йому руки на плечі, на знак підтримки.
За хвилину роздався грім і яскрава блискавка вдарила в землю. На місці удару
з’явився Серафіель.
- Де це я?! – спантеличено мовив він.
- Усі питання до неї! – жестом руки вказава на Рін Ален.
- Алене, хто це?! – стривожено вигукнув Серафіель.
- Серафіель, знайомся – Рін, Рін – Серафіель. Вона мій
другий ангел-хранитель.
- Що, таке неможливо! – вигукнув обурено Серафіель. – Це
демон! – не задумуючись констатував Серафіель. – Відійди від неї, зараз я її
знищу!
- Серафіелю, почекай, вислухай її! – поспішив зупинити
того Ален.
- Мені немає про що говорити з демоном! – відрізав той.
– Вона затуманила твій розум, зараз я все виправлю!
- Спокійно, не потрібно нічого виправляти, – заговорила
вже Рін. – Вислухай до кінця і потім я тобі дещо покажу.
- Повторюсь, ені немає про що говорити з демоном! –
вигукнув Серафіель
- Та не демон я! – сердито мовила Рін. – Заглянь в його
серце й сам усе зрозумієш!
- Не буду я виконувати вказівки нечисті!
- От впертий! – процідила крізь зуби Рін.
- Вважай це й моїм бажанням, ти ж хотів з’ясувати в чому
справа, ось нагода, – підтримав Рін Ален.
- Добре, тільки відійди від неї, не хочу, щоб з тобою
щось трапилося поки буду це робити! – врешті погодився той.
- Добре, – Ален відійшов від Рін і став осторонь.
Серафіель замовк, його тіло завмерло на місці, а розум
немов покинув його й полетів кудись далеко. Десь за хвилину він прийшов до
тями, та вигляд і розмова вже були не ті, що раніше: тепер він нагадував самого
Алена, коли той тільки починав знайомство з цим світом.
- Нічого не розумію, його серце і душа чисті як ніколи,
– розгублено заговорив він.
- Тепер зрозумів, що я не хочу нікому з вас зашкодити? –
звернулась до нього Рін.
- Хто ж ти тоді, й чому я ніколи про тебе не чув?
- Вона й тобі не скаже, я вже ставив це питання, – мовив
посміхаючись Ален.
- Йому, якраз скажу, вірніше покажу.
Ален обурливо і трохи сердито поглянув на неї, мовляв,
чим я заслужив таке незнання?
- Не дуйся, я вже казала що ще не час, – лагідно мовив
Рін.
- Добре, йдіть вже, шепчіться про ваші ангельські
секрети! – буркнув Ален і обернувшись – попрямував галявиною.
- Чому ти не хочеш, щоб він знав? Йому потрібно
навчатись і пізнавати цей світ?
- Як ти думаєш, він готовий до інформації, про яку
навіть ти не знав? – в сердитому тоні мовила вона. Її дратувало, що доводилось
пояснювати такі очевидні речі.
- Рано чи пізно дізнається, – не відступав Серафіель.
- Краще пізно, ніж зарано... Нехай спочатку побачать цей
світ і зробить свої висновки, а потім я подам завершальну деталь головоломки,
яку він складе на свій розсуд… Заплющ очі, зараз усе побачиш, – Серафіель
слухняно виконав прохання Рін. Вона поклала свою долонь йому на чоло. – Не
бійся і ні про що не думай, просто спостерігай. – Розум Серафіеля знову немов
покинув тіло й поринув кудись далеко.
Декілька хвилин тривало це дійство. Схоже, воно сильно
виснажувало Рін. Ален повернувся і дивився на все здалека, природна цікавість
не давала спокою. Бачачи, що її сили гаснуть і вона от-от втратить свідомість,
він став бігти до них. І встиг вчасно, нас останній секунді, він зловив її
тіло, яке вже майже зіткнулось з землею.
- Рін, що з тобою?! – закричав занепокоєно Ален. Та вона
не чула його.
- Не переживай, вона витратила багато сил, щоб показати
мені правду, – постарався заспокоїти хлопця Серафіель.
- Правду?! – розгублено перепитав Ален.
- Так. Тепер я знаю хто вона і чому тільки ти відкрив її
силу…
- Поділишся?! – не то благально, не то сердито мовив
Ален.
- Вона просила поки що цього не робити, – відвів погляд
вбік Серафіель. Йому не приносило особливого задоволення брехати своєму підопічному.
Тому, щоб не мучити свою совість ще більше, він уникав прямих поглядів.
- Знову секрети, це починає набридати! – роздратовано
мовив Ален.
- Так треба... – хрипким голосом мовила Рін.
- Ти прийшла до тями! – радісно вигукнув Ален. – Я так
перелякався за тебе!
Ален не втримався й обійняв її. Злиття душ було ще тою
формою: слабкі душі саме через «подібні ситуації» й не могли його контролювати.
Будь-який неконтрольований сплеск емоцій, враховуючи силу, міг привести до
вельми непростих наслідків.
- Задушиш!
- Вибач! – відпустив він її.
- Ти знову почервонів.
- Схоже – це входить у звичку, – і він посміхнувся.
- Ти встиг побачити? – звернулась вона до
Серафіаля.
- Так, – ствердно кивнув той. – Ти відкрила мені очі на
речі, про які я й не підозрював... Але чому подібне приховали від нас?
- А, хто казав, що від вас приховували? Ви самі цього
побажали. Почати все спочатку й знайти інше розв’язання тієї проблеми…
Добре, добре, не злись, я зрозуміла, що наші секрети тобі набридли, біль в моїй
голові яскравий тому доказ. Давайте приступимо до того, заради чого тут
зібрались.
- Тобі вистачить сил? – запитально поглянув на неї
Серафіель.
- Переживу. Ален візьми мене і Серафіеля за руку. Тепер,
просто стій спокійно і думай про щось приємне. Не настільки вульгарне,
Ален...
- Вибач, це само спало на думку… – зніяковів він.
За секунду почалась неймовірне дійство: тіло Серафіеля
стало огортати біле світло, схоже на полум’я, яке поступово переходило до
Алена. Від Рін направилось схоже, тільки вже чорного кольору. Поєднавшись з
білим, воно зринуло в небо, утворивши величезний чорно-білий полум’яний
промінь. За спиною Алена сформувалось шість крил. Три чорних, які горіли чорним
як ніч полум’ям і три білих, які горіли жовтогарячим вогнем. Хоч крила не були
справжніми, свого роду енергія, яка набрала їхньої форми, проте виглядали
доволі реалістично.
- Даруємо тобі свою силу, клянемось: завжди допомагати,
захищати від усякого зла, слідувати за тобою, куди б ти не попрямував, прийти
на твій поклик, де б ти не був! – в один голос мовили Рін і Серафіель.
Промінь зник, а Ален спантеличено опустився на
коліна.
- Тепер ми троє – єдині, – прошепотіла йому на вухо
Рін.
- Рін, створи щит навкруг його тіла, а я піду розірву коло з лотосів, а то злиття там проходить по-іншому, ніж тут. Бартоломео з Бріаром зараз посивіють!
Ален посміхнувся уявляючи реакцію цих старих.