Табір
вцілілих знаходився глибоко в лісі, навіть при наявності сили, було важко його
знайти, не кажучи вже про обходження пасток, розставлених по периметру. Сам
табір являв собою навіси, натягнуті між деревами, або забитими в землю кілками.
Люди спали прямо на землі, в одиничних випадках – дехто з них мав спальники,
або ж просто зробив з підручних матеріалів щось на зразок ліжка. За крісла й
столи, на яких їли, служили колоди. Повсюди горіли вогні. Через щільне
розміщення дерев, їх неможливо було побачити здалека. Що ж до самих людей, то
на них було страшно дивитись. Висохлі від голоду, в одязі – покритому латками.
Тут були представники різного віку. Найстарші, як Ален зрозумів, сформували
щось на зразок ради, яка займалась розв’язанням усіх важливих питань. Вони
засідали навколо одного з вогнищ, до них постійно підходили люди й запитували
поради, чи просили вирішити ту чи іншу проблему.
Вони
одразу попрямували до них. Привітавшись, хлопець доповів про вцілілого, й
жестом руки показав на Алена. Один зі старійшин поманив його рукою, мовляв,
підійди ближче.
- Вітаємо
в нашому скромному таборі, – мовив він привітно. – Натаніель сказав, що вас
послав орден.
- Так,
після того, як вони зникла – нам наказали розібратись з ситуацією тут, і по
можливості відшукати його групу.
- Наскільки
бачу, вашу групу також спіткала не вельми приємна доля?
- На
жаль – так, нам неодноразово доводилося відбиватись від демонів, що, в
результаті, призвело до загибелі моїх товаришів, якби не Натаніель і його
група, то можливо, і я би зараз з вами не розмовляв.
- Він
говорив, що ви хоробро бились з арахнідами, такі люди нам потрібні.
- Дякую,
з радістю приєднаюсь до вас, може, хоч так вдасться віддячити за
порятунок.
- Чудово,
тоді вирішено, поступаєте в загін Натаніеля, він введе вас в курс справ.
Ален
схилив голову, зобразивши щось на зразок поклону, і подякувавши за порятунок й
наданий притулок, попрямував за Натаніелем.
Виявилося,
що група не розлучалась навіть після завдань. Їхнє пристановище знаходилось
трохи віддаль усіх, хоча – це й не дивно, враховуючи особливість характеру
Натаніеля, і суть їхнього завдання. Як і Алену – їжа їм була непотрібна, тому й
посуду не було, одна тільки зброя, замотана в тканину, або обперта на одне з
дерев, до яких кріпився навіс. Тут були мечі, арбалети, пара луків, кинджали й
списи. Цього б вистачило для невеликої армії. Серед всього арсеналу, Ален
помітив і три спальники. «А мені, схоже, доведеться спати на землі», –
констатував він подумки.
- Про
що задумався? – звернулась до нього Діана.
- Та
так, обдумую останні події, – відсторонено мовив Ален.
- Ти
говорив, що можеш знаходити демонів, – нагадала вона йому, про ту пропозицію.
- Ага,
– пробурмотів Ален під ніс.
- Що
ще за «ага»? – сердито виголосила Діана. – Я думала, ти зараз скажеш, що між
нами повно демонів.
- Небагато,
а всього два, – байдуже відповів Ален.
- І
хто ж це? – не подавши й тіні емоцій, запитав Натаніель, який сівши на одну з
колод, уважно слухав їхню розмову.
Ален
підозріло роззирнувся навкруги, впевнившись, що їх ніхто не підслуховує – став
розповідати.
- Перший
– це старий, що зі мною розмовляв.
- Не
може бути, він з нами від початку, – ледь не скрикнула Діана, але вчасно
стрималась.
- Другий,
– продовжив Ален, – якийсь чоловік в клітці на протилежному кінці табору.
- Невже...
– затнулась Беатріс на пів слові.
- Щодо
другого, схоже, я правий, він ваш полонений? – звернувся Ален до Беатріс, та за
ту відповів Натаніель.
- Зловили
недавно, хотіли вивідати інформацію, про плани демонів.
- І як
– успішно? – запитально поглянув на нього Ален.
- Він
виявився незначною рибиною, нічого толком не знає.
- Воно
й не дивно, враховуючи масштаби, – мовив Ален.
- Поділишся?
– було помітно, як Натаніеля чимраз більше переповняло збудження.
- Подіями
на семи колах керують командири п’ятого, шостого і третього легіонів, з ними в
союзі хтось з нашої верхівки і…
- Цього
не може бути, ніхто з ордену не зв’язався би з демонами! – заперечила Діана,
після чого була обдарована сердитим поглядом від Натаніеля.
- Ти
сказав: «Нашої верхівки і…» Що ти мав на увазі під цим «і»? – ненав’язливо
запитав Натаніель.
- Це
вже вам нехай Адрі розповість, коли буде готова…
- Адрі,
а при чому тут вона? – здивувався Натаніель.
- Всьому
свій час, – уникнув Ален прямої відповіді.
Згадка
Адрі вивела з рівноваги Натаніеля, та потім, він все ж опанував емоції, і вже з
природним холодом в голосі запитав:
- Твої
очі можуть помилятись?
- Не
виключаю такої можливості, тому в парі з ними використовую блакитний ефір, але
зараз, на жаль, це неможливо зробити.
- Це
ще що таке? – здивовано мовила Беатріс.
- Довго
пояснювати, як виберемось – покажу. Вибачте за делікатне питання, але дайте
відповідь, не вдаючись в деталі. У вас найближчим часом заплановані масштабні
дії?
Трійця
переглянулись.
- Він
же просив не вдаватись в деталі... – немов відповідаючи на запитання Алена,
звернулась Діана до Натаніеля.
- Так,
– сухо мовив Натаніель. – Хочеш сказати, що це буде пастка?
- Цілком
імовірно, від другого – по сьоме коло, я не зустрів жодної людини, значить ви
останні, й ваш полон у них в пріоритеті.
- Якось
все просто виходить, – скептично мовив Натаніель.
- Ти
про мою появу, й ваші плани? Я б сам засумнівався, але можливості надати
переконливіші докази зараз немає, мої слова може підтвердити хіба що Адрі, яка
бачила Серафіеля, але її, на жаль, взяли у полон, тому вам доведеться повірити
мені на слово.
- Те,
що ми бачили під час бою з арахнідами, аж ніяк не назвеш Волею новачка. Навіть
я це визнаю. Та й дві стихії... – задумливо мовив Натаніель.
- Друга
була викликана за допомогою рун, – пояснив Ален.
- Рун
– це, що жарт такий? – скептично мовив Натаніель.
- За
той недовгий час, що перебуваю на цій стороні, я освоїв багато чого нового… Це
й азами не назвати, та в критичних ситуаціях допомагає, без подібних прийомів
мені би не вдалося вижити, чи тим більше – дійти сюди, – Ален старався якомога
правильніше й переконливіше сформулювати свою думку, щоб в його співрозмовників
не виникло ще більших підозр.
- Що
далі, то краще, сподіваюсь далі не прозвучить, що володієш Вищою Волею? –
пожартував Натаніель, проте косий погляд, все ж впав на Алена.
- Ні,
це вже точно не про мене, – заперечно кивнув головою Ален.
- Якщо
з сюрпризами покінчено, то перейдімо до справ. Враховуючи слова Алена, в які
мені важко повірити, виходить, що скоро нас очікують не вельми приємні
перспективи, тож потрібно, поки не пізно, продумати план дій, – підсумував
Натаніель.
- Може
привселюдно звинуватити Айваріса в зраді? – запропонувала Діана.
- В
разі підтвердження наших підозр – почнеться полювання на відьом, ми знищимо все
над чим так довго працювали, – заперечив Натаніель.
- І
чекати до останнього не варіант, – мовили Беатріс.
- Серед
вас є ті, хто може робити ілюзії? – звернувся Ален до трійці.
- Ну,
так, – невпевнено відповіла Діна. – Нашу групу сформували враховуючи різні
здібності, але не розумію до чого ти хилиш?
- Просто,
але геніально, – вперше засміявся Натаніель, зрозумівши задум Алена.
- Схоже,
вони на одній хвилі, – насупила губи Діана.
- Може
поясните, розумники? – сердито мовила Беатріс.
- Це
коло відповідає одному зі смертних гріхів…
- Гордині,
якщо точніше, – перебила Алена Діана.
- Гординя
– найтяжчий з усіх смертних гріхів, і схоже – цей демон загрався. Відчувши
владу, він забув про обережність, а ми цим скористаємось. Привселюдне
звинувачення він, звичайно ж, швидко спростує, а ми скажемо, що маємо засіб,
який допоможе відкрити правду. Для початку: проведемо наочну демонстрацію на
демоні, в якому впевнені, а потім повторимо трюк на цьому Айварісі.
- А
при чому тут ілюзії? – здивовано поглянула на нього Діана.
- Як
ти знаєш – жодних засобів у нас немає, проте ілюзія вкаже на протилежне.
Побачимо, як він поведеться, в даній ситуації, – пояснив Ален.
- В
мене питання, – мовила Діана.
- Слухаю.
- Якщо
він невинний, що тоді?
- Спишемо
на просту перевірку, й вибачимось, – стиснув Ален плечима.
- При
першій перевірці все має виглядати правдоподібно… – зауважила Діана.
- Це я
беру на себе, – мовив Ален.
- А
якщо він виявиться демоном, що тоді? Можливо – краще почекати? – запропонувала Діана.
- Повір
моєму досвіду, краще не затягувати з цим, він вже й так добився більшого, чим
міг уявити, а коли йому набридне, й він захоче більшого – буде пізно, – відповів Ален.
- Ален
правий, невідомо, що робиться в його голові, а так ризикувати перед… –
затнулась на півслові Беатріс.
- І
коли починаємо? – звернувся Ален до трійці.
- Давайте
спершу відпочинемо, час ще є, а то чим довше ми тут, тим сильніше відчувається
вплив цього місця. Не хочу, щоб така дрібниця, як втома – поставила під загрозу наш план. Та
й невідомо, що це за демон, тому слід ще раз все обдумати, але вже на свіжу
голову, – підсумував Натаніель.
Діана,
Натаніель і Беатріс заходились розстелювати свої спальники, а Ален, зручно
вмостившись під деревом, став спостерігати за навколишньою територією, й
обдумувати останні події. Він не помітив, як дівчата скинули куфії, в яких
перебували до цього. Виявилося, що вони були близнючками. Не знаючи їх –
неможливо було відрізнити хто є хто. Жодна з дівчат не поступалася красою
іншій, дивлячись на їхнє довге чорне волосся, йому згадалась Адрі. В серці,
немов вірус, почала розростатись пустота, що до цього дрімала. Швидкий розвиток
подій не давав можливості задуматись, проте тепер часу було вдосталь, і він
почав усвідомлювати всі наслідки свого вчинку… Якщо Ліа й Адрі ще вдасться
врятувати, то Рікарада і Беренгара – вже не повернути.
- Припини
винити себе у всьому, – мовила Рін. – Вони хранителі й знали куди
відправляються. Ти їм не нянька. Так, не спорю, був би ти там, то зараз,
можливо, все було б по-іншому, але й твої дії супроводжували певну мету. Не все
в цьому житті йде за планом, і потрібно усвідомити це поки не пізно, інакше
далі – буде дуже важко.
- Знаю,
але в тому-то й справа, що це непростий збіг, кола діють на мене по-своєму.
- І що
з того? – обурилась Рін.
- Сім
смертних гріхів не якесь особливе явище – це частина людської природи. Через
них ми й проходимо покуту на Землі.
- Це
не зовсім так, – раптом видала Рін.
- Тобто?
– здивувався Ален.
- Вибач,
ляпнула не подумавши...
- Знову
з…
- Не звертай увагу, краще відпочинь.