Ален Д. Волкер Авторський Блог (PC): Хранителі. Глава 24

До атаки залишалось декілька годин і Ален вирішив відпочити. Думки роїлись в голові, мов ураган, чим ближче до завершення, тим більше нових питань виникало. Подумки він уявляв собі ту сторону. Він не встиг нічого толком побачити. Як воно там, як його зустрінуть люди? Тут потрібно виживати, а там спокійне й мирне життя. Чи зможе він пристосуватись? Хоч він не пробув на Проклятих Землях достатньо довго, проте вони встигли залишити свій відпечаток у його серці. І Адрі… Що відкриється в кінці їхньої подорожі? Можливо Бріар в черговий раз збрехав і це ще один тест? Марко невідомо коли прийде до тями. Він з його вини там лежить, його безрозсудні вчинки призвели до цього. Хоча, будь тут Марко, він би сміливо це заперечив. Спаситель, чи губитель...

Роздуми перервав Джошуа, який зайшов до намету.

- Пора, – виголосив він.

Ален неквапливо підвівся зі нашвидкуруч зробленого ліжка. Заснути йому так і не вдалося, однак нетривалий спокій подіяв краще сну. Освіживши обличчя водою з глечика, яку йому завбачливо поставили ще коли привели в цей намет, він звернувся до Джошуа.

- Що чути з табору ворога?

- Наші розвідники підібрались максимально близько й доповідають, що біля завалу є близько тисячі демонів, інші влаштували гуляння й святкують перемогу в Бастіані.

- Гордині хоч відбавляй, – похитав головою Ален.

- Вони думають, що ми зневірились і чекаємо кінця.

- А що з іншими колонами?

- Щойно прибули. Настання ночі їх сповільнило, вони доповідають, що все спокійно.

- Чого вони такі самовпевнені? – задумливо мовив Ален. – Десять тисяч не така велика армія, проти стількох хранителі, – а потім голосніше додав. – Ходімо, не хочу, щоб напруження надалі зростало.

Джошуа розвернувся й попрямував до виходу з намету, Ален слідом. В таборі були в основному хранителі й прості люди, які хотіли допомогти. Інші розмістились в печерах, які створили хранителі.

- Які будуть розпорядження? – запитав хранитель з яким Ален вже спілкувався як тільки-но прибув сюди, його звали Маркус. Зі слів Джошуа – колишній старший офіцер сьомого. Більша частина хранителів тут була з сьомого, тому не дивно, що вони без зайвих питань виконували накази Алена. Марко зібрав найкращих і найвірніших людей.

- За час відпочинку я встиг обдумати ситуацію і дійшов висновку, що напасти в лоб буде не так дієво. Потрібно оточити їх, і вже тоді остаточно знищити.

- Але як це зробити? Бар’єр не дасть пройти, якщо знищити спершу його, а потім переміститись, то можемо потрапити в пастку, – мовив Маркус.

- На який діапазон, на вашу думку, він поширюється? – звернувся до нього Ален.

- Залежить від розташування тих, хто його утримує. Не думаю, що він сягає плато за проходом. Вони знають, що ви тут, тому не ризикнуть розділяти сили для охоплення більшого діапазону.

- Значить він суто у проході, а це від трьох – до п’яти кілометрів, – задумався Ален. – Напасти в лоб означає відтіснити їх до печер і цим самим спровокувати на можливе знищення єдиного проходу для людей з Едему.

- Про це ми не подумали, – розгублено почухав потилицю Маркус.

- Я, з невеликим загоном, переміщусь на плато й знищу шлях для їхнього відступу, – звернувся Ален до присутніх. – Потрібні особи які зможуть встановити захисні бар’єри на входи до печер, інше я візьму на себе. Демони не встигнуть вжити заходів, якщо діятимемо як одне ціле.

- Вам слід взяти з собою провідника, когось, хто вже бував тут, це збільшить шанси на успіх, й виграє дорогоцінний час по прибутті, – мовив Маркус.

- А такі є? – здивувався Ален.

- Звичайно. Один перед вами. – гордо мовив Маркус.

- Я, звичайно, не проти, та хто поведе людей з цієї сторони? – завагався Ален.

Маркус поклав свою кремезну руку на плече Джошуа, від чого той ледь не присів.

- Ось цей юний хлопчина зможе про все подбати, завдяки його холоднокровності, й організаторським здібностям, люди не розгубились і змогли дати відсіч несподіваній атаці демонів.

Джошуа зніяковів від такої похвали.

- Тоді вирішено! – виголосив Ален. – Скільки часу потрібно на збори?

- Хвилин двадцять, – відповів Маркус.

- Вперед.

Маркус схвально кивнув і попрямував збирати загін, а Ален долучився до компанії хранителів біля одного з вогнищ.

- Марко ще не прийшов до тями? – звернувся Ален до Джошуа.

- Лікар говорить, що його стан стабільний, проте потрібно не менше трьох днів, щоб він більш-менш відновився. Його допомога зараз була б доречною… – зітхнув Джошуа.

- Не недооцінюй своїх сил. Ти справишся, – підбадьорив того Ален.

- Сподіваюсь. Мені потрібно більше тренуватись, а то серед усіх хранителів тут виглядаю зеленим хлопчиськом.

- З чого ти взяв? – обурився Ален – Хто й зелений тут, то це тільки я.

Джошуа засміявся.

- Гарний жарт. Кожна присутня тут людина ледь не молилась, щоб ви по скоріше прибули.

- Це вже перебільшення, – заперечив Ален.

- Аж ніяк. Тільки дізнавшись про силу ви могли використовувати техніки, що й половині старших офіцерів-ветеранів не снились. А тепер ви досягли рівня вищого за капітанів, і пройшло всього два тижні. Навіть Бакарі довелось довше вчитись, набагато довше… Боюсь уявити, що буде далі, – захоплено мовив Джошуа.

- Не все в цьому житті вимірюється силою. Потрібно й головою думати.

- Можливо, але без сили голова недовго залишатиметься на плечах, – відсторонено мовив Джошуа.

- Зациклюючись на могутності, рано чи пізно, не станеш помічати слабших, вони стануть сміттям, непотрібним баластом, який ти при першій необхідності скинеш. Виникає питання: навіщо тоді сила, якщо ти станеш причиною від якої хотів захистити дорогих тобі людей? – Хранителі, що сиділи поруч, спочатку розмовляли про своє, не звертаючи уваги на них, тепер же ловили кожне слово. – В тебе достатньо сил, щоб зробити свої мрії реальними, але ти чомусь прагнеш більшого, ніж потрібно.

- А, якщо постану перед ворогом набагато сильнішим, ніж я, що тоді? – не здавався Джошуа.

- Роззирнись навкруги, що ти бачиш? – звернувся до нього Ален.

- Людей, – розгублено відповів хлопець.

- А я бачу силу здатну руйнувати гори. Дивлячись на когось – вчися тільки на його помилках, але не присвоюй заслуи. Бажаючи чуже життя ти ніколи не проживеш свого. Ти не будеш так само щасливий, як людина, якій подобається колекціонувати рослин, якщо почнеш робити те саме. Ти хочеш мою силу, але не думаєш, що доведеться стати мішенню для усіх, відповідати кожен день за мільйони життів, які по-твоєму наказу готові кинутись в бій і померти.

Запанувала мертва тиша, здавалось, усі боялись поворухнутись. Мовчання порушив Маркус, який прибіг у супроводі двадцяти хранителів.

- Ми готові, – заговорив він переводячи подих.

- Вирушаємо,– підвівшись, скомандував Ален. – Чекайте на сигнал від нас, – звернувся Ален до хранителів.

Ті схвально закивали головами.

- Удачі, – мовив на прощання Джошуа.

Ален кивнув у відповідь: мовляв, вам теж.

- Я так зрозумів – поведете ви? – звернувся Ален до Маркуса.

- Для більшої надійності так буде краще.

Переміщення. Вони з’явились на одній з засніжених вершин. Сильний снігопад не давав як слід роздивитись навкруги.

- Не втрачайте пильності, тут безліч істот, які тільки й чекають, щоб вчепитись вам в горлянку! – звернувся Маркус до розгублених хранителів – За мить продовжимо, потрібно звірити орієнтири! Ми часто переміщались тут, шукаючи подібні проходи! – тепер Маркус заговорив вже до Алена.

- Що за орієнтири?! – зацікавився Ален.

- Зараз побачите! – відповів Маркус.

Тіло Маркуса оповила вже знайома біла аура. Він простягнув вперед руку, немов сліпий, що шукає дорогу. З-під снігу показалось ледь помітне блакитне полум’я.

- Лотос?! – невпевнено мовив Ален.

- Так! – радісно виголосив Маркус. – Чудовий маяк, який реагує тільки на нашу силу! А тепер продовжимо мандрівку, ми тримаємось правильного курсу, тут їхній бар’єр вже не діє!

- Ми далеко від табору?! – звернувся до нього Ален.

- Кілометрів з десять! Вночі важко зорієнтуватись!

Здійснивши ще декілька стрибків вони опинились на місці. Навіть вночі можна було розгледіти прекрасні пейзажі. Тут буяло життя. Зелена трава, під ногами, п’янила своїм запахом. Різноманітні пташки виводили чарівні мелодії, а з листків дерев капала прохолодна роса. Після спеки й холоду, що їм довелось витерпіти за останній час, так і хотілось тут залишитись.

- Це і є те плато? Я думав, тут буде одне каміння, – вражено мовив Ален.

- Переваги близькості до стіни, – посміхнувся Маркус. – Це не Едем, але природа тут буяє завдяки його силі.

- Поселенцям невимовно пощастило, – замріяно виголосив Ален.

- Це точно… Я й сам би тут залишився, – і Маркус задумливо поглянув в напрямку ущелини.

- Бої слід перенести якомога далі звідси, не хочу руйнувати цю красу!

- Як ви плануєте зруйнувати бар’єр? – Маркус ще не встиг побачити технік Алена в дії.

- Згодом продемонструю на практиці, а то в теорії не так ефектно, – пожартував Ален. – Та спочатку захистімо прохід на ту сторону.

Маркус віддав потрібні команди загону, що прибув з ними. Ті не гаючи часу використали місячну ходу й попрямували до печер. Видно він заздалегідь повідомив їм, де ті знаходились.

- Допомога потрібна? – звернувся Маркус до Алена.

- А ви хіба не підете з цією двадцяткою?

- І залишити вас самого? Марко прокинеться – точно тут залишусь, – серйозним голосом мовив той.

- Тоді поспішимо до ущелини!

- Не переживайте за тих хранителів, вони не перший раз на цій стороні й зможуть дати собі раду, – заспокоїв Маркус Алена.

На цьому розмова закінчилась й вони використавши місячну ходу, направились до ущелини.

- Стоп, – прошепотів Ален, коли вони в черговий раз зупинились, щоб розвідати територію.

- Щось не так? – занепокоївся Маркус.

- Патруль.

Недалеко від них пройшло близько двадцяти демонів.

- Щось я розслабився, – зіронізував Маркус.

- Вони приховали свою ауру, я в останню секунду встиг зорієнтуватись, – підбадьорив того Ален.

Хоча насправді це було далеко не так. Ален ще здалеку запримітив їх, і хотів побачити, як поведе себе Маркус. Не сказати, щоб він йому зовсім недовіряв, однак в світлі подій, хотілось бути впевненим в особі, що прикривала спину.

- Оминемо чи знищимо їх? – заговорив Маркус.

- Якщо залишимо, то ризикуємо підставити тих, хто біля печер, тому краще знищити. Я зроблю це сам.

За секунду Ален перебрав в голові десятки варіантів, як розібратись з ними по-тихому і зупинився на одному, найбільш відповідному для даної ситуації. Зосередившись, він створив в повітрі близько тридцяти мечів, які по команді полетіли в сторону нічого не підозрюючих демонів. Мить, і ті лежали мертвими.

- Потрібно заховати тіла.

Маркус схвально кивнув.

- Не знав, що ви володієте такими техніками, – коли вони закінчили, мовив Маркус.

- Дрібниці, якщо грамотно поєднувати декілька технік, то здивуєтесь, що утвориться в результаті.

- Та куди там мені, – зітхнув Маркус. – Відколи став хранителем мені вдається тільки ближній бій, і груба фізична сила. Ще в ордені доводилось часто терпіти насмішкуваті погляди інших хранителів.

- Іноді груба сила найкращий вихід, – стараючись по тактовніше викрутитись з незручної ситуації, мовив Ален. Він бачив, що Маркусу коштувало величезних зусиль, щоб досягти теперішнього рівня, і справа не тільки в силі чи званні.

- Думаю ще буде не більше десяти патрулів, якщо вони святкують, то не нададуть особливого значення охороні тилу, оскільки переконані, що ми нападемо з тої сторони, – вже зосередженіше заговорив Маркус.

- Не будемо переконувати в протилежному.

Вони знову використали місячну ходу й попрямували вперед. По дорозі їм трапилось ще два патрулі, які вони успішно знищили. Наблизившись максимально близько, вони зупинились, щоб вивчити обстановку. Перед виходом палало декілька вогнища, а захмелілі демони веселились і ні про що не підозрювали. Декілька хижих очей спостерігали зі скель.

- Вершники. А там, схоже, – Маркус вказав на чималу печеру, – віверни. Точну кількість звідси не визначити. Біля Бастіани ви напевно зустрічались з ними?

- Було діло. Але звідки вони тут? Не привезли ж їх на возах? – скептично мовив Ален.

- На це питання я й сам би хотів отримати відповідь, – задумався Маркус. – Політ через гори займає тривалий час.

- А що це біля входу?

Маркус напружив зір, біля входу були помітні два височезні силуети, в темряві вони нагадували дві скелі, та придивившись можна було розгледіти людські постаті.

- Велетні? – ледь не вигукнув Маркус. – Якщо наші підуть в атаку проти них в такій вузькій ущелині, то їх переб’ють, як мух.

- Я остаточно заплутався, – Ален зітхнув збенетжено.

- І що робитимемо? – звернувся Маркус до Алена. – Прості техніки проти них не подіють, та й сумніваюсь, що нам вдасться протриматись достатньо довго.

- Знищити їх не проблема, питання в іншому, звідки вони тут? Якщо є портал, то наше першочергове завдання розшукати й знищити його. Інакше весь план приречений ще на початку.

- Думаєте вони таким чином хочуть перемістити сюди п’ятий?

- Тепер майже впевнений. Тому-то вони поводяться так розслаблено. Потрібно зважити усі варіанти. Не думаю, що цей портал відкрили в проході, надто небезпечно, ви б почули велетнів, значить він десь тут.

- По дорозі ми не зустріли нічого незвичного. Жаль, що з нами немає когось зі стихією землі, – зітхнув Маркус.

- І як я раніше не подумав… – ляснув себе долонею по лобі Ален. – Скільки стихій може використовувати хранитель?

- Хранителі рангом від рядового, до старшого офіцера, тільки один тип, капітани два, командири усі чотири… – Маркус різко повернувся в сторону Алена. – Знову моя неуважність, – винувато мовив він. – Ваша здогадка правильна.

- Поки що я використовував атрибути вогню й повітря, і не вдавався до землі чи води. Прийшла пора це змінити.Знати б тільки, як це зробити?

- А запитати не можна? – сердито мовила Рін. – Подібна відстороненість від нас колись тобі дорого коштуватиме.

- Ну вибач, коли чую вас в голові, то не можу як слід зосередитись.

- Потім ще поговоримо на цю тему, а зараз приклади руку до землі й зосередься, я відсію непотрібне.

- Добре.

Ален зробив так, як казала Рін. На мить зникло нормальне сприйняття світу. Він став ясно чути як найменші організми повзали в ґрунті. Немов сам перебував поруч з ними. Сила землі пульсувала по його жилах.

- Тепер відокремимо непотрібне, – повідомила Рін.

Почулися голоси. Спочатку нечіткі, та згодом вони перетворились у виразні діалоги. В основному захмелілі розмови про вищість демонів, що люди нижчі створіння… зрідка лунали доповіді патрульних і перекликання вартових на скелях.

- Де ж вони? – занепокоївся Ален.

- Потерпи трохи, – мовила Рін. – Охопимо діапазон праворуч від проходу.

- Здається є, – зрадів Ален.

Почулась розмова.

- Ми тут точно в безпеці?

- А чого ви боїтесь? Жалюгідним силам людей не пробитись в долину, а коли ми створимо портал з Бастіаною, то сюди прибуде вся сила п’ятого темного легіону.

- Але... – перелякано мовив голос.

- Що «але»? Боїтеся хлопчиська? Зараз він не становить особливої загрози. Йому пощастило, що зустрів чотирьох новачків Мотолу. Якби на їх місці опинились досвідченіші бійці, то нам би зараз не було про що розмовляти.

- Харріс розповідав протилежне. Ті техніки, що він використовував під час бою, не порівняти з жодними відомими!

- Харріс в штани наробить від сили рядових демонів!

- А четверта форма вас не насторожує?

- Усі, хто хоч якось міг підтвердити її застосування, зараз лежать під руїнами Бастіани, або перероджуються в Чистилищі. Так що припинімо дурні суперечки, насолоджуйтесь краєвидами навкруги.

Ален прибрав руку з землі.

- Ну що? – «згораючи» від нетерпіння, запитав Маркус.

- Є дві новини. Перша: я знаю де вони, сильна ілюзія захищає їх від наших очей.

- А друга?

- Схоже падіння Бастіани було давно сплановане.

- Харріс й інші корольки? – презирливо мовив Маркус.

- Знали?

- Здогадувався. Та й під час останньої битви вони несподівано зникли. Хоча це й не дивно, такі щурі не хочуть помирати, а якщо дати їм ще трохи влади, то можна сміливо очікувати ножа в спину. Ви не дуже здивовані такими новинами.

- Я почав підозрювати їх після першої наради в цитаделі. Джошуа мав приглянути за Барнетом і Ороско, та ці щурі виявились хитрішими, ніж я думав.

- Тоді зрозуміло чому він так швидко зумів взяти ситуацію під контроль. Ваша інтуїція врятувала багато життів.

- Це заслуга Джошуа, я тут ні до чого, – заперечив Ален.

- Що далі? Якщо знищимо спершу бар’єр, то можемо не встигнути до порталу, якщо навпаки, то ризикуємо провалом наступу.

- От і я думаю, як би краще поступити. Просто зруйнувати бар’єр – не вихід, потрібно завалити прохід.

- По часі майже нереально...

- Люблю робити неможливі речі, – посміхнувся Ален. Йому на думку спала чергова божевільна ідея.

- Для мене знайдеться місце в цьому плані? – одразу зрозумів посмішку Алена Маркус.

- У вас буде найголовніша роль, тільки діяти потрібно максимально швидко.

- Переміщення в мене непогано вдаються.

- В цьому я вже встиг переконатись, – посміхнувся Ален. – А тепер, щодо плану. Я зруйную ілюзію, а ви переміститесь в місце, де вона розвіється, і заберете річ, за допомогою якої вони створюють ці портали.

- А це точно річ? – завагався Маркус.

- Довіртеся моїй інтуїції, ви одразу зрозумієте, що це та сама річ. Тільки одне прохання: за жодних обставин не відволікайтесь на те, що буде відбуватись біля виходу.

- Дозвольте виконувати, командире? – без найменшого сарказму, чи жарту, мовив Маркус.

- Секунду, організую вам прохід, приготуйтеся. Покров ангела, друга фаза, – виголосив Ален.

Аура, у вигляді Серафіеля, в золотистих обладунках, огорнула його тіло. Серафіель поклав свої руки на Аленові.

- Далекувато буде, – мовив Серафіель

- Тому-то ти мені й потрібен. Сам я ще не здатен настільки точно розрахувати силу.

- Почнімо, – мовив Серафіель.

В Алена в руках з’явився лук з блакитного полум’я.

- Грань, – виголосив Ален.

В повітрі почали формуватись кільця.

- Наклади три стріли, – Ален з точністю виконав Серафіелеві поради. – Тепер відпускай.

Стріли одночасно пролетіли перше кільце, після останнього – злились і утворили одне ціле.

- Приготуйтеся, – звернувся Ален до Маркуса. Стріли досягли цілі, роздався вибух. – Вперед, і не бійтеся блакитного полум’я, воно захистить вас! – Після останніх слів Маркус зник. – А тепер прохід.

- Все-таки вирішив її закінчити? – заговорив Серафіель.

- Поки що тестова версія, хочу побачити її на практиці, а потім вже вирішити над чим ще працювати.

- Знаю, що тебе це не зупинить, та все ж скажу, що задум надто ризикований, для формування прориву потрібно чимало часу, – мовив Серафіель.

- Для вагань запізно, не зроблю це зараз і весь план провалиться.

- Чомусь я не здивований, – зітхнув Серафіель. – Раджу поспішити, Маркус на місці.

Ален розірвав першу форму, залишив тільки крила за спиною. За допомогою них він злетів високо в небо. Досягши потрібної висоти – направив велику кількість енергії, у вигляді білосніжного променя, вгору.

- Сподіваюсь – усе вийде, – глибоко вдихнув Ален.

- Не втрачай зосередженості, – мовив Серафіель на телепатичному рівні.

- Прорив грані. – Над виходом з ущелини стали формуватись білі кільця, їх окутували громові удари блискавок. Їхній звук пронизував повітря і наводив невимовний жах на істот внизу. Про Алена, що на відстані все це робив, ніхто й не думав. – Один, два, три. Грані сформовано. А тепер почнемо найцікавіше. Прорив!

Промінь світла, що він впустив раніше, тепер почав проходити через ці кільця, набираючи силу й немов щитом, окутуючи себе блискавками. Зіткнення. Спочатку час немов завмер, та за мить все змінилось, роздався вибух. Ця енергія спалювала все в радіусі кілометра. Навіть гірські породи плавились під її тиском. Як на довершення всьому блискавки, що окутували цю енергію, тепер вивільнились і утворили другу ударну хвилю, що накрила землю смертоносною завісою. Від такого неможливо було заховатись чи втекти. Демони перетворювались на попіл так і не встигнувши нічого зрозуміти. На протилежному кінці проходу почувся шум битви.

- Тепер все в їхніх руках, – кволо мовив Ален.

Свідомість покидала його. Зі втратою контролю зникли й крила за спиною, і він почав падати. До землі залишались лічені метри. Впасти з такої висоти означало вірну смерть навіть для хранителя. Несподівано падіння перервалось дужими руками.

- Що ж ви не бережете себе? – з докором мовив чоловік.

- Маркус? – тихо мовив Ален.

- Не варто було так перенапружуватись. Дві таких битви, за один день, занадто навіть для командира. Я віднесу вас до печер, там є лікар. Як знав, що знадобиться.

- Наступ... – прохрипів Ален, йому важко було говорити.

- Там все буде добре, вони впораються. Демони в паніці. Такого вони не очікували. Це їм помста за наших! – зловтішно виголосив Маркус.

Маркус спеціально не переміщувався, щоб не завдати Алену ще більшої шкоди, невідомо які пошкодження він вже встиг отримати, і як його тіло поставилось би до переміщення, а так, розмовляючи, Маркус міг хоч якось тримати його при тямі, й побачити погіршення, якщо такі будуть.

Дорога тривала вічність. Ален то відключався, то знову приходив до тями. Маркус весь час старався говорити з ним. Розповідав про свої подвиги, про життя в Едемі. Іноді це навіть допомагало, Ален час від часу посміхався. Хоча це була кривава посмішка, що супроводжувалась постійними спльовуваннями крові.

- Потерпіть, вже недалеко, – підбадьорював того Маркус.

Плато виявилось куди більшим, ніж здалося на початку. Його цілком вистачало для тих, хто вирішив тут оселитись. Попереду показався чорний отвір.

- Амадіс, Блас? Де ви? – часу на конспірацію не було, тому Маркус покликав їх відкрито. В печері показалось два ледь помітних вогні смолоскипів.

- Сподіваюсь ти не даремно порушив усі можливі правила? – мовив один з чоловіків.

- Допоможіть занести його в середину, – звернувся до них Маркус.

Побачивши Алена ті не на жарт перелякались.

- Що з ним? – запитав Блас.

- Потім... Де Адемір?

- Всередині, – відповів Блас.

- Покличте його швидше!

Амадіс побіг по лікаря, а Блас заходився допомагати Маркусу. За хвилину прибіг Адемір. Це був середнього зросту чоловік. Сухувата статура, якби не білий плащ, то його сміливо можна було переплутати з жителем Проклятої Землі. Він не мав зброї, як інші хранителі, тільки невеликий шкіряний рюкзак в якому носив різні трави й пляшечки з настойками.

- Маркус, у двох словах, що з ним, – звернувся Адемір до того.

- Бачили вибухи біля виходу з ущелини? Це його робота, – відповів Маркус.

Амадіс і Блайс переглянулись.

- Ну і дає наш командир! – з гордістю мовив Амадіс.

- Все ясно, – заговорив Адемір. – Тіло ще не пристосувалось до його витівок.

- І що нам робити? – запитально поглянув на того Маркус.

- Зробіть йому ліжко з сухих гілок, щоб не лежав на холодній землі, а далі я детальніше огляну його. Хоча, думаю, крім декількох незначних переломів, і втрати свідомості, все в порядку.

Вони втрьох заходилися збирати й майструвати ліжко. В кінці вийшла нехитра конструкція, але Адемір сказав, що цього достатньо. Потім останній використав техніку, яка дечим нагадувала руни, хоча, по правді – це було тільки з першого погляду. Він не накладав жодних знаків, а лише огорнув тіло Алена зеленою аурою, потім немов відключив свій розум й поринув кудись далеко.

- Скільки разів це бачив, та все одно моторошно, коли він так робить, – мовив Маркус.

- До речі, що в тебе за спиною? – звернувся до нього Амадіс.

- Посох Мойсея.

- Невже вам вдалося знайти його?! – вигукнув здивований Амадіс.

- Заслуга командира, я лише виконував його вказівки, – гордо мовив Маркус.

- А в кого він був? – запитав Блас.

- Ороско, – Маркус ледь не прикусив язика зі злості, згадуючи це ім’я. – З його допомогою вони хотіли перемістити сюди п’ятий.

- Тоді зрозуміло, чому вони поводились так безтурботно. Що думаєте робити з ним? – запитав Блас.

- Командир прокинеться – вирішить. Цікаво як там наші? – і Маркус поглянув в сторону ущелини, де у самому розпалі був бій.

- По частоті вибухів сміливо можу припустити, що вони вже на півдорозі сюди. Шкода, ми не можемо приєднатись до них, – виголосив Амадіс.

- Без печер – задум провалиться, хоча тепер у нас є посо, – задумливо мовив Маркус.

- Невідомо, як він працює. Демони точно з ним щось зробили, щоб захистити від нас, – припустив Блас.