Ален Д. Волкер Авторський Блог (PC): Хранителі. Глава 16

Крок за кроком, він прямував до центру площі, немов монарх на коронації. Люди тепер могли чітко роздивитись його плащ, їхньому захопленню не було меж. В натовпі почали лунати поодинокі голоси, які з часом переросли у цілий хор, що скандував одне єдине: «Ален, Ален!»

Він дійшов до центру й почав підніматись на невелику площадку, яка була споруджена саме для таких випадків. Натовп помалу затихав, усі хотіли почути, що він скаже. Зібравшись з духом, Ален почав промову.

- Хто ще не знає, мене звати Ален! До недавніх пір я й уявити не міг існування цього світу. Але волею долі, мені все ж довелось потрапити сюди. Перед брамою я поводився безтурботно, не підозрюючи, що чекає на мене тут. Хранителі, які мали супроводжувати мене до ордену, розповіли багато фантастичних речей і найголовніша з них полягала у тому, що це не кінець, а тільки один з етапів нашого життя. Це перевернуло мій світ, змусило заново переосмислити своє життя. Та на цьому подорож тільки розпочиналась. Далі був напад демонів і потрапляння на Прокляті Землі. Тут я зустрів члена Вищої Ради й колишнього хранителя. Вони допомогли відкрити силу, яка до недавнього часу дрімала в мені. Освоюючи її я зрозумів, що все життя до цього моменту було лише невеликою стежкою, яку потрібно пройти, щоб вийти на велику дорогу. Усі вчинки, думки, усе, що послужило орієнтиром в моєму житті, вело мене до цього. Я не хотів такої сили, не хотів ставати командиром, з самого початку мені хотілось втекти від усього цього. Кожен з вас, напевно віддав би усе, що бути на моєму місці…

Та поступово, я змирився і прийняв свою долю, змирився з тим тягарем, що випав на мої плечі. І ось я тут, стою перед вами й бачу погляди, що дивляться на мене з надією. Та я не той герой, що вам потрібен. Я така ж проста людина, як і ви, Зі своїми недоліками й проблемами. Тільки вам під силу змінити свою долю! Покладаючись на когось, ви ніколи не будете вільні, не зможете по-справжньому творити свою долю. Нам від народження дана свобода вибору, якою ми чомусь не користуємось. Ми звикли за кимось слідувати. Жити чужими принципами, ідеями, чужим життям, нарікаючи в кінці, що у всіх наших бідах винен хтось інший, але аж ніяк не ми самі. Знаю, що половина вас з Проклятих Земель. Справедливо, ви сюди потрапили чи ні – не мені судити. Але одне я знаю точно: у вас з’явився шанс щось змінити у своєму житті, довести, що незважаючи ні на що, ви не зламались і здатні виправити минулі помилки, почати з чистого листа, перегорнути сторінку Хронік під назвою Проклята Земля. Я не прошу слідувати за мною, чи виконувати мої накази, просто дозвольте мені допомогти й використати весь свій потенціал для вас.

Промова Алена справила належне враження. Люди, спочатку перешіптувались, але потім схвально закричали: «Веди нас Алене!».

- А ти молодець, добре впорався, – усміхнулась Рін, яка весь час стояла поруч.

- Дуже дотепно, я ледь не знепритомнів від хвилювання.

- Звикай, це один з твоїх обов’язків. Коли очолиш легіон, то постійно доведеться виголошувати промови перед битвами, щоб надихати солдат.

- Оратор з мене такий собі...

- Не применшуй своїх здібностей, – підбадьорила його Рін.

Далі виступив Марко, коротко пояснив хід справ і окреслив план подальших дій. Люди нехотя, але все ж змирились з фактом, що доведеться покинути місто і йти в гори. Попри особливість повстання, серед усіх жителів міста існувало свого роду негласне правило – жодних таємниць. Про усі події, чи плани одразу повідомлялось жителям, або їхнім обраним представникам. Така собі демократія в дії. Винятком були хіба що важливі військові операції, ризик зриву яких міг вести за собою значні втрати, про них зазвичай повідомляли вже після завершення.

Ален і Рін стояли позаду тих, хто виступав, уважно їх слухаючи. Хоча, слухав Ален, Рін не переносила всі ці одноманітні промови.

Десь через три години офіційна частина закінчилась і люди стали розходитись, переповненні емоціями.

- Ти чудово виступив. Усі були в захваті. – звернувся до нього Марко по закінченню.

- Сподіваюсь, – усміхнувся Ален.

- Однак це ще не кінець, запрошую в залу нарад.

- Це ще що таке? – здивувався Ален.

- Зараз і дізнаєшся, – з гордістю мовив Марко.

В супроводі декількох солдат, вони попрямували до цитаделі. Минули ворота й потрапили на невеликий двір. Пройшли повз фонтан, з якого давно перестала текти вода, проте русалка продовжувала тримати глек в очікуванні чуда. Солдати, що охороняли вхід, шанобливо відчинили перед ними чималі дерев’яні двері, й вони потрапили всередину. За великим прямокутним столом вже сиділи люди. Побачивши Алена вони поспішили підвестись зі своїх місць. Марко привітався з усіма й запросив сідати. Потім жестом руки вказав Алену на місце на чолі столу, а сам сів праворуч від нього. Ален запитально подивився на нього, мовляв, ти точно впевнений?

- Тепер ти головний, а я буду твоєю правою рукою, якщо дозволиш, – відповідаючи на його запитальний погляд, мовив Марко.

Такий поворот був неочікуваний для нього, він обережно опустився на своє місце, все ще не вірячи, що йому довірили таку важливу роль.

- Засідання ради оголошую відкритим, – мовив невисокий чоловік в кутку. Він служив писарем, конспектуючи усе сказане присутніми, щоб потім донести, в разі необхідності, до народу.

- Перш за все, від свого імені й імені ради, хочу привітати Алена в Бастіані. Раніше нам не випадало можливості зустрітись, Марко ретельно вас приховував від нас! – заговорив один з присутніх. Усі посміхнулись.

- Пане Харріс, ви б не дали йому спокою своєю надмірною увагою, – Присутні знову засміялись. – Алене, знайомся – це Харріс Адамсон. Старий вояка, пережив чимало битв з демонами, а зараз командує обороною Бастіани. – відрекомендував чоловіка Марко.

- До ваших послуг, – кивнув Харріс.

- Радий знайомству, – мовив Ален.

Марко продовжив представляти присутніх.

- Чарльз Барнет, Еммануель Гардінг, Алеймо Батіста, Белтран Ороско, Венкеслас Гальєго – усі вони представляють місцеві громади й разом з тим є командирами місцевих підрозділів оборони, які підпорядковуються безпосередньо містеру Харрісу.

Ті схвально кивали, коли Марко називав їхні імена.

- Ви, напевно, не очікували на таку структуру? – мовив Чарльз Барнет.

- Зізнаюсь чесно, для мене все у цьому світі дивне! Важко одразу призвичаїтись до такого! – відповів Ален.

- У всіх так було, згодом звикнете! – підтримав Алена Барнет. – Марко розповів про ваш план, але все ж, ми б хотіли почути це з ваших уст: ви впевнені, що все вдасться?

- В будь-якій справі є свій ризик… – уникнув прямої відповіді Ален.

- Але тут на кону людські життя, – стримано натякнув Барнет, що це давно перестало бути «грою».

- Тоді залишіться: подивимось, скільки часу ви простоїте, – спокійно мовив Ален.

- Відбити перші атаки, а потім про нас почують в усіх куточках Проклятих Земель! – виголосив вже Харріс.

- А далі що? – запитально поглянув на того Ален. – Створите свою державу, підкорите Прокляту Землю? Скинете імператора… Ви справді думаєте, що вистоїте проти семи легіонів, які ледь не знищили Едем, військова могутність якого в рази перевищує вашу? – Присутні зніяковіло засовались на стільцях, було помітно, що він зачепив їх за живе. – Ви навіть зараз чисельно програєте п’ятому легіону. На його стороні аж ніяк не пухнасті звірі битимуться. Їхня основна функція – вбивати, а якщо жреці ще й обмеження знімуть, то тут почнеться справжнє пекло. Половину людей просто скує страх.

- Ми звикли до їхнього вигляду! – проте такий аргумент прозвучав не дуже переконливо й Ален продовжив наступ.

- Але не до сили. Підійдемо до цього питання з іншої сторони. Скільки часу ви вистоїте проти мене, якщо я використовуватиму свою силу? – Присутні ще більше закрутились на своїх місцях, таких запитань вони явно не очікували. – Я один можу стерти це місто за декілька секунд… І це не хвальба хлопчиська, а реальні факти. Мені десятої частини своєї сили вистачить для цього. А якщо виставити таких як я десять, двадцять, що тоді?

- Припустимо, ми погодимось на ваш план, але де гарантія, що сьомий прийде нам на допомогу? – вже без попереднього завзяття, запитав Харріс.

- Я і є гарантія, я докладу всіх сил, щоб це відбулось. Прийнявши цей план у вас є більше шансів вижити, ніж просто сидіти склавши руки й розраховувати на чудо. І про фактор голоду не забувайте. Під час блокади ви не зможете поповнювати запаси.

- Але й в горах не дуже багато їжі, – уточнив Харріс.

- На свободі її легше знайти, ніж помирати в блокаді, – Алена проймала чимраз більша злість.

- Ми почули вашу позицію і сьогодні ж обговоримо її зі своїми громадами, думаю, завтра дамо остаточну відповідь, – виголосив Харріс, очевидно зрозумівши, в яке русло заходила розмова.

Після цього Харріс та інші різко підвелись зі своїх місць, попрощались з Аленом та Марко й попрямували до дверей.

- Вони що – ідіоти?! – роздратовано мовив Ален, коли ті вийшли.

- Скоріше, консерватори, – делікатно уточнив Марко, хоча і йому не сильно сподобалась дана нарада, проте роки робили своє й він спокійніше сприйняв усе. – Вони довго приймають подібні рішення. Зважують всі за і проти. Хоча слово «ідіоти» тут дійсно підходить більше! Боюсь – їхнє затягування може дорого нам коштувати.

- Уявна влада вдарила в голову! – похитав головою Ален.

- Думаєш?

- Уся ця демократія про людське око, як скажуть ці шестеро, так і буде. Хоча, їхній контроль, схоже, обмежений тільки людьми Проклятої Землі. На тих, хто з Едему – це не поширюється, вони не настільки дурні, щоб сліпо слідувати за цими ідіотами. І я так зрозумів, що представником Едему являєшся ти?

- Можна й так сказати, – стримано відповів Марко.

- Скільки тих, хто має пройти стіну?

- П’ятдесят тисяч, усі кого вдалося врятувати з лап демонів.

- А є ще? – здивувався Ален.

- Набагато більше, але в дальніх землях, у які ми не наважились заходити, – пояснив Марко.

- А з Проклятої Землі скільки?

- Сто п’ятдесят тисяч.

- І того – двісті, – підсумував Ален. – В тебе є довірені люди?

- Знайдуться, а що?

- Нехай вирушають! Навіщо помирати через купку ідіотів, помішаних на владі? Нам не змінити цих людей… Це їхня природа, схоже, за подібні речі вони й потрапили сюди.

- Але як до цього поставляться інші? Можуть виникнути сутички!

- Мені начхати на їхню думку, я не в ігри королів хочу тут грати. Якщо захочуть – нехай виступають, побачимо чия візьме…

- Воля твоя, ти командир, я скажу своїм, щоб готувались до походу!

Марко вийшов, а Ален залишився з Рін наодинці.

- Не зарізко ти з ними?

- А, що накажеш – підтирати їм соплі?! Чекати, поки місцеві корольки дадуть свій королівський дозвіл?! Чекають вони на повстання Проклятої Землі! Зовсім з глузду з’їхали! Напевно уявили себе мучениками! Як би банально це не звучало, але Проклята Земля потрібна цьому світу! Інакше такі ідіоти зруйнують усе! Через таких і починаються війни!

Рін підійшла до нього ззаду й обійняла за шию.

- Ти береш усе це надто близько до серця.

- Можливо, але й проповідувати якусь вищу справедливість не буду. Пояснювати кожен свій крок сопливою промовою для дівчаток. Якщо буде потрібно – я зрівняю це місто з землею, і жодне сумління мені не завадить... Той, хто дійсно розкаюється у своїх гріхах, не захоче кровопролиття, а прийме іншу дорогу, – трохи охолонувши, мовив Ален. – Ці ж «лідери», хочуть війни й питається за що? Свободу, покуту… Ні! За владу! Змінити одних демонів на інших! Навіщо допускати таких людей в Едем? Це, як пошесть, що знищує усе на своєму шляху: краще вирубати в зародку, щоб потім не шкодувати…

- Можливо, але не усі прагнуть такої дороги.

- Тоді нехай приєднуються до тих, хто вирушить згодом. Я готовий захищати кожного, хто це усвідомить, але, якщо вони оберуть шлях крові, то наші дороги розійдуться.

- Не будемо ж ми вбивати кожного незгодного, – пожартувала Рін.

- Іноді дивлячись на все це, я думаю, що ми заслуговуємо на загибель… Ми несемо тільки руйнацію і смерть. Ми вбиваємо собі подібних, грабуємо, брешемо, створюємо фальшиві релігії, щоб виправдати свої дії… Ми – це і є зло, яке терзає цю землю. Навіть тут, коли потрібно думати про покуту, все, що нас хвилює – це влада і війна. Нарікаємо на несправедливість, але хіба не ми цьому виною?

- Ти ще просто не бачив Едему, попри усі розповіді, ти здобудеш там спокій про який давно мріяв, – спокійно, але з притаманною їй теплотою в голосі мовила Рін.

- Сумніваюсь… Там де закінчується одна війна, починається інша.

- Тоді зупини їх, але не ріками крові… Знайди інший вихід. Нехай важкий і тернистий, але той, що принесе мир і спокій.

- Не знаю, чи він взагалі існує… – зітхнув Ален.

- Хто шукає, той знайде.

- Іноді, ми не бачимо того, що перед нами.

- То покажи їм. Тобі не просто так дали цю силу. Можливо, прийшов час змін, час нового покоління.

- Тільки питання, кому належить увійти в нову еру? – вже спокійніше додав він.

- От і дізнайся. І почни з цих людей. Дай їм шанс, постав себе на їхнє місце. А тепер, давай прогуляємось алеями, пропри усе тут чудові краєвиди!

Ален не став сперечатись, а мовчки підкорився пропозиції Рін. Вони вийшли й попрямували знайомими вуличками на околицю міста. Темніло й вогні смолоскипів загорілись повсюди, освітивши безлюдні вулички. Тільки перегукування вартових порушувало тишу. На алеях, крім декількох пар, не було нікого.

- Я дивно виглядаю тут сам, та ще й з припіднятою рукою.

- Не переживай, я зробила невелику ілюзію, вони думають, що ти просто гуляєш сам і розмірковуєш над чимось.

- Добре, хоч ви є, а то непевно з глузду б з’їхав з усім цим…

- Така вже наша роль, – посміхнулась Рін.

- Шкода, що ми не познайомились раніше, можливо, моє життя набуло б іншого вигляду, – задумливо дивлячись в небо, зітхнув Ален.

- Ми від народження приглядаємо за вами, але особливо не втручаємось, залишаючи право вибору.

- Тобто, хочеш сказати, що мені від народження була приготовлена така доля?! – розгубився Ален. – При першій зустрічі Серафіель говорив, що спостерігав за мною від брами й сподівався, що я прикличу його.

- Ти ж не думав, що він скаже, що знає про тебе більше, чим ти сам? У вас від народження є ангел-хранитель, вірніше ангели-хранителі.

- Але чому ми вас не бачимо? Бартоломео пояснював, але я так нічого й не зрозумів! Чому люди, попри такий захист, все ж грішать?

- На Землі ми направляємо, але не керуємо вами. Ми можемо підказати рішення до проблеми, але що робити з цим рішенням – залежить від вас. Стати відомим письменником, чи грабіжником… Ми можемо допомогти з вашими природними талантами. Дати глину, але глечик маєте зробити ви самі… Ми підказуємо, що зло існує і це той чи інший вчинок, але прислухатись і не робити цей вчинок, чи навпаки – залежить від вас. Тільки у виняткових подіях ми можемо безпосередньо втручатись.

- А як було зі мною? – зацікавлено мовив Ален.

- Весело, ти завжди викидав такі фокуси, що Серафіелю доводилось довго розгрібати їх наслідки, – посміхнулась Рін.

- І ви не зустрілись раніше? – мовив скептично Ален.

- Я приховувала свою присутність, це було неважко. Хоча, якби він знав те, що зараз, то без проблем виявив мене.

- Стоп, виходить в ордені давно знали про мене?

- Ні. Це відомо тільки найвищим рангам ангелів. Свого роду система, щоб відстежувати обдарованих, але унеможливлювати витік інформації.

- То от чому Баракіель нічого про це не знав. І багато таких обдарованих?

- Один на декілька сотень, а то й тисяч років. Ви вісники змін. Ті, хто приходить в тяжкі часи, щоб вести людей далі.

- Як Ной, або Мойсей?

- Можна й так сказати.

- Тепер все стає на свої місця! – виголосив Ален.

- Ти про що? – здивувалась Рін.