Побродивши околицями, вони все ж
знайшли потрібну стежку. Адрі заховалась, а він пішов перевірити територію,
потім – подав знак, що все добре і вона приєдналась до нього. Стежка, яку вони
так давно шукала, не являла собою нічого особливого. Хоча, якась енергія
навколо неї все ж відчувалась, немов хтось незримо охороняв їх. Можливо, так
було задумано. Зійдеш з дороги й тебе очікують випробування і нелегке життя, а
віднайдеш у своєму житті правильну «стежку» й все нормалізується, головне – не
сходити з неї.
Вони йшли повільно, весь час озираючись
по сторонах. Стежка виляла туди-сюди, мов змія. Чим далі, тим вище вони
піднімалися в гори іноді, навіть доводилося притискатися до скель, щоб пройти.
Декілька разів Адрі ледь не звалилась, та Ален вчасно зупиняв її рукою,
вказуючи на небезпечні ділянки. Нарешті їм вдалося добратись до вершини. Та
удача на цьому закінчилась. Перед ними постала величезна прірва з ледь цілим
підвісним мостом, перекинутим через неї. Міст погойдувався від найменшого
вітру. Здавалось, ще трохи, й він звалиться в чорну безодню.
- А
тут точно немає іншої дороги? – завагалась Адрі.
- Ти
хочеш пройти сім кіл легким шляхом? – посміхнувся Ален.
- Дуже
смішно, – буркнула вона під ніс.
- Хочеш,
я тебе на руках понесу, – запропонував Ален.
- Разом
і полетимо, – скептично похитала головою
Адрі.
- Непогане
закінчення. Так що: монетку підкинемо, чи по-джентльменськи – дами вперед?
- Ха-ха-ха.
- Тоді
я пішов.
Ален став поволі йти, заздалегідь
перевіряючи, правою ногою, кожну дошку. Міст похитувався, як маятник. Внизу
почувся шум річки. «Значить воно не бездонне», – констатував він подумки.
- Дивись
краще під ноги, – мовила Рін.
- І
чому б просто не переміститись?
- Тут
не все так просто, кінцева точка пробуття може змінитися і ти потрапиш чорт
знає куди. Це місце – живе скупчення неконтрольованої енергії. Обережно.
- Ух,
пронесло, – витер Ален спітніле чоло. – Ще б трохи. – Декілька дощок тріснули й
полетіли вниз. – Потрібно, щоб Адрі йшла поруч, а то я не зможу вчасно вжити
потрібних заходів… Та чи витримає міст?
- Я
вже й сама думала над цим, в тебе завжди є запасний варіант, – натякнула вона
на слова про другого ангела.
- Знаю,
але…
- Скажи
їй правду й побачиш все, вона, через цей секрет і злиться постійно, –
наполягала на своєму Рін.
- І це
говорить людина, яка просила, щоб я нікому його не розповідав.
- Не
нікому, а тільки тому, кому непотрібно, – виправдовувалась Рін. – Ти ж любиш
її, а яка любов без довіри.
- А
якщо Бріар правий?
- Та
забудь ти про цього старого маразматика, думаєш, він все тобі розповів? Він
знає куди більше, а Адрі не задумуючись відповіла на твоє запитання. Та й ти
володієш даром бачити людей наскрізь. Хіба ти бачиш в ній щось незвичайне?
- А як
же... – натякнув Ален на випадок з емоціями.
- Це
трохи інше, хоча, воно мене насторожило.
- З
чого раптом така турбота про моє особисте життя?
- Я… –
Рін на секунду замовкла. – Я чула вашу з Серафіелем розмову, після Бастіани…
- Он
воно що. Банальність, не більше, – не вагаючись відповів Ален.
- Можливо,
за інших обставин ,я би й повірила, та не забувай, що наш розум єдиний, хоч ти
не завжди чуєш мої думки, а я твої, але це не заважає мені відчувати, що
робиться у твоєму серці.
- Знаєш,
ніколи не думав, що дівчина в голові буде давати поради, щодо моїх стосунків з
іншими дівчатами, – пожартував Ален.
- Вважай
це додатковим бонусом, – засміялась Рін.
- Все-таки
жіноча солідарність існує.
- Ще й
як.
- Добре,
розповім їй на тій стороні, – нехотя погодився Ален. – Адрі, давай за мною, я
підстрахую, в разі небезпеки, а то дійшовши до кінця – не встигну нічого
зробити! – повернувши голову, закричав він до неї, але в ту ж хвилину зблід.
Там, де він залишив її, було три
істоти, з якими вони вже встигли познайомитись в печері.
- Я
зможу переміститись на таку відстань? – звернувся Ален до Рін.
- Ризиковано.
Тебе може відправити далеко звідси.
- Маяки...
– згадав Ален слова Сейшаса.
- Може
подіяти, – погодилась Рін.
- Часу
на роздуми немає.
Ален різко розвернувшись, кинув меч в
напрямку Адрі, яка від страху заціпеніла. Меч зі свистом пролетів біля неї і
от-от мав зіткнутися з однією з істот, та коли до цілі залишилось не більше
метра, його раптом схопила рука, і одним замахом відрубала голову спочатку
одній, а потім й іншим істотам. Рука була Алена, він використав меч, як маяк,
прив’язавши до нього темну ауру, а потім перемістився слідом. Тут не було
туману, тому Адрі побачила все в деталях. Та переміщення було тільки початком,
декілька істот, що по всій видимості очікували недалеко, також вирішили
напасти. Ален не бачив їх, оскільки повернувся обличчя до Адрі, а та розуміючи,
що зараз відбудеться, хотіла скрикнути й попередити його, та з горла вирвався
лише зойк, коли вона побачила, як шість чорних крил з’явилось за його спиною, і
з легкістю відкинули істот. Викид сильної темної енергії змусив останніх
відступити.
Адрі дивилась на нього переляканим
поглядом. Він не знав, як краще пояснити все, що сталось.
- Адрі…
– звернувся Ален до неї.
- Не
підходь до мене! Хто ти, де дівся Ален? Що ти з ним зробив?! – закричала вона.
- Адрі,
це я, – спробував заспокоїти її Ален.
- В
ньому не може бути такої темної аури, навіть без свого ангела я відчуваю її!
- Це і
є той маленький секрет, про який я не хотів розповідати. І схоже – недаремно, – зітхнув Ален.
- Брехня!
Ти одна з істот цього світу!
- І як
мені доказати протилежне?
- Ти
міг скопіювати його спогади, телепати на таке здатні, тому я не повірю жодному
твоєму слову.
- Скажи
нехай дасть тобі плащ, якщо ти демон, то вона знає, що відбудеться, – мовила
Рін.
- Можна
плащ, який зараз на тобі?
- Не
віддам! – вигукнула Адрі, й подивилась на нього загрозливим поглядом, в якому
читалось: тільки підійди й цілим не залишишся.
- Якщо
я демон, то сама знаєш, що зі мною відбудеться.
Та вже спокійніше поглянула на нього.
- Вірно,
– з недовірою поглянула вона на Алена.
Думка виявилась вельми розумною,
оскільки вона швидко скинула плащ й простягнула Алену.
Той не гаючи часу накинув його на
плечі. Адрі очікувала, що зараз станеться щось незвичайне, і той, хто перед нею
зникне, та на привеликий подив – нічого не відбулось. Плащ й не думав вживати
жодних заходів, адже був на плечах свого власника.
- Тепер
– поговоримо? – звернувся до неї Ален.
Та схвально кивнула, але була ще
насторожі. Ален зосередився. Біля нього з’явилася Рін. Зараз вона постаралась
бути схожою на реальну людину, жодних напівпрозорих чи невидимих форм, хоч ця
форма й не була прикликанням серафима, коли Серафіель з’являвся у плоті, але все
ж була вельми непоганою.
- Привіт,
– мовила Рін.
- Ти
змінила зачіску, – зробив їй комплімент Ален.
- Подобається,
довго експериментувала. Та про це потім, поясни Адрі хто я, а то вона зараз
точно збожеволіє.
- Адрі,
це мій другий ангел-хранитель, її звати Рін.
По квадратних очах Адрі Ален зрозумів,
що цим ще більше загнав себе в глухий кут.
- Такого
не може бути… – нарешті видавила Адрі з себе.
- Знаю,
але в моєму випадку – немає нічого неможливого. Жаль, що тут немає Серафіеля,
це завжди допомагало, в таких ситуаціях.
- В
таких? Значить про це знає ще хтось? – злегка обурилась Адрі.
- В
основному старші офіцери з сьомого.
- Знову
чоловіча солідарність, між собою ви можете розповісти все, а от дівчині – ні! –
Адрі швидко перейшли з розгубленості в наступ.
- Один-нуль
на користь жінок, – підсумувала Рін.
- Починається,
варто хлопцеві залишитись одному проти думки двох дівчат, так все, це мов йти
проти урагану! – виголосив Ален.
- Рін,
і давно ти його ангел-хранитель? І взагалі, хто ти, я ніколи не чула про тобі
подібних? – звернулась Адрі до Рін.
- Ще з
Гімери.
- Це
завдяки їй мені вдалося контролювати силу Серафіеля, і пройти злиття душ без
церемонії в ордені. А, щодо другого питання, то вона не відповість тобі, я вже
це проходив, – зітхнув Ален.
- На
то є свої причини, не поспішай…
- «Осягнути
усю мудрість Всесвіту за один день», – перебив Рін Ален.
- І як
тобі вдається вживатись з ним, – вперше, за останній час, засміялась Адрі.
- І не
говори, їх двоє, а я одна, – похиталого головою Рін.
- Це
ще питання, хто над ким знущається, – пожартував Ален.
- Іноді
я думаю, хто з нас дівчина, – зіронізувала Рін.
- Іноді
я хочу, щоб твій характер залишився при тобі, – виголосив Ален.
- Подивився
на себе зі сторони? – відрізала Рін.
- Деспот,
– в саркастичному тоні мовив Ален.
- Істеричка,
– в схожій манері відповіла Рін.
- Годі
вам, а то ще дійсно посваритесь, У вас, як бачу, злиття душ на вищому рівні.
- Я б
сказав – обмін характерів, – кинув Ален косий погляд на Рін.
- Джентльмен,
допоможи дівчині піднятись, а то ще чого бракувало – захворіє, – повчально мовила
Рін.
- Ой,
справді, вибач, зовсім про це забув. Тепер, думаю, нам буде простіше
перебратись на ту сторону, – піднесено мовив Ален.
- Не
хотілось би вдаватись до хитрощів, сім кіл не даремно існують, – задумливо
мовила Адрі.
- Так
було раніше, зараз щось змінилось.
- Змушена
погодитись з Аленом, надто підозріло й дивно все це. Людей не видно, на стежку,
яка захищена – нападають, – заговорила Рін.
- І що
ви пропонуєте? – звернулась до них Адрі.
- Йдемо
вперед, а там побачимо. І тримайся біль мене, не хочу більше за секунду
прикидати десятки варіантів по-твоєму порятунку, – посміхнувся Ален.
- Згода,
– ствердно кивнула Адрі.
- Тоді
– вирушаємо.
Ален взяв Адрі на руки й злетів в небо.
Таким способом було долати прірву куди приємніше й безпечніше. Приземлившись на
тій стороні, він поставив її на землю і вони продовжили свою подорож.
- Я
приєднаюсь до вас ненадовго, а то набридло спостерігати здалека, якщо не
заперечуєте? – звернулась до них Рін, яка знову стала видимою.
- Я
була б дуже рада, – відповіла Адрі.
- На
мене не дивіться, я все одно тут нічого не вирішую, – стиснув плечима Ален.
Адрі й Рін взяли Алена під руки й
попрямували стежкою поміж височезних скель. Тут було особливо небезпечно, адже
в будь-який час міг статись обвал чи засідка. Ален ні на секунду не послаблював
уваги, готовий захистити Адрі, в разі першої ж небезпеки.
- Рін,
я так зрозуміла, у тебе також є вищий вимір, куди ти повертаєшся, як Серафіель
чи інші ангели? – звернулась до тої Адрі.
- Так,
але в нас йде війна, яку ви й уявити не можете. Демони, у порівнянні з нею –
пилюка, яку можна струсити з одягу одним порухом руки, – тихо мовила Рін.
Ален відчув, як в серці щось кольнуло,
мабуть, їй було боляче згадувати про це.
- Якщо
не хочеш, можеш не розповідати, – мовив Ален.
Рін кинула на нього косий погляд.
- Пусте.
Скоро сам усе дізнаєшся...
- Схоже,
Ален напряму до цього причетний, – припустила Адрі.
- Ти
розумна не по роках, йому пощастило з тобою, – скупо посміхнулась Рін.
- Це
мені пощастило, мало хто хоче зв’язувати свою долю зі мною, – відвела Адрі
погляд в сторону.
- Ти
себе накручуєш, – підтримала її Рін.
- І
все ж, ти не відповіла на моє запитання.
- Він
– це кінець старому, і початок новому… – загадково мовила Рін.
- Дитя
Судного дня? Я читала про це пророцтво ельфів.
- Обдаровані
завжди приходять, щоб змінити цей світ.
- То
Ален... – Адрі не договорила, її перебила Рін.
- Саме
так.
- Тепер
зрозуміло звідки така сила, – задумливо мовила Адрі.
- Схоже
ви розумієте одна одну краще, ніж я, – похитав головою Ален.
- Хіба
тобі не цікаво, я б на твоєму місці збирала дані й вчилась, – звернулась до
нього Адрі.
- Золоті
слова, – виголосила Рін.
- І
він також причетний до цієї війни? – ненав’язливо запитала Адрі.
- Він
і є: війна, голод, чума і хаос...
- Тобто?!
– в один голос запитали Ален і Адрі.
- Невже
він? – скрикнула Адрі.
- Саме
так. – підтвердила ще одну здогадку Адрі Рін.
- Тільки
я один не розумію, що тут відбувається? – скептично заговорив Ален.
- Згодом,
все згодом, і, Адрі... – знову заговорила загадками Рін.
- Я
зрозуміла, – схвально кивнула та.
- Я
вам ще це пригадаю. Тебе, Рін, це стосується в першу чергу, – пожартував Ален.
- Твоє
право, – та попри жарти, вона сприйняла його слова цілком серйозно.
- Не
будь злюкою, це все робиться заради тебе, – мовила Адрі.
- Тільки
мене забули запитати… – процідив Ален крізь зуби.
- Хтось
мусить прийняти цю ношу. Якщо почати підбирати кандидатів, то нічого путнього з
цього не вийде. Половина б уже давно спокусилась на владу, – мовила Рін.
- Влада,
гроші… маячня все це, – І без цього
можна прожити, – байдуже мовив Ален.
- Тільки
щось не живете. Я інколи задаю собі питання за що ми там воюємо?
- То
може пора зупинитись і задуматись? – Рін різко повернула голову й поглянула на
нього. – Якщо війна немає сенсу, то навіщо продовжувати? – звернувся до неї
Ален.
- Щоб
вам спокійно жилось, – відповіла Рін.
- Цікаво
з якого боку «це спокійно» вписується в людську історію? – зіронізував Ален.
- Можливо,
ти правий, а можливо й ні, – задумливо мовила Рін.
- Рано
чи пізно, ми й так усе зруйнуємо, так навіщо проливати зайву кров? Людей надто
п’янить свобода, вони вже й забули істинне значення цього слова.
- І що
ти пропонуєш? – тепер вже заговорила Адрі, яка до цього мовчки слухала.
- Повернутись
до початку, – відповів Ален.
- І
який же це по-твоєму початок? – запитально поглянула на нього Адрі.
- Морок,
все колись виникло з нього й туди слід повернутись, тільки так можна знайти істинне світло, що було запалене
Творцем. А то, ми вже заплутались у власних правилах, законах і вищій
справедливості. Постійно вибирати менше зло не вдасться, воно від цього не
перестане бути злом.
- Мудрі
слова, та чи розумієш ти їхній зміст? Якби твою дівчину, жінку, маму, дитину…
когось з твоїх рідних, зачепило подібне, ти б стояв і дивився? Можеш не
відповідати, відповідь і так очевидна. То про які зміни ти говориш, якщо перший
станеш на їхньому шляху, думаючи, що робиш правильно? – заговорила Рін.
- Тоді,
можливо, слід переступити через усе й зробити так, як потрібно? – припустив
Ален.
- А
духу вистачить? – в голосі Рін почулися нотки холодності.
- Головне,
щоб сил не забракло, а духу вистачить, – відповів зосереджено Ален.
- Час
розставить все на свої місця... – тихо мовила Рін.
- Головне,
щоб не запізно, – уточнив Ален.
Далі йшли мовчки, по стану Адрі вони
зрозуміли, що вже близько до другого кола. Пейзажі не відрізнялись особливою
різноманітністю. Купи сірого каміння, темне, як ніч небо, поодинокі обгорілі
дерева на яких сиділи ворони й немов стежили за подорожніми. Їхній крик час
від часу розносився над ущелиною, порушуючи гробову тишу. Відповіддю було лише
глухе відлуння. Маючи слабкі нерви можна було без проблем зійти з глузду, або ж
приректи себе на вічні блукання цим проходом, який, здавалося, тільки й чекав,
щоб його гості втратили пильність. Без орієнтирів дорога видавалася вічністю,
іноді закрадалась думка, що вони ходять кругами.
Похмура атмосфера цього місця діяла й
на Алена, хоча й не так суттєво, як на Адрі, яка пригорнулась до нього.
Найбільше насторожувала тиша. Краще би вже хоч хтось показався. Рін йшла поруч
і роздумувала про своє, в такі моменти третя форма не діяла, хоча, якщо чесно,
то зараз вони рідко користувались нею, хіба що в разі бою чи екстремальних
ситуацій. Надто багато подій, і кожному потрібен був час, щоб «перетравити»
все.
Стежка, якою вони йшли, повела їх вниз.
Тепер спокій порушував вітер, що дув чимраз сильніше, було схоже, що вони
прямують до епіцентру урагану, який набирав силу. Стежка різко змінила свій
напрямок і тепер вони вже не спускались, а йшли прямо. Попереду скелі утворили
щось на зразок печери, метрів з триста в довжину. Пройшовши всередину вони
поринули в царство ще більшої темряви. Адрі нервово стиснула руку Алена.
- Схоже,
прийшов час зникнути, – притишено мовила Рін. – Попереду охоронець другого
кола.
- Нам
слід його боятись? – вже подумки запитав Ален Рін.
- По
ідеї – ні, але сам бачиш, яка ситуація, тут складно щось прогнозувати.
- Значить
– триматиму зброю напоготові.
- Не
шукай неприємностей, дай йому зробити перший крок, може щось і проясниться, –
порадила Рін.
- Хто
це там крадеться, мов злодій? – почувся гучний бас.
- А
хто питає? – відповів Ален.
- Знову
з легіону? Тільки в них вистачає сміливості так говорити, після подорожі
ущелиною. Підходьте ближче, чого здалеку перегукуватись.
Ален і Адрі поволі попрямували вперед.
Темряву розвіяло світло слабкого вогнища, навколо якого сиділо семеро людей.
Той, хто говорив з ними, сидів на чималому, витесаному з дерева кріслі, воно
більше нагадувало трон короля, чим сидіння простої людини.
Чоловік був кремезної статури, густа
сива борода говорила про чималий вік. Одягнений в білу туніку, перекинуту через
плече. На ногах потерті сандалі. Попри світло вогнища, все ж важко було
роздивитись його детальніше.
Його супутники, по всій видимості, були
тими, хто проходив сім кіл. В основному чоловіки років сорока, проте,
напруживши очі, Ален розгледів і дівчину років двадцяти – двадцяти двох. Вона
тихо сиділа обабіч усіх і спостерігала за новими гостями.
- Хто
будете? – звернувся до них один з чоловіків.
- Хранителі,
– спокійно відповів Ален.
- Не
прибідняйтесь, командире Ален, навіть в цій темряві мої очі можуть добре
розгледіти ваш плащ, – мовив чоловік на дерев’яному троні.
- Командир,
хіба призначили нового? Здається, ще не час змінювати чинних, – в один голос
вигукнули чоловіки, дівчина й далі мовчала.
Чоловік на троні засміявся.
- Іноді
я дивуюсь, наскільки люди можуть не враховувати очевидного. А сьомий, що вже
списали?
- Сьомий?
Невже! – тепер вже заговорила дівчина. – Виходить ви командир мого брата.
- Брата?
– здивовано перепитав Ален.
- Він
один зі старших офіцерів вашого легіону.
- Дейчі?
– припустив Ален. Він єдиний спав йому на думку.
- Так
ви знаєте його?! – радісно вигукнула дівчина. – Як він?
- З
ним, і твоїми сестрами, все добре, – відповів Ален.
- От і
добре… а то я вже думала, що вони потрапили в якусь халепу, розшукуючи мене, –
сказавши це, дівчина тихо схлипнула.
- Ну-ну,
Ліа, заспокойся, все добре, – заспокоювали її чоловіки.
Схоже, вони добре її знали. По всій
видимості, вони згуртувалися, щоб пройти сім кіл. Враховуючи останні обставини
– це було доресним рішенням.
- Ви,
я так зрозумів, страж другого кола? – звернувся Ален до чоловіка на троні.
- Скоріше
провідник. Стражі будуть далі. Мене звати Мінос.
- Великий
цар Мінос? – ледь не вигукнув Ален.
- Давно
мене так ніхто не називав, схоже, ви не прогулювали уроки, – пожартував Мінос.
- Знав
би про все це – вчив би краще, – зніяковіло посміхнувся Ален.
Мінос знову засміявся, а потім додав:
- «Шляхи
Господні несповідимі...»
- Не
можу не погодитись. Ви давно тут? – звернувся Ален до Ліа й чоловіків.
- Важко
сказати, самі бачите, що плин часу тут лише абстрактне поняття. Розумію до чого
хилите, як сталося, що ми не просунулися далі другого кола? Ми були вже на кінці третього, як з’явились
гіганти й полонили усіх, хто з нами йшов, нам чудом вдалося заховатись.
Порадившись, ми вирішили повернутися сюди й обдумати все, – мовив один з
чоловіків.
- То
були й інші? – здивувався Ален.
- Так,
багато, – ствердно кивнув чоловік. – Я взагалі не розумію, чому стражі воріт
покинули свої пости й прийшли на третє коло, та ще й людей почали захоплювати.
- Значить,
ми не даремно турбувались, що на усій дорозі сюди не зустріли інших людей, –
потер бороду Ален.
- Хто
врятувався – зараз переховується по печерах, інші – скупчилися біля входу, –
пояснив чоловік. – Сім кіл стали пасткою для тих, хто ввійшов. Хоча, вам все
одно, ви, як спостерігач, можете прикликати Жнеця і забратись звідси.
- Наскільки
пам’ятаю, це можна зробити у двох випадках… – згадав Ален слова Жнеця.
- Так,
але... – хотіла було запропонувати Адрі, щоб Ален не зважав на неї й прикликав
того, та Ален швидко перебив її.
- Про
це й мови не може бути. Та й толку, що я виберуся, що я скажу там? Лише
здогадки й припущення, а цим становища не зміниш.
- Ви ж
командир, – з надією в голосі мовив чоловік.
- В
дещо не слід втручатися, інакше навіщо було створювати весь цей світ? Якщо ви й
вирветесь звідси, то що далі? Повернетесь назад на Прокляту Землю? Потрібно
закінчити почате, – твердо мовив Ален.
Ті понуро опустили голову, вони знали,
що він правий, але інстинкт самозбереження брав гору.
- І що
пропонуєте? Повернутись туди й закінчити, як інші? – запитав чоловік приречено.
- Вам
же якось вдалося вижити, значить вони не всесильні, навіть в найкращій броні є
слабке місце, – повчально мовив Ален.
- Так
то воно так, але у нас немає зброї, та й погляньте на нас, ми не бійці.
- За
свою долю іноді потрібно боротись… – в злегка сердитому тоні мовив Ален.
- Ви
ще не бачили гігантів і Цербера, – не здавався чоловік.
- Не
думаю, що вони страшніші за Молоха й п’ятий темний легіон, – зіронізував Ален.
Ті здивовано поглянули на нього.
- Не
зважайте на них, вони не знають про події ззовні, це мені старому, нашепчуть
останні новини. Між сьомим легіоном Едему, і п’ятим темним, відбувся бій.
Перемогою це не назвати, проте вони зазнали чималих втрат і відступили, –
звернувся Мінос до людей.
- А
Бістіана? – збджено вигукнув Аленів співрозмовник.
- Зруйнована,
– відповів Ален. – Ви звідти?
- Частина
з нас. Ми працювали в шахтах, коли почули про повстання, і що Фенікс Марко
збирає людей захоплених в рейдах.
- Тепер
я остаточно заплутався, – мовив Ален.
- Ми
були захоплені в рейдах і переправлені на ту сторону, для першочергових намірів
демонів ми не підійшли, а от для шахт згодились, – пояснив чоловік.
- Їхніх
намірів? – запитально поглянув на того Ален.
- Точно
не скажу, та ходили чутки, що людей з рейдів приносили в жертви. Після відбору
мало кому вдавалося вижити.
- Що
далі, то цікавіше, – підсумував Ален. – Чому ви не з тими, хто зараз в горах? –
запитав Ален.
- Ми
були, та після витівок Барнета з Ороско потрапили в полон. Нас уже хотіли
переправити на дальні землі, але ми випередили їх, і, щоб врятуватись –
прикликали Жнеців. Тоді вже неважливо було, хто звідки, лиш би якнайдалі від
демона.
- Ліа,
ти також була в тих колонах? – звернувся до дівчини Ален.
- Так,
– тихо мовила та. – Ви говорили, що бачили моїх сестер, де вони зараз?
- В
горах Едему. Вони об’єдналися з чималою групою осіб, що втратили близьких в
рейдах, і займаються пошуками зниклих.
- Схоже
на них, – вперше посміхнулась Ліа.
- Мене
одне цікавить, якщо помиляюсь, то виправте: чому на стежку, яка по правилах
охороняється, нападають істоти, схожі на величезних вовків? – звернувся Ален до
Міноса.
- Часи
змінюються, вам, чи про це не знати, – загадково мовив Мінос. – Старий порядок
руйнується, а новий тільки починає формуватись.
- Простіше
кажучи: хтось почав переписувати його, і для цього використовує усі доступні
ресурси?
- Правильно
мислите. А істоти, яких ви бачили – це гончі, вони є на кожному колі, хоча,
перед другим їх найбільше. Досить про справи, прошу до нашого скромного столу,
– і Мінос вказав на залізний казан, в якому саме закипіла вода. – Вам, як і
мені, їжа непотрібна, а от вашій супутниці вона не завадить. Дорога далека,
тому краще поповнити сили поки це можливо, – мовив Мінос.
Адрі зніяковіло поглянула на людей біля
вогнища.
- Вам,
напевно, коштувало великих зусиль приготувати її, а я… – Адрі не договорила, її
перебили.
- Дурниці,
– мовив один з чоловіків. – Нам потрібно триматися разом.
- Ален,
ти помітив? – запитала Рін.
- Так,
бачу, тому їм і вдалося втекти. Вони наживка.
- Що
робитимемо?
- По
всій видимості наша поява спутала йому всі карти, він постарається повідомити
своїх, а цього нам непотрібно.
- Але, якщо він так вправно маскується, то не
виключено, що він один зі старших демонів, що володіють силою, – припустила
Рін.
- За
це я переживаю найменше проблема, якщо інші завербовані. В Ліа я точно
впевнений, вона б так просто не здалася, але щодо інших... Та й вигляд її, вона
немов чогось постійно боїться, і справа не в семи колах, тут щось інше... – припустив Ален.
- Можливо,
вона знає, але боїться сказати? – висловила здогадку Рін.
- Не
виключено. Тут не працюють переміщення, у всякому разі ми ще не можемо їх
контролювати, хоча й вони, по всій видимості, також, інакше тут би було повно
демонів. Значить зв'язок здійснюється іншим способом.
- Хочеш
використати їхній метод?
- Нам
не завадить інформація; набридло бути маріонеткою в невідомих руках.
Далі усі, крім Алена й Міноса,
приступили до трапези. Вони ж вирішили не заважати й завели розмову про своє.
Ален розпитував про сім кіл, і все з ними пов’язано, часто відповідав на
запитання Міноса про Землю, Едем і сутичку з п’ятим. Ліа й Адрі, за час їхнього
перебування в печері, потоваришували й тепер нагадували давніх подружок. За
розмовами Ален не забував стежити за демоном, який поводив себе на диво
спокійно, часто жартував й розповідав смішні історії, щоб розвеселити дівчат.
Адрі поки що не знала про його підозри. «Та й навіщо зайвий раз тривожити,
нехай відпочине від усього цього, вона заслужила недовгий спокій», – думав
Ален.
Тут неможливо було розрізнити день
зараз чи ніч, тому «повеселившись» в міру, вони вирішили, що прийшла пора
відпочити. Особливих зручностей не було, тому кожен мостився просто на скелях,
біля вогнища. Хто мав якийсь плащ чи потертий піджак, стелив його на холодне
каміння, хто ж не мав нічого, то лягав просто так. Запаливши ще хоч одне
вогнище, можна було приманити непроханих гостей, тому усі задовольнились тим,
що є. Адрі й Ліа, притулившись одна до одної, спали трохи далі від інших. Адрі
аргументувала це тим, що вона й так зловживає добротою; вона ще не так довго
тут перебуває, а їм потрібно зігрітись. Сперечатись було марно, тому усі
погодились. Ален визвався підтримувати вогонь, оскільки був єдиним, хто не
відчував втоми. Час від часу він виходив назовні й збирав сухі гіллячки, при
цьому не забуваючи патрулювати навколишню територію. З печери доносилось
голосне хропіння Міноса, схоже, він любив поспати, хоча й сон йому був
непотрібний. Хтось закашляв декілька раз. Холод і сирість давались взнаки.
Після чергової вилазки, Ален підійшов перевірити, як там Адрі з Ліа. Остання
спала, а перша помітно трусилась від холоду. Йому навіть здалося, що в неї жар.
- Ще
цього не вистачало, – виголосив він подумки.
- В
мене з’явилась одна ідея, – мовила Рін.
- А це
вдасться? – завагався Ален.
- От
зараз і перевіримо.
На мить плащ огорнуло ледь помітне
світло, тепер, поклавши на нього руки, можна було без проблем відчути тепло, що
він випромінював. Накинувши його на дівчат, Ален вже хотів було йти, та Адрі
схопила його за руку.
- Посидь
поруч, вогонь ще так швидко не погасне, – прошепотіла Адрі.
Ален мовчки сів, а вона пригорнулась до нього.