Настав ранок наступного дня. Як це вже входило у
звичку, першим його відвідав Марко.
- Які новини? – випередив його Ален, заговоривши першим.
- Схоже, бюрократи готові оголосити рішення.
- І де це відбудеться? – з неприхованою цікавістю
запитав Ален.
- В цитаделі, де ми вчора розмовляли.
- Тоді поспішимо! Ти вже говорив зі своїми?
- Так, ввечері готові виступати.
- Швидко, – здивувався Ален.
- Ми були готові до такого розвитку подій, вірніше, це
був початковий план, який поступово змінювався, а твої слова вчора переконали
повернутись до нього.
Ален поспіхом вдягнувся і вони
попрямували в залу нарад, де вже зібрались усі головні дійові особи майбутніх
подій. Коли вони зайшли, Харріс й інші піднялись зі своїх місць і почали
вітатись.
- Доброго ранку! – привітався
Харріс. – Хоча ранки й вечори тут не особливо відрізняються! – посміхнувся він.
– Хіба що зараз трохи світліше ніж ввечері, – мовив він шанобливо, немов змія,
що окутує свою жертву, стараючись підібратись ближче, щоб потім вкусити.
- Ви обговорили наш план? – холодно
мовив Ален, одразу перейшовши до справ, не бажаючи слухати ці
лестощі.
- Так.
- І?
- Половина погодилась, а половина
вирішила залишитись.
- Хоч якийсь прогрес! – Ален і не
старався приховати сарказму. – Ті, що залишаються, усвідомлюють на що йдуть?
- Так, вони вирішили, що краще
загинути в бою, ніж знову проходити сім кіл!
- Це остаточне рішення?
- Так! Чарльз Барнет і Белтран
Ороско поведуть людей в гори, а інші, включаючи й мене, залишаться тут.
- Коли ваші люди зможуть
вирушати?
- Якщо поспішити, то до вечора,
думаю, частина буде готова. Пропоную відправляти людей групами по декілька
тисяч, щоб кожна група страхувала одна одну. Розвідникам буде важко встежити за
всіма, і тил прикриємо.
- Мудро, не можу не погодитись, –
схвально кивнув Ален.
- Тоді, з вашого дозволу, ми підемо
готуватись до відправлення, – мовив Харріс.
Ален схвально кивнув. Коли вони
вийшли, він звернувся до Марко:
- Щось тут нечисто, надто все
гладко…
- Думаєш, пастка?
- Потрібно стежити за Барнета й
Ороско, вони – ключові фігури в їхньому плані. Доручи це Джошуа. Він
не викличе підозр, а ми будемо впевнені, що все пройде, як треба.
- Добре, ще щось?
- Нехай дозорні посилять
патрулювання. До речі, а є якісь засоби проти переміщень подібних моїм?
- Так, у нас є спеціально навчені
хранителі, вони захистять колони, що рухатимуться в гори.
- Отже з цим розібрались, – підсумував Ален. – Тепер
слід готуватись до оборони міста…
Марко кивнув і швидкими кроками
вийшов з зали. Ален тим часом вирішив оглянути стіни й навколишню територію.
Щоб не втрачати сил на блукання вулицями, використав fulgur: так він назвав
прийом, який застосовував під час боїв на арені. Вірніше, комплекс прийомів,
який складався з миттєвого переміщення і надшвидкої ходьби.
Опинившись на місці, став
роздивлятись навкруги. Через свою давню історію Бастіана не була схожа на
Гімеру. Земля тут ще не «вимерла», перетворившись на численні розломи, з-під
яких била магма, а нагадувала чорне пустинне поле з поодинокою рослинністю. З
господарської точки зору чудово, адже можна вирощувати різноманітні культури й
цим самим забезпечувати жителів необхідним продовольством. Але з військової –
гіршого й побажати не можна. Відкриті з усіх сторін, а єдиний захист – це столітні
мури й захисний бар’єр, який ледве тримався. На додачу до усього бракувало
солдатів. Основні сили ввечері відправлялись в гори. Залишались тільки ті, кому
байдуже, готові померти, тільки б не боротись далі. А з таким настроєм не переможеш. В
кращому випадку, вони стримають демонів на день-два, давши можливість першим
безпечно добратись до гір…
Ален все роздумував над їхнім
становищем і укріпленням позицій. В голову прийшло декілька ідей, але він
вирішив порадитись з Марко, бо дві голови краще, ніж одна. Використовувати
знову fulgur не став, а вирішив пройтись й роздивитись місто, а точніше його
жителів. Зануритись в атмосферу, що зараз панувала, й зрозуміти, чого можна
чекати.
На вулицях був чималий
гамір: люди збирали речі й складали на невеликі вози. Часто лаялись, що
не можуть забрати більше. Хоча звинувачувати їх за це не варто, вони вирушали в
місце, де все доведеться починати спочатку, де не буде тих зручностей, що тут.
Побачивши Алена, вони притихли, але все ж продовжили роботу. Поміж усіма він
запримітив й Джошуа, який допомагав складати пожитки одній літній з вигляду
дамі.
- Бачу, ти також не лишився
осторонь! – звернувся до нього Ален наблизившись.
- Доброго дня, командире! Не
очікував вас тут зустріти. Дізнавшись про усе, ми вирішили, що безчесно буде
залишитись в стороні.
- Радий, що ви з нами, зараз
важливий кожен досвідчений солдат, а хранителі так взагалі на вагу
золота.
- Дякую за похвалу, але до
досвідченого воїна мені ще далеко. От ви з Феніксом – інша справа.
- Феніксом? – здивувався Ален.
- Фенікс Марко, таке прізвище він
отримав через свою силу. Він – справжня легенда серед хранителів.
- А хто інші два капітани, їх,
здається, було четверо? – почувши про Марко, Ален вирішив не впускати такого
шансу й розпитати про інших капітанів.
- Бріара ви знаєте, – Алена трохи
роздратувало згадування цього імені, але він стримав це в собі, не подавши
виду. – Фенікс Марко, Кіра і Майя. Про останніх я мало що знаю. Говорили, що
вони відійшли від справ і подались подорожувати Едемом. Хоча, якщо вірити
останнім чуткам, то вони пройшли ворота і зараз на Землі.
- Хіба таке можливо?! – ледь не вигукнув Ален.
- Хранителі часто отримують
завдання на тій стороні. Бріар, мабуть, не розповідав, щоб полегшити перехід.
Люди, які тільки-но потрапили сюди, ще надто прив’язані до Землі й тому така
інформація наштовхнула б їх на хибну стежку й необдумані дії… До речі, про
Бріара, – Джошуа засунув руку в кишеню своїх штанів. – Ледь не забув, він
просив передати цю записку, коли прибудемо сюди.
- І, що в ній? – Алена проймала
чимраз більша злість; Бріар і тут не давав йому спокою.
- Не знаю, не звик читати чужі
секрети, – стиснув плечима Джошуа. – Це тільки для вас.
Ален розгорнув пом’ятий аркуш
паперу й став читати.
«Знаю, що ти все ще сердишся
на мене за те, що я не розповів тобі хто я і яка моя справжня мета, але повір,
так було потрібно. Твою силу хоче отримати велика кількість істот. І їм вона
потрібна аж ніяк не для добрих справ. Хоча і справжні їхні цілі все ще
приховані за завісою таємниці, та одне я знаю напевно: Адрі якось в цьому
замішана. Напад Сотаріса не був випадковим. Орден вже давно спостерігає за цими
рейдами в надії знайти того, хто їх покриває. В наших лавах зрадник, і вона
якось в цьому замішана. Знаю, ти не повірив в написане вище, тому я вирішив
порушити декілька правил і призначив тебе наглядачем, який супроводжуватиме її
через сім кіл. Зможеш сам усе побачити й зробити необхідні висновки…
Підпис: будь через два тижні
перед входом… Вони знають, де це…»
Ален закінчив читати. В голові
знову закрутився вихор думок.
- Щось важливе? А то ваш вигляд
змінився? – занепокоївся Джошуа.
- Незакінчена справа… – хрипким
голосом відповів Ален.
- Я можу чимось допомогти?
- Ні, все нормально, сам справлюсь.
Ти не бачив Марко? – намагаючись перевести розмову на інше, мовив Ален.
- Я мав зустрітись з ним біля
головної брами міста, напевно, він все ще там.
- Дякую, що передав записку й
допомагаєш нам, а тепер, вибач, мушу терміново знайти Марко.
Після останніх слів Ален
використав fulgur і швидко попрямував дахами будинків до брами. Джошуа
захопливо дивився йому вслід.
Марко й справді був біля брами.
Разом з містером Харрісом і Гальєго, вони слухали доповідь розвідників.
- О, Алене, добре, що ви тут! Ми
саме говорили, що слід послати до вас гінця з новинами. – мовив Харріс.
- А, що трапилось? – занепокоївся
Ален.
- Розвідники доповідають, що в нас
день, максимум два, перед прибуттям першої хвилі демонів!
- Тоді слід поспішати, – мовив
Ален. – Вже відома точна цифра тих, хто покидає місто? – звернувся він до
Харріса.
- За нашими підрахунками – п’ятдесят
тисяч з Едему й сімдесят з Проклятої Землі.
- Значить вісімдесят все-таки
вирішило залишитись, – підсумував з сумом Ален.
- Їхній вибір, – байдуже мовив
Харріс. – Я чув, що ви, Марко й ще декілька сотень солдатів залишаться, щоб
прикрити відступаючих! – з помітною обережністю мовив Харріс.
- Слухи швидко розходяться, –
посміхнувся Ален.
- В подібному місці це не дивно, –
і собі зобразив посмішку Харріс.
- Давно хотів запитати, а що ви
будете робити? – звернувся Ален до Харріса.
- Маєте на увазі, чому я не вирушаю
в гори? Набридло бігати! Та й, що вони зроблять? Назад в рабство, катування? –
махнув рукою Харріс. – Нам не звикати, а так, хоч пустимо демонам трохи крові.
Не я один так думаю, більшість тих, що залишились, дійшла такого ж
висновку.
- Кожен вільний вибирати власну
дорогу… – вже тепліше мовив Ален.
- І ми свою вибрали! –
гордо мовив Харріс.
- До речі, Алене, а що привело тебе
сюди? – запитав Марко.
- Я оглядав навколишню територію і
дещо придумав, про це й хотів з тобою поговорити.
- Свіжий погляд нам потрібний,
давай прогуляємось і поговоримо, якщо,панове не заперечують?! – звернувся він
до Харріса і Гальєго.
- Так, звісно, нам також слід
зайнятись справами, – схвально кивнув Харріс. – Були раді вас бачити, містере
Алене!
- Взаємно! – мовив Ален.
Харіс і Гальєго попрямували у
своїх справах, а Ален і Марко відійшли вбік, щоб їх ніхто не підслухав.
- Так що ти придумав? – звернувся
до Алена Марко.
- Це потім, хочу дещо показати, –
Ален витягнув пом’ятий аркуш, який йому передав Джошуа. Марко уважно прочитав
зміст, з кожним словом його погляд ставав все похмурішим. – І, що думаєш? –
звернувся до нього Ален, коли той закінчив читати.
- Справджуються найгірші наші
побоювання… – неоднозначно
відповів Марко.
- Думаєш, він не збрехав? – з
надією запитав Ален, йому не хотілось вірити, що Адрі якось замішана у всьому
цьому.
- Бріар не розкидається подібною
інформацією. Коли ми відправлялись сюди, нам про це нічого не говорили, –
раптом видав Марко.
- Не говорили? – розгублено
перепитав Ален. З кожною хвилиною спливали все нові й нові подробиці щодо ролі
Марко у подіях навколо.
- У мене є інформатори, а точніше
кажучи – старі друзі, яким не байдужа доля тих, хто потрапив на цю землю через
прокляті рейди!
- То ви – якась таємна організація?
– іронічно мовив Ален.
- Скоріше, свідомі громадяни, яким
набридло просто сидіти склавши руки. Не зрозумій неправильно, я не йду проти
ордену, коли прийде час я повернусь, але до того часу буду робити, як вважаю за
потрібне.
- І цей привід – я? – кинув на того
косий погляд Ален.
- Коли ми взяли відпустку, то
поклялись, що повернемось тільки тоді, коли з’явиться новий командир, достойний
сьомого…
- І як ти вважаєш, я справляюсь? –
не стримався Ален.
- Скажу чесно, ти перевершив усі
мої сподівання! Думаю, інші будуть такої ж думки…
- Кіра і Майя?
- Часу даремно не втрачаєш... –
посміхнувся Марко.
- Набридло, що все дізнаюсь
останнім. До речі, а де вони, а то тут стільки чуток ходить…
- На Землі. Джошуа хіба не сказав?
– Ален не то здивовано, не то розгублено поглянув на Марко. – Я одразу зрозумів
звідки вітер віє. Він гарний хлопець, хоча ще надто молодий для усього цього. І
одразу відповім на наступне запитання, до тебе це не має жодного відношення.
Обдаровані – інша справа.
- Так, а тепер мені дійсно стало
цікаво! – виголосив Ален. Останні слова перевершили все вище сказане.
- Більше дізнаєшся, коли
зустрінемось з Кірою і Майєю... – загадково мовив Марко, а потім перевів тему
на інше. – Давай спочатку закінчимо тут, а потім я відповім на всі твої
питання... Хоча відчуваю, що після семи кіл питань буде більше у нас…
- Вважаєш, що все-таки слід
послухати Бріара? – не стримався Ален.
- Ти б це зробив так чи інакше… – скоса поглянув на нього Марко.
- Також вірно, – ствердно кивнув
Ален. – Добре, про це потім. Зараз – укріплення оборони.
- Уважно слухаю твої ідеї.
- Раз ми вже біля брами, давай
вийдемо назовні і я все поясню наочно.
- Добре, – мовив Марко.
Вартові відчинили браму і вони
вийшли назовню.
- Бастіана – гарне місто, але з
військової точки зору – надто відкрите, особливо, коли маємо справу з
демонами, які можуть літати. Та й піхоту не слід списувати з рахунків. Для
початку пропоную розібратись з останніми. Перед самими мурами зробимо рів з
лави. Він помітно уповільнить демонів без крил. На його проходження у них піде
чимало часу. Самі мури пропоную полити
водою і заморозити: під час їх наближення, гадаю, тут знайдуться хранителі, які
на це здатні. – Марко схвально кивнув. – Дальні рубежі... – задумався Ален. – Я
Створю декілька кам’яних стін, що послужать додатковою перешкодою, на подолання
якої у них піде чимало часу. Атаки хранителів пропоную комбінувати. Я так
зрозумів, що їхні техніки засновані на природних стихіях?
- Абсолютно вірно. І все це ти
придумав просто спостерігаючи за навколишньою територією? – захоплено мовив
Марко.
- Воно якось само по собі в голові
формується, – зніяковів від такої реакції Марко Ален. – Немов все відомо
заздалегідь, а я тільки розставляю фігури й роблю потрібні ходи.
- Залишилась тільки проблема з
літунами... – задумливо мовив Марко.
- Залиш це мені. Я влаштую їм
теплий прийом... Хоча, не слід забувати, що ми тут тільки тимчасово, а далі
приєднаємось до тих, хто йде в гори, –
згадавши слова Марко про героїчну смерть, мовив Ален. – І пропоную почати приготування
зараз, а то щось мені підказує, що ці розвіддані – фальшивка, і бій почнеться
завтра…
- Тоді зараз же скажу хранителям
розпочати роботу! – вже хотів було розвернутись і попрямувати назад в місто
Марко, проте Ален зупинив його на півдорозі.
- Не варто, я сам усе зроблю,
набридло сидіти, – посміхнувся він.
Марко тільки-но зібрався
заперечити, як в Алена в руках вже з’явився один з мечів. Він легеньким порухом
руки встромив його в чорну, як вугілля, землю. Почулись легкі поштовхи, які
переростали в сильніші. Земля затріщала й розсунулась, утворюючи величезну ріку
лави. Тріщина все поширювалась і за декілька секунд обвила все місто, немов
змія. Використавши fulgur, Ален став віддалятись від міста. В руці з’явився
другий меч. Довівши швидкість до неймовірної межі, він опустив мечі в землю й
став розрізати її, немов масло. За спиною почали вириватись фонтани магми, вони
зринали в повітря й застигали, утворюючи величезні стіни. Ален залишив між
ровом і новими барикадами близько двохсот метрів. Ця відстань мала послужити
для ще одного задуму…
Закінчивши роботу, він повернувся
до Марко, який в ступорі спостерігав за дійством.
- Мій контроль далекий від ідеалу,
та цього має вистачити, – натякнув він на нові «укріплення».
- Навчитись такого всього за два
тижні... – захоплено мовив Марко. – Я першу форму освоював декілька місяців, не
кажучи вже про інше…
- Потім ще дещо випробую, а то
зараз боюсь зруйнувати й без того слабкий бар’єр.
- Навіщо простір між ровом і
стінами? – зацікавлено мовив Марко.
- Нехай це буде сюрпризом, – посміхнувся Ален.