Минула здається вічність, після того, як він знову
зміг роздивитись все навкруги.
- Де це ми? – зацікавлено мовив Ален.
- Вітаю на дорозі до Воріт Едему.
- То ми прибули?! – не приховуючи збудження, вигукнув
хлопець.
- Так, – стримано відповів Аріель, реакція прибулих
завжди була однаковою.
Тепер картина стала чіткішою. Сотні тисяч, а точніше
мільйонів людей, стояли у величезній черзі. Навкруги було приємно і ясно.
Обабіч вимощеної бруківкою дороги, на якій вони стояли, росла зелена трава,
подекуди вона сягала ледь не колін дорослій людині. Такою її особливістю
вправно користувались діти, що сформувавши чималі гурти – грались в різні ігри.
У чисто-блакитному небі літали дивні птахи. Їхнє пір’я «горіло» на сонці
різноманітними кольорами, вони часто змішувались, утворюючи нові. Від такого
видовища перехоплювало подих, дехто з новоприбулих годинами не міг відірвати
погляду, намагаючись вгадати яким буде наступний колір. Подекуди росли
величезні дерева, верхівки яких ховались далеко за хмарами. Поряд з ними
розташувались трохи менші їхні родичі. Особливо цікаві сміливці часто
намагались залізти на вершину гігантів, щоб роздивитися навколишній світ з
іншого ракурсу, та в основному, їхні спроби закінчувались поразкою, однак це не
зупиняло їх, а навпаки – тільки додавало запалу.
На грудях в Алена з’явився номер три тисячі триста
двадцять сьомий.
- А що це за номер? – доторкнувшись до нього рукою,
запитав Ален.
- Твій порядок в черзі, та це трохи дивно, – було
помітно, як Аріель задумався. «Що це може означати, неможливо, щоб проста
людина так швидко потрапила майже в самий початок черги. Потрібно наглядати за
хлопцем». – Зараз усі розійдуться і будуть чекати коли їх покличуть, –
оговтавшись, заговорив Аріель. – Нам слід вирушити ближче до воріт, а то попри
твій номер, ми майже в самому кінці черги.
- Добре, як скажеш, – і вони мовчки стали йти вперед.
Дорога виявилась на диво цікавою. Ален все розглядав
тутешній краєвид. Не кожен день доводилось бачити таке. Мільйони людей різних
національностей і релігій, одягнені в різноманітні костюми й плаття. Траплялись
навіть індіанці й жителі більш давніх епох. Чим ближче вони наближались до
воріт, тим допитливіше їх роздивлялись. А точніше, його номер на грудях.
- Чому всі так дивляться на мій номер? – здивовано
запитав Ален.
- Тому що бачать твої допитливі погляди й розуміють, що
ти тільки-но прибув, але номер свідчить про протилежне. Якщо говорити простіше,
то дехто з присутніх чекає декілька десятків, а то й сотень років, на свою
чергу. Тому не дивно, що вони так на тебе дивляться. Якщо чесно, то і я не
розумію, як сталось, що тобі дали такий номер. Він свідчить, що ти ще сьогодні
пройдеш зважування на Терезах Долі й відправишся в нову дорогу.
Останні слова пройшли «повз» вуха Алена, він стояв на
місці з роззявленим ротом і в заціпенінні дивився вперед. Все, що Аріель почув
на той момент, це було просте питання:
- Хто це?! – вражено запитав Ален.
Спереду показались величезні силуети трьох «істот».
Двоє з них тримали в руках величезні вогняні мечі, їхнє полум’я було відчутне
ще здалеку. Одягнені в білі туніки, поверх яких красувались золотисті кіраси.
Вона мало чітко виражену тілесну форму, на животі набувала рельєфної форми
м'язів. Позаду у «істот» було по два величезних крила. Третій же був одягнений
у броню, проте в руках не мав зброї, а тільки терези, до яких один за одним підходили
люди. На одній стороні показувались їх праведні справи, а на іншій – гріхи, які
вони вчинили протягом земного життя. Після закінчення «зважування» терези
оголошували вердикт, від їхнього рішення залежало куди потрапить душа. Якщо в
Рай, то з’являвся ангел, брав людину за руку і зникав, якщо ж переважали гріхи,
то з’являлось щось схоже на монаха в чорній мантії, обличчя не було видно, й
забирало з собою.
- Праворуч – архангел Гавриїл, ліворуч – архангел Уриїл,
той, що тримає терези – архангел Ієремиїл. Ангела, що ти бачив – це, можна
сказати, такий самий супроводжувальний, як і я, тільки в його обов’язки входить
супроводження вже за ворота. А істота в чорному – Жнець, вони забирають людей в
темне царство. Та про це потім, не хочу лякати заздалегідь. Це природно, що
тебе приводить в заціпеніння їхня сила, люди при першій зустрічі не можуть
витримати того тиску, який вона спричиняє.
- Не знаю, як щодо сили, а вигляд насторожує, ніколи
такого не бачив!
«Що це за людина? Навіть ті, хто перебувають тут по
декілька десятків років і то припадають до землі, не витримуючи духовного
тиску, який спричиняє сила цих трьох, а цей просто стоїть і з зацікавленням
спостерігає. Ти дивуєш мене чимраз сильніше».
Люди, які були ближче до воріт, здивовано повертали
голову в сторону Алена: вони також були вражені хлопцем. Як він, тільки-но
потрапивши сюди, зміг отримати такий номер, та ще й витримав силу трьох
архангелів.
До них підійшов чоловік, схожий на Аріеля.
- Ти вже повернувся? – звернувся він до Аріеля.
- Так, вдалося швидко все завершити.
- Дивлюся у вас гарний номер, сьогодні пройдете.
- А ти, як завжди, в очікуванні?
- Вже недовго залишилось, Джо гарний хлопець, хоч і з
номером трохи не пощастило.
- А який у вас номер, а то я ще не дуже орієнтуюсь в
тутешніх правилах? – запитав Ален.
- Ці слова, немов грім серед ясного неба, приголомшили
обох.
- Ти можеш мене бачити? – запитав не то розгублено, не
то перелякано незнайомець.
- Так, а що тут такого? – на обличчі Алена зараз
читались схожі емоції. – Вас тут багато, я спочатку розгубився, але
вирішив не розпитувати Аріеля, потім зрозумів, що ви такі самі, як і він –
супроводжуєте людей до воріт.
- Людина, яка тільки-но прибула, не може бачити ангела
смерті іншої людини, – збентежено констатував незнайомець.
- Я думав, вас усі бачать, я з самого початку прибуття
за вами спостерігаю.
«Що за чортівня тут відбувається? Це ви маєте мені
пояснювати в чому справа, а не я вам!»
- Потрібно зв’язатись з керівництвом, можливо… –
стурбовано мовив незнайомець.
- Поки рано робити такі висновки, – скоса поглянувши на
товариша, мовив Аріель. – Дочекаємось вироку Ієремиїла. А тим часом познайом
Алена з Джо, думаю, їм буде про що поговорити, – запропонував Аріель.
- Як скажеш, – ствердно кивнув незнайомець.
Ангел обернувся і пішов у напрямку одного з дерев, під
яким спав чоловік років сорока. Підійшовши, став будити, той нехотя, але став
підніматись. Почулося сонливе бурмотіння.
- Встаю, встаю, і на тому світі не дадуть відпочити! –
пробурмотів під ніс чоловік.
- Ще встигнеш виспатись, у нас гості, – відчитав його
ангел.
- Аріель повернувся? – зрадів чоловік.
- Так, йди привітайся.
- Чого одразу не сказав?! – пожвавішав той.
- Тебе розбудиш, – посміхнувся ангел у відповідь.
- Бу-бу-бу! – передражнив він ангела.
- Знову за своє, як маленький чесне слово, – похитав
головою ангел.
Та чоловік проігнорував повчання, його увага була
направлена на Алена і Аріеля, швидкими кроками він попрямував до них.
- Привіт, Аріель, ти швидко цього разу! – привітався він
з ним, як зі старим другом.
- Привіт, Джо, клієнт виявився спокійним, – привітно
усміхнувся у відповідь Аріель.
- Ох, цей ваш гумор, в мене ще дотепер «мурашки по
тілу», після ваших жартів.
- Ще й досі очікуєш? – звернувся Аріель до Джо.
- Вже недовго, – і Джо мимохіть поглянув на номер Алена.
– О, то ми сусіди по черзі, мій номер сьогодні змінився якраз на три тисячі
триста двадцять шостий, так що разом будемо проходити ворота, якщо пощастить! –
і Джо засміявся. Це був веселий чоловік, чимось схожий на Алена. – Ледь не
забув, де мої манери! – і він простягнув руку Алену. – Я Джо.
- Ален, дуже приємно, – і він потиснув його жилаву руку.
- А тобі не зарано сюди? З вигляду молодий, небагато
молодший мого сина.
- Життя – капризна штука… – зніяковіло посміхнувся Ален.
- Що правда, то правда. Знаю по власній долі. Ти вже
встиг все тут роздивитись?
- Та так, наскільки це можливо… – знову зніяковів Ален,
а потім постарався перевести тему на інше. – А ви давно тут?
- Ну, наскільки пам’ятаю… – Джо напружив пам'ять. – То
вже двісті шістнадцять років.
- Ого! – вигукнув Ален.
«Старий, стільки не живуть! Хоча, про що це я, ми ж
померли!»
- Та це дрібниця, інші й довше чекають, – махнув рукою
Джо. – А тобі, я бачу щастить, одразу пройдеш.
- Мені вони так само сказали, – кинув Ален косий погляд
на Аріеля. Той хоч і був «містер скеля», проте занепокоєння приховувати так і
не навчився.
- Вони? – здивувався Джо.
- Ну, Аріель і чоловік, який був з вами, – пояснив Ален.
У Джо була реакція подібна ангелам. Різкий погляд впав
на Аріеля. Той все зрозумів, однак мовчки стиснув плечима, мовляв, сам
здивований.
- Цікавий ти хлопець, тільки хранителі й ті, хто вже
давно перебуває в Едемі, можуть бачити ангелів смерті чужих людей. Ви вже
зв’язувались з орденом? – звернувся він до Аріеля.
- Гаамія відправився на ту сторону.
- Хто такі хранителі й цей орден? – запитально поглянув
на Джо Ален.
«День сюрпризів обіцяє бути насиченим, та потрібно
використовувати можливість й вивідувати якомога більше інформації». Сам того не
підозрюючи Ален прийняв реальність і більше не думав про все це, як про
розіграш.
- У мене поверхневі знання, тільки те, що чув від
тутешніх людей, – трохи невпевнено мовив Джо, а потім зібравшись з думками, вже
переконливіше додав. – Річ у тім, що між людьми за цими воротами й демонами йде
війна. Очолює її Темний Орден, до складу якого входять елітні бійці –
хранителі. Хранителі можуть використовувати силу ангелів і долати демонів. Мій
син став хранителем. Часто отримую від нього вісті. Після цього, правда, його
не бачив, але вірю, що десь там, він б’ється за наш світ, – задумливо, але
водночас гордо виголосив Джо. – Аріель міг би розповісти більше, але правила їм
не дозволяють.
«Цього тільки бракувало. На війну я не підписувався.
Хоча з мене такий собі вояк, так і скажу, коли з комісаріату наглянуть, а може
тут якісь довідки видають? Потрібно уточнити при нагоді».
- Правила існують недаремно, – повчально мовив Аріель.
- Та я нічого не кажу, просто пояснюю Алену суть
тутешніх речей, – поспішив виправдатись Джо.
- Ти зібрав досить багато відомостей, як на людину, що
перебуває тут двісті шістнадцять років, – похвалив того Аріель.
«Багато? Та за такий час бібліотеку можна заповнити! У
вас слабо розвинена дедукція», – все жартував подумки Ален. Єдиний вихід, щоб
заглушити тривогу, що наростала кожної хвилини.
- Дрібниці. Тут і так зайнятись нічим, а одного разу я
почув розмову групи людей, в якій йшлось про орден, от і вирішив дізнатись
якомога більше. Зізнаюсь, у мене пішло багато часу, щоб роздобути ті відомості,
якими зараз володію, небагато тутешніх щось знають.
- Три тисячі триста п’ятнадцятий! – почувся громовий
голос Гавриїла.
- Що, так швидко?! – розгубився Ален.
- Схоже, скоро ваше черга, – виголосив Аріель.
- Нам слід поспішити до воріт! Ходімо, Ален, а то
пропустимо свою чергу, потім знову чекати двісті років! – сміючись мовив Джо.
- Що?! – Ален поблід після цих словах.
«З такими жартами тобі в камеді виступати!» –
огризнувся подумки Ален.
- Та жартує він, але слід поспішити, – підбадьорив Алена
Аріель і вони прискореною ходою попрямували до воріт.
Полум’я від мечів було чимраз гарячішим, а страх в
серці Алена – чимраз більшим.
- Спекотно! – виголосив Ален, щоб хоч трохи відволікти
думки від майбутньої події.
- Не переживай, там буде ще спекотніше! – пожартував
Джо.
Ален зобразив штучну посмішку у відповідь. Зараз було
не до сміху.
- А як визначають цих хранителів, це якийсь тутешній
кастинг, чи потрібно пройти якесь випробування? – несміливо звернувся Ален до
Джо. Та відповіді не встиг дочекатись, Аріель показав пальцем, щоб він мовчав.
Попереду було ще десять людей. Джо помітно зблід, було
видно, як я йому важко не те щоб стояти, а просто дихати.
«Це сила архангелів? Невже вона так впливає на людей,
тоді як хранителі справляються з нею?» – роздумував захоплено Ален. Це був той
випадок, коли краса й велич, поєднавшись, утворювали ауру неземного блаженства.
Вона буквально насичувала повітря своєю силою, змушувала серця людей битись
частіше. Навіть найчерствіший скептик і затятий атеїст не міг протистояти цій
силі.
Роздуми Алена перервав чоловік попереду Джо, той впав
на коліна, й молитовно складаючи руки, став каятись у своїх гріхах. Тут Ален
згадав Кріс… Спогади так і нахлинули на нього. «Цікаво, як вона там, що з нею?
Може, мені також помолитись? Це не загладить гріхів, але це й не потрібно…
помолюсь за здоров’я тих, хто залишився в тому світі. Яку ж молитву обрати?» –
і тут він знову звернув увагу на того чоловіка, слова його молитви було
розбірливо чути. «Латинь, цікаво, хоча яка різниця, латині мене навчили ще
малим. Мої репетитори мали по декілька вищих освіт, та й мені ця мова
подобалась. Ну що ж, почнімо» – він схилив голову, склав руки на грудях і став
про себе промовляти слова:
Pater noster
Pater noster, qui es in caelis;
sanctificetur nomen tuum;
adveniat regnum tuum;
fiat voluntas tua, sicut in caelo et in terra.
Panem nostrum quotidianum da nobis hodie;
et dimitte nobis debita nostra,
sicut et nos dimittimus debitoribus nostris;
et ne nos inducas in tentationem;
sed libera nos a malo. Amen.
Спочатку нічого не відбувалось, пройшла хвилина,
та ось – почувся гуркіт і земля затремтіла, це нагадувало сильний землетрус.
Роздався грім на небі. Люди з жахом падали на землю думаючи, що це Творець
розгнівався на них. Вражений Джо стояв біля Алена й слова не міг промовити, ця
сила була ще більш подавляючою, ніж та, що він відчував від архангелів. Ален
стояв мовчки й не рухався, це нагадувало сон. Раптом гуркіт зник і від Алена
стало відходити яскраво-сліпуче світло, яке направилось в небо, світло
перетворилось на промінь, який почав захоплювати все більшу територію навколо
його тіла.
Аріель закричав до Гавриїла й інших архангелів, щоб ті
запечатали цю силу. Та схоже, вони й так зрозуміли, що потрібно робити. Вогняні
мечі направились в центр невідомого явища. Полум’я почало окутувати промінь і
заспокоювати його. Та було помітно, що це коштувало їм чималих зусиль. Уриїл
опустився на коліна.
- Що це за хлопець?! Ця сила! Ми троє ледве стримуємо
її! – мовив Уриїл.
- Хотів би і я знати… Ми прибули тільки сьогодні, він
подавав ознаки, які мене непокоїли, але на жаль, я не надав їм особливої уваги!
– вигукнув у відповідь Аріель.
- Ми не можемо використати тут усю свою силу – це
погубить половину людей біля воріт! – вигукнув Гавриїл.
Дилему вирішив величезний спис, що зі свистом пролетів
повз архангелів і влучив прямо в це світло. Поступово, він став поглинати його,
аж доки воно не зникло.
- Невже... – тільки й встиг промовити Джо.
- Радий бачити тебе, Михаїле! – промовив Гавриїл.
- Я вчасно! – радісно виголосив Михаїл.
Люди з жахом і пошаною почали падати на коліна.
- Але звідки ти тут? – здивувався Уриїл.
- Гаамія повідомив орден про незвичайного хлопця. От я і
вирішив перевірити, давно не було хранителів, я й подумав, що це може бути
знак, і не помилився, хлопець вартий уваги! Хоча, його силу ще слід перевірити
на церемонії, але сумнівів в тому, що він хранитель – немає! По тому, що бачив,
я з впевненістю можу сказати, що він сильніший за капітанів легіонів в декілька
разів.
Ця новина пронизала свідомість архангелів.
- Невже той самий?... – вражено виголосив Гавриїл.
- Не знаю, все покаже церемонія… Відкрити Ворота Едему!
Гавриїл і Уриїл стали виконувати прохання Михаїла.
Позаду дедалі голосніше було чути голоси, які переростали в крики:
- Сьомий легіон, сьомий легіон!
- І вони вже знають! – посміхнувся Ієремиїл.
- Люди – допитливі створіння, за це їх і любить Творець,
за вміння навчатись. – Тим часом ворота повністю відчинились. – Ей, хлопче, ти
мене чуєш?! Нам пора! – звернувся Михаїл до Алена.
Ален здивовано кліпав очима, ще не до кінця розуміючи,
що відбувається.
- А як же терези? – розгублено запитав він.
Михаїл засміявся, аж небо здригалось від того сміху.
- Ти вже пройшов, ласкаво прошу до Едему! – тепло мовив він.
– Тепер це твій дім.
Під радісні крики людей архангели схрестили вогняні
мечі високо в небі. Все ще розгублено роззираючись, Ален попрямував через
величезні ворота за могутньою постаттю Михаїла.
- Ти сам будеш його супроводжувати? – звернувся до
Михаїла Гавриїл.
- На жаль, ні. Я тільки проведу через ворота, на іншій
стороні на нього чекають хранителі з третього легіону, вони й доправлять його в
орден. Сам знаєш, я не можу довго знаходитись поза орденом…
Гавриїл зітхнув, а потім бадьоріше додав.
- Тоді до зустрічі на церемонії! – Михаїл схвально
кивнув у відповідь.
Ален попрямував далі, у світ незвіданого, але такого
бажаного його серцю. Світ, який ще день тому годі було й уявити. Попереду була
чергова невідомість, яку слід було розгадати.
Тим часом позаду знову почали закриватись ворота,
стихали крики людей. «Як там Джо, чи зустрінемося ми знову?» – промайнула
наостанок думка в голові Алена.
- Не переживай, все буде добре, твій шлях тільки
починається, – немов прочитавши його думки, мовив Михаїл. Та не встиг він це
сказати, як Ален з жахом скрикнув.
- Що, як?! Ти ж щойно був гігантом?!
- Це наша повсякденна форма. Тільки в разі необхідності,
або на полі бою, архангели й вищі ангели набувають форми, що ти бачив. Ми не
хочемо зайвий раз лякати людей. Важко призвичаїтись до величезного хмарочоса,
який може ненароком знести твій будинок одним тільки порухом руки чи ноги, –
пояснив Михаїл.
Перед Аленом стояв високий стрункий, кремезної статури
чоловік років сорока, в білосніжних обладунках і з позолоченим списом, на кінці
якого майоріла біла хоругва. Чорне, як вугілля, волосся, гарні риси обличчя,
білі крила за спиною. Якби не крила, то неможливо було б відрізнити його від
простої людини.
Та тільки він призвичаївся до вигляду Михаїла, як на
нього знову чекала несподіванка. До них наближалось троє людей. Зрівнявшись,
вони стали переводити дух від тривалого бігу.
- Командувач, ми ледве встигли за вами, не потрібно так
раптово зникати, ми все-таки ваша охорона й повинні супроводжувати вас! –
мовила дівчина.
- Ой, я вас прошу, що зі мною може трапитись, – махнув
рукою Михаїл.
- І все-таки, просимо більше не покидати нас так
раптово, – Михаїл знову посміхнувся.
- Добре, добре, але якби не поспішив, то Гавриїлу,
Уриїлу й Ієремиїлу прийшлось би нелегко. Цей хлопець заставив нас похвилюватись.
Вперше, з часу прибуття, новоприбулі поглянули на
Алена.
- Так це і є той хранитель, про якого повідомляв Гаамія?
– мовила дівчина років двадцяти трьох в білій, як молоко, формі з червоним
драконом на спині. Чорне довге волосся і чималий спис в руці надавали їй
войовничого вигляду, але чарівна посмішка зводила нанівець весь грізний вигляд,
змушуючи не боятись, а закохуватись з першого погляду. Ален, як ще той «поїдач»
жіночих сердець, одразу підмітив її красу. – Рада знайомству, мене звати
Адріана, молодший офіцер третього легіону, для друзів просто Аді, або Адрі.
- Я – Ален, радий знайомству, – привітно посміхнувся
він, а у самого в голові почав формуватися план з завоювання цього прекрасного
створіння.
- Це, – і вона показала на огрядного чоловіка років
тридцяти, з булавою в руках, – Зейн, а чоловік з довгою катаною – майстер на
мечах Сільвер.
- Ну, прямо таки майстер, Адрі, ти знаєш як зробити, щоб
я засоромився.
- Раді зустрічі, Алене, – мовив Зейн.
- Залишаю його на вас, – прощаючись мовив Михаїл. –
Зустрінемось в ордені, й постарайтесь доправити його цілим, – після останніх
слів він засміявся.
- Що це означає?! – скрикнув знервовано Ален.
«Пообщипувати б то тобі пір’я за такі жарти! Тепер
подумає, що я боягуз! Потрібно падати на мороз!»
- Та не переживай ти так, командувач жартує, –
заспокоїла його Адріанна.
- Щось мені стрьомно після його жартів, – вдав з себе
брутального мачо Ален.
- Все буде добре, третій легіон – один з кращих в усіх
семи королівствах Едему, – гордо мовив Зейн.
- Королівствах? – здивовано перепитав Ален.
«Добре, хоч голяка не треба бігати, хоча, я б
подивився на ці форми…» – окинув він Адрі апетитним поглядом.
- Ой, вибач, я й забув, що ти щойно прибув. Едем
поділяється на сім окремих королівств, які підпорядковуються Темному Ордену, –
уточнив Зейн.
«Дякую за таку цінну інформацію, ти напевно ще той
ботан».
- Ви, що «смерті» моєї хочете?! – схопившись за голову,
мовив Ален.
- Зейн, не забивай йому голову всім одразу, – дорікнула
тому Адрі. – Ален, давай я поясню тобі все послідовно, слухай уважно.
«Я надаю перевагу романтичній вечері при свічках, але
сьогодні зроблю виняток». Ален став уважно дивитись на Адрі, чоло зморщилось
від напруження. Та трохи зніяковіла, але не подала вигляду.
- Так от, як ти знаєш, першими людьми були Адам і Єва,
які за скоєний гріх були вигнані Творцем з Раю і покарані життям на Землі.
Спочатку Творець був сердитий на них, але завдяки своїй неосяжній доброті,
згодом пробачив, та дозволити їм повернутись так просто він не міг, тому
прийняв непросте рішення. Значну частину свого життя вони повинні були прожити
на Землі, в тілесній оболонці. Після спокутування гріхів їм і їхнім нащадкам
дозволялось повернутися назад, до Раю. Та за тисячі років люди настільки
змінились, що забули про правило покути. Вони почали грішити ще більше, ніж
їхні пращури. Тому Творець ввів ще одне правило. Щоб відсіювати грішників перед
входом в Едем, він поставив поруч з двома стражами воріт, архангелом Гавриїлом
і архангелом Уриїлом, ще одного – архангела Ієремиїла, завдання якого полягало
в оцінюванні життя людей на божественних Терезах Долі. Від рішення терезів в
його руках залежало, куди людина попаде, а точніше, вибач, не так висловилась,
це від людей залежало куди вони попадуть, він тільки показував кінець дороги,
до якої людина прийшла своїм життям, але суть, ти, сподіваюсь, зрозумів?
- Ален схвально кивнув.
- Так от, після нового правила частина людей стала
потрапляти на Прокляті Землі.
- Прокляті Землі? – Ален згадав як Аріель говорив про
якесь темне царство.
- Так ми називаємо території за стіною, яка захищає
Едем, простіше говорячи – зовнішня територія, або як її називаєте ви – пекло.
Там живуть падші ангели та демони, хоча зараз це стало одним поняттям. Та не
будемо забігати наперед. Коли Ієремиїл заступив на пост, стало відсіюватись
багато людей. Та все ж тих, що проходили, було також немало.
Перші люди потрапили в райські сади, повні незвичайних
істот, рослин і правил існування. Щоб якось призвичаїтись, вони стали
створювати громади, будувати невеликі села, згодом – чималі міста. Їм
допомагали легіони ангелів, які також жили в цих садах. Поступово виникло сім
незалежних, але дуже дружніх королівств.
Терріан, Ієрихон, Аделайс, Адір, Дірім, Керіан,
Ферагон. Та людська історія – це історія битв. Едем не став винятком. Народ
Аделайсу вважав, що вони мають бути першими й правити усім Едемом. Вибравши
правителя, вони почали будувати плани майбутньої битви. Інші народи й не
підозрювали про загрозу, що нависла над ними, адже споконвіку тут панували
гармонія і процвітання, битви залишились на Землі. Та як вони помилялись... Аделайс
довго думав, як здійснити свої плани. Рішення прийшло само собою, коли до рук
одного з їхніх військових загонів потрапив манускрипт, який описував, як
відкрити Зовнішні Ворота.
Декілька загонів відправилось в місце, на яке вказував
текст. У вказаній точці вони знайшли печеру, вхід якої був закритий величезними
воротами. Виконавши вказівки манускрипту, вони відкрили їх, і з частиною тих,
хто був направлений на це завдання, попрямували на Прокляті Землі, інші
залишились охороняти вхід і манускрипт. Брати його з собою було безглуздим
рішенням, і вони це прекрасно розуміли: падші одразу знищили б їх і забрали
манускрипт, навіть не розпитавши про причину візиту. Досягнувши Міста Гріха і
Проклятої Вежі, вони вступили в переговори з главою падших, імператором
Проклятої Землі, колишнім архангелом Люцифером. Впавши ниць перед його страшним
троном з людських черепів, почали розповідати про суть своєї подорожі. Почувши
це, він засміявся так, що аж душі, звиклі до Проклятих Земель, здригнулись від
жаху.
- Добре! – сказав він. – Я дам вам свої легіони, але що
завадить мені самому правити Едемом?
І тоді вони розповіли про ще один манускрипт, за
допомогою якого можна було запечатати Внутрішні Ворота Едему. Загроза зникнення
душ, які приходили з Землі, переконала імператора стриматись.
- Але все-таки, що я отримаю від союзу з вами? – запитав
він.
- Помсту за вигнання і шанс знищити одне з найкращих
творінь Творця, також непогані проценти душ, які приходять з Землі, значно
вищі, ніж до цього! – відповіли вони.
Ці слова розвеселили його ще більше.
- Цікаві ви створіння, готові продати своїх за невелику
долю влади… – Ті лише посміхнулись, вони знали – одне необережне слово може
привести до їхньої загибелі… – Добре, мої легіони відправляться з вами!
Аделайсці жадібно потирали руки: нарешті їхня мрія
збудеться. Мільйони демонів рушили з ними до тієї гори. Пройшовши ворота, які
їм відчинили ті з аделайсців, що залишились охороняти їх, вони ринули на землі
Едему, як сарана, знищуючи все на своєму шляху. В місці спокою і блаженства почалась
різня, якої людство ще не бачило. Міста, села – все спалахнуло пекельним
вогнем. Битви почали досягати й Землі: щоб поповнювати своє військо, імператор
послав орду й на неї. Тепер вже палала і Земля. Ангели й люди відступали по
усіх фронтах. Щоб зупинити армію Проклятих Земель, було вирішено затопити
Землю. Це рішення далося нелегко. Архангел Михаїл, разом з іншими архангелами,
обрушив усю свою силу на розтерзану планету. Океани, річки, озера, все почало
виходити з берегів і затоплювати сушу. Лиш одному праведнику було дозволено
врятуватись і відновити рід людський.
- Ной! – виголосив Ален.
- Абсолютно вірно, – схвально кивнула Адрі. – Він, з
родиною, побудував ковчег, і зібрав усіх можливих тварин по парі, щоб потім
знову заполонити простори земні.
Затопивши Землю вони знищили половину демонічної
армії, що призвело до перелому у війні. Ангели разом з людьми почали відтісняти
орду назад, на Прокляті Землі. Крок за кроком останній демон покинув Едем, а
ворота були запечатані серафимами.
Та що робити з бунтівним народом? Довго роздумували
переможці, поки не вирішили перетворити колись квітучі й плодовиті землі на
пустелю, яка б навіки заховала Зовнішні Ворота, й стала рубежем, суміжною
землею між двома царствами. Жителі Аделайса стали довічними стражами цієї
пустелі й знищували усіх демонів, що якимось чином пробиралися через захист
Едему.
Після цих подій Творець розізлився на людей за
пихатість і зарозумілість. Усі ангели були відкликані в один з вищих вимірів,
захист ж Раю поклали на самих людей. Та Творець, попри все, любив нас, тому
наказав створити сім небесних легіонів, які б стояли на стражі Раю. Люди, які
входили в це воїнство, могли призивати ангелів з вищого виміру, й за допомогою
їхньої сили битись з демонами. Рядові воїни й старші офіцери прикликали
ангелів-хранителів не вище рангу архангел, тобто архангели, для рядових і
офіцерів – були недосяжні. Командири ж легіонів прикликали архангелів. Ранг
вище архангелів вдавалось прикликати тільки п’ятьом людям, та про це потім.
Однак створення легіонів не розв’язувало питання
управління. На нараді ангелів і представників семи королівств, було вирішено
створити апарат, якому підпорядковувався б весь Едем. Після довгих обговорень
усі прийшли до єдиного рішення. Таким апаратом став Темний Орден, названий на честь
тих темних часів, які пережило людство. Головою ордену, після не менш довгих
роздумів, було вирішено призначити Ноя, ключові посади також віддали його
нащадкам.
Після формування ордену почалося створення самих
легіонів. Рядових бійців було знайти просто, а от командирів – куди важче.
Командири мали володіти величезною силою, щоб протистояти найстрашнішим істотам
Проклятої Землі. Минав рік за роком, шість легіонів сформувались, залишився
останній, сьомий, та відповідної кандидатури все не було. Все змінилось одного
прекрасного дня, коли почулось рипуче відкриття воріт. Сьомий командир був
знайдений. Бакарі, так звали хлопця. На вигляд йому було не більше, ніж тобі
зараз, проте та сила, що вивільнилась біля воріт, насторожила навіть ангелів.
Виявилося, він був настільки безтурботним і добрим, що коли архангели
направились відкривати ворота, він сказав: «Не турбуйтесь, я сам». І дотримав
слова. Своєю силою він відчинив їх.
Ален зблід після цих слів.
- Невже людина може самотужки зробити подібне?
- Приблизно такі вирази облич були й у людей, що спостерігали за цим дійством. Орден негайно відправив посланців, для супроводу Бакарі. Всі стали готуватись до майбутньої церемонії. Напруження було колосальним, ніхто не знав чого чекати. І ось, настала вирішальна година. Безтурботно ходою він почав підніматись на площу, де мала відбутись церемонія. Десятки тисяч людей і ангелів спостерігали за дійством. А дивитись було на що. Бакарі прикликав одного з серафимів. Вивільнену силу важко описати людською мірою. В той же день він був призначений командиром сьомого легіону, найсильнішого з усіх легіонів.