Від
водоспаду, до поселення, йти довелось близько двадцяти хвилин. По дорозі Ален
вирішив детально розпитати про все. Виявилось, що в Дейчі є три сестри. Ліа
була середньою з-поміж них. Коли Дейчі призначили в сьомий, то його сім’я
переселилась в Адір. Це було невеличке віддалено село, але їм воно подобалось,
адже нагадувало батьківщину. Поступово вони призвичаїлись до нового місця. Та
одного дня тихий плин їхнього життя змінився, коли рейдовий загін демонів
забрів в це село. Жінок, і сильних чоловіків, забрали в полон, а інших вбили.
Щоб не залишати трупів село просто спалили. Теа і Меріл не було на той момент в
селищі оскільки вони поїхали відвідати брата в Ієрихон. Коли дівчата
повернулись, то побачили тільки згарище. Сестри й батьків ніде не було. Вони
одразу повідомили Дейчі, але поки той прибув було вже пізно. За рейдовим
загоном й слід простиг. Розібравши завали їм все ж «пощастило» знайти батьків.
З ран, на їх тілах, було зрозуміло, що вони вступили в бій, але зазнали
поразки. В іншому випадку їх би першими забрали в полон. Ельфи цінились на тій
стороні, адже мали відмінне здоров’я, і були витривалішими за людей. Хоча
старість і не відігравала в цьому світі особливої ролі, але людям, які прожили
вже не одну тисячу років, все ж було важкувато на Проклятій Землі. На ній діяли
інші правила. Та й людей для шахт вистачало, полонені, в основному поповнювали
армію, або направлялися на гладіаторські арени. На останні кого попало не
брали.
Тіла
сестри, або хоч того, що від неї залишилось, вони не знайшли. Тому сміливо
припустили, що її взяли в полон. Дейчі повідомив в орден, але пошукові групи
так нікого й не знайшли. З того часу вони вирішили діяти самі. Шукати найменші
зачіпки, щоб дізнатись, що з сестрою і по можливості повернути назад. Поступово
до них приєднувалися інші постраждалі від рейдів. У кого сестра, у кого брат,
чи батьки… кожна історія була по-своєму трагічна.
Вони
змінили десятки місць проживання і врешті-решт зупинились на цьому плато, що
розкинулось далеко в горах. Хоч воно й нагадувало величезну печеру, та все ж,
його називали плато. Єдиним входом була ущелина, через яку потрапив Ален. Хтось
запитає, а як же відкрите небо над плато? Перебуваючи нагорі ви б ніколи не
здогадались, що внизу буяє життя. Все завдяки сильним рунам і великій кількості
пасток, розставлених по периметру. Від блакитного лотоса, до пляшок з ефірним
вогнем. Ельфи були одними з небагатьох, хто ще володів мистецтвом рун.
Ален
і його нові друзі зайшли в поселення. Тут було близько ста невеликих дерев’яних
будинків, і приблизно стільки ж наметів. Теплий клімат і відсутність небезпеки
відкинули необхідність будувати міцні будинки чи укріплення. Якщо добре
роззирнутись, то можна було побачити й гамаки, в яких погойдуючись спали
місцеві жителі.
Не
останню роль у виборі житла відігравав й спосіб їхнього життя. В одну секунду
вони могли зірватись і вирушити на нове місце, почувши про черговий рейд, чи
якісь новини, що могли хоч якось допомогти.
Жителі
підозріло поглядали на Алена і його форму. Схоже, вони недолюблювали тих, хто
її носив. Дейчі й Меріл провели Алена до їхнього будинку. Вірніше до будинку їх
з сестрою. Брат зрідка заглядав до них, в основному, вони проводили час удвох.
Будинок
розташовувався на гілках величезного дерева. Піднятись можна було за допомогою
дерев’яних сходів, що мов змія обвили стовбур. Всередині було дві кімнати. В
одній спали дівчата, а інша служила кухнею і гостьовою. Хоча голод тут не
відчувався, проте ніхто не забороняв почастувати гостей екзотичними фруктами.
-
Почувайтесь як
вдома, – мовила Меріл, коли вони зайшли.
-
Теа, може
приготуєш для Алена свою фірмову страву зі фруктів? – звернувся до неї Дейчі.
-
Обійдеться, тут не
відчувається голод, – відрізала Теа.
-
Вибачте її, я
зараз сама щось приготую, – і не гаючи часу Меріл попрямувала на кухню.
-
Я піду прогуляюсь
і заспокою людей, поява «цього», – холодно мовила вона, натякаючи на Алена, –
викликала значне занепокоєння,
Не
дочекавшись повчань брата, Теа почала швидко спускатись сходами вниз.
-
Вона така з того
часу, як зникла сестра, – винувато мовив Дейчі. – Звинувачує у всьому себе.
Мовляв, мала бути там. Цікаво, щоб це змінило? Обох би взяли в полон, – похитав
головою Дейчі.
-
Існує імовірність,
що вона з тими, хто зараз направляється до стіни, – мовив Ален.
-
Тобто до стіни? –
розгубився Дейчі.
-
А я хіба не
говорив? – здивувався Ален. – Напевно, з усім цим, зовсім з голови вилетіло, –
зніяковів Ален. – Марко зібрав близько п’ятдесяти тисяч людей захоплених в
рейдах. Битва при Бастіані була всього лише затягуванням часу, щоб вони змогли
пройти в гори, до печер, що виведуть їх до стіни. Сьомий збирається для захисту
повсталих і цих людей.
-
Значить є шанс, що
моя сестра може бути там, – ледь не скрикнув Дейчі.
-
Цілком імовірно, –
кивнув Ален. – Я особливо не вникав, хто мав пройти, це Марко потрібно
запитати, він володіє більшою інформацією.
-
Він залишився на
тій стороні? Стоп, якщо він там, і ви звідти… як вам, без дозволу, вдалося
пройти? – склав усю картину докупи Дейчі.
-
Посох Мойсея, –
відповів Ален.
-
То ви знайшли
його?! – вигукнув збуджено Дейчі.
-
Скоріше, завдяки
щасливому збігу обставин, вдалося відбити у демонів.
-
Тепер зрозуміло,
як ви плануєте потрапити на ту сторону. І я так зрозумів, що Маркус в курсі справ…
-
Так. Без нього
мені б довелось довго розшукувати усіх старших офіцерів.
-
Не говоріть поки
що дівчатам, не хочу зайвий раз давати надію… – схиливши голову, мовив Дейчі.
-
Без проблем, –
ствердно кивнув Ален. – В мене також є одне прохання, розкажіть про Нейтральні
Землі. А то вже стільки наслухався, що не знаю чому вірити.
-
В них немає нічого
незвичайного. Це величезний шматок суші на півночі. Там відсутній особливий
політичний устрій. Основу становлять чотири клани, які й розв’язують загальні
питання.
-
Що за клани?
-
Перший – клан
ельфів, далі йдуть гноми, третій – клан відьом і відьмаків, четвертий –
велетнів. Інші створіння входять до них, або сформували свої маленькі
угрупування. – Ален спантеличено все це слухав. – Розумію ваше здивування. Це у
всіх так, хто тільки прибуває з Землі. Там вам доводилось чути про цих
персонажів тільки з книжок. Але ніхто не замислювався звідки вони взялись.
Списують на фантазію, та це не завжди так. Від Теа ви вже напевно чули про
генетичний код. Він і спричинює ці спогади. Я буду говорити від імені людей,
щоб вам було зрозуміліше.
Людина
– це складна структура, яка навчилась передавати свої знання різними способами,
але цей – найдосконаліший з усіх. Якби ми могли зазирнути в себе, то побачили б
тисячолітню історію очима наших предків. Зуміли уникнути сотень помилок і
невдач. Хтось називає це реінкарнацією
чи переродженням душі, та це сукупність
інформації, яка зашифрована, а ключ –ми самі. Тільки ми можемо розгадати те, що
залишили для нас наші предки.
-
Щодо душі…
-
Всього лише назва
для фізичного стану. Як матеріальна оболонка на Землі, так тут заведено
називати це душею. На Землі під душею мали на увазі невидиму силу, що
знаходилася всередині тіла й після смерті прямувала сюди. Ми ж сприймаємо
поняття душі, як назву для тієї форми, що приймає тут наше земне тіло. А та,
невидима сила, це Іскра життя. Енергія, яка пульсує в нашому тілі. При бажанні,
вона може приймати різну форму.
-
Форму? – перепитав
Ален.
-
Аура…
-
Сила, що огортає
тіло й підсилює техніки? – перебив того Ален.
-
І так, і ні. Аур –
це свого роду щит, що захищає Іскру. Але істоти цього світу навчились
використовувати ауру, як провідник, щоб встановити сильніший зв'язок з Іскрою.
Чим міцніший зв'язок, тим більше сили можна зачерпнути, і тим більшою буде
аура.
-
Тобто, якщо є
такий зв'язок, то можна зазирнути «глибше» в себе, усвідомити нашу мете в цьому
житті, відкрити таємниці Всесвіту?
-
Настільки далеко
ще ніхто не заходив, та й невідомо, що ми там відкриємо. Якщо вам пощастить
побувати на Нейтральній Землі, то обов’язково зазирніть в бібліотеки ельфів. У
нас цьому питанню присвячені цілі томи. В основі рунної магії лежить вчення про
духовний світ, і зокрема про Іскру. Без «розуміння себе» неможливо накладати
руни. Хоча, як подивлюсь, ви вже знайомі з ними, інакше не пройшли б через
ущелину.
-
В ущелині руни? –
розгубився Ален.
-
Це один з основних
захистів цього місця. Не може бути, щоб ви не помітили. Тільки справжнім
майстрам вдалось би пройти через такий захист, що наводить на ще більші
запитання, – і Дейчі з підозрою поглянув на Алена.
-
Пощастило, –
спробував виправдатись Ален. – Можливо сила Серафіеля змогла захистити.
-
Або наш новий друг
приховує куди більше таємниць, ніж говорить.
За
розмовами й не помітили, як повернулась Теа.
-
Ти про що? –
запитав розгублений Дейчі.
-
Я була в
старійшини. Вона розповіла, що деякі руни показали тут наявність темної
енергії.
-
Неможливо. З
чужинців тут тільки ми, – заперечив Дейчі.
-
А точніше – містер
Ален, – уточнила Теа.
-
Командир не може
бути втіленням зла. Його ангел-хранитель серафим. Може ваші руни дали збій?
-
Тут не дилетанти
сидять! – відрізала Теа. – Як вам вдалося пройти коло з лотосів? Жоден
хранитель на таке не здатен, – тепер вже вона звернулась до Алена.
-
Теа, що за
абсурдні звинувачення? – не стримався Дейчі.
-
Ти з’явився
пізніше і не бачив, що ми ув’язнили його в колі. Я запросила старійшину, щоб
вона сама перевірила його.
-
Ти зовсім з глузду
з’їхала?! – сердито вигукнув Дейчі.
-
Потім подякуєш.
Меріл, допоможи привести старійшину, – звернулась Теа до сестри.
-
А що трапилось? –
Меріл не чула їхньої розмови, вона була надто зайнята роботою, та й вже звикла
до сварок між Дейчі й Теа, тому не особливо вслухалась.
-
Зараз побачиш, –
виголосила Теа.
Дівчата
спустились вниз і за декілька хвилин повернулись в супроводі сухорлявої бабусі.
По всій видимості, вона була сліпа оскільки Теа з Меріл допомагали їй обирати
правильний напрямок.
-
Сліпа жінка буде
за суддю? – зітхнув Дейчі.
-
Даремно
насміхаєшся, брат, вона бачить те, що ми не в змозі, –відрізала Теа.
-
Не сварися з
братом, він не тому це сказав, – лагідно мовила жінка.
-
Вибачте, але…
-
Все добре.
Підведіть мене до гостя. – Ті слухняно виконали її прохання. – Така спокійна і
водночас жахаюча сила в одних руках. За стільки років нарешті хоч один
з’явився, – мовила старенька ледь торкнувшись Алена.
-
Про що ви? – в
один голос мовили усі троє, Ален спокійно сидів і спостерігав за «дійством».
-
Ех, молодь. Які ви
все ще недосвідчені, – зітхнула стара.
-
Та хто він такий?
– не стрималась Теа.
-
Дитя судного
дня... Він – це кінець старому й початок новому…
-
Стара легенда, –
фиркнула Теа. – Яка передається з покоління в покоління в клані ельфів!
-
Кожна легенда,
дитино, це прихована історія, – тепло мовила жінка.
-
Тобто він здатен
поєднати світло і темряву? Маячня, – заперечила Теа.
-
Може попросимо
гостя показати невеликий «фокус», – зобразивши на обличчі щось на подобу
посмішки, мовила стара.
-
Не думав я, що все
складеться саме так, але вибору немає, – подумки виголосив Ален.
-
Думаєш їм можна
довіряти? – заговорила Рін.
-
Мотиви, якими вони
керуються ясні, та й рано чи пізно, вони все-одно дізнаються, неможливо довго
приховувати таке від людей, що входять у твоє оточення. Дейчі довірився мені й
погодився виступити з військом, пора мені зробити крок назустріч.
-
Також вірно… Тоді
вирішено, – погодилась Рін.
-
Чого застиг? Немає
що сказати? – сердито мовила Теа.
-
Тут краще
показати, але пообіцяйте мовчати, про це знає мало людей, і я хочу, щоб так
залишалось й надалі.
-
І про це просить
людина, яка брехала й використала довіру мого брата? – скривилась Теа, проте
було видно, як вона раділа зі своєї невеликої перемоги.
-
Мене ніхто не
запитував про це, – стиснув плечима Ален.
-
Навіть без посвяти
ти поводишся як типовий хранитель, – презирливо мовила Теа.
-
Теа, дай йому
спокій, секрети існують не даремно, – заступився за Алена Дейчі.
-
Все ще захищаєш
його? – кинула Теа на брата сердитий погляд.
-
Вони з капітаном
Марко, можливо, врятували Ліа, – не втримався Дейчі. – Велика кількість людей
зараз прямує до стіни. Командир Ален прибув в наш табір, щоб просити допомоги.
Половина сьомого вже збирається на Прокляту Землю.
-
Як на Прокляту
Землю? – тихо прошепотіла Теа.
-
Повернімось до
того, з чого все почалось, а то відчуваю, що зараз ви ще більше посваритесь, –
Теа кинула на Алена не то сердитий, не то винуватий погляд. – Прохання не
лякатись тому, що побачите, – Ален підвівся з крісла й зосередився. За спиною
сформувались шість чорних крил, а в кімнаті з’явилась Рін.
-
Все-таки я не
помилилась, – на обличчі старійшини промайнула усмішка.
-
В ідеалі все
виглядає так, – три чорних крила стали білими й в кімнаті з’явився також
Серафіель. – Тепер ви знаєте мій маленький секрет. Руни, про які говорила Теа,
я оминув завдяки силі Рін.
Меріл
боязко заховалась за спиною брата, а Теа лише рота роззявила.
-
Чого завмерли?
Хіба не ти прагнула відповідей? – звернулась старійшина до Теа. – Рада
познайомитись, Рін, – шанобливо мовила вона.
-
Мені також дуже
приємно. Тут відчувається сильний захист. Майстерна робота.
-
Рада чути таку
похвалу від тих, хто навчив нас всьому, що ми
знаємо…
Рін
посміхнулась.
-
З розділу «поки що
рано»? – Ален запитально поглянув на Рін.
-
А ти швидко
вчишся, – посміхнулась Рін.
-
Ти ще не розповіла
йому? – запитала старійшина.
Рін
винувато опустила голову.
-
Ще ні, – тихо
мовила Рін.
-
Про що це ви? –
розгублено мовив Дейчі.
-
Вони й так не
розкажуть. Я вже звик до цього, – скептично похитав головою Ален.
-
Рін, нам пора, –
заговорив Серафіель.
-
Добре, до скорої
зустрічі, – помахавши на прощання рукою, мовила Рін.
-
Мені також час
йти, а то люди почнуть підозрювати, – мовила старійшина.
-
Ми проведемо вас,
– пожвавішала Теа.
Теа,
Меріл і старійшина вийшли, залишивши Алена й Дейчі самих.
-
Можеш ставити свої
питання? – Ален вже звик до такої реакції й питань, що йшли після.
-
Що це взагалі
було? Тобто… Два ангели...
-
Вашому народу
відомо куди більше чим мені.
-
Ти про цю легенду?
-
В моєму випадку
всі легенди збуваються, – посміхнувся Ален.
-
Якщо коротко, то в
ній йдеться про обдарованих.
-
Про це я вже знаю
від Марко і Рін, – перебив його Ален.
Дейчі
здивовано поглянув на Алена.
-
Я й забув, що
капітан цікавився нашою культурою, навіть освоїв рунну магію, – згадав Дейчі.
-
А конкретне щось
є, окрім того, що вони покликані нести зміни?
-
Зміни – підніжжя
гори. Вершина високо в небі.
-
А можна без
загадок, а то і так голова болить? – попросив Ален.
-
Усі видатні люди,
що так чи інакше вершили людську історію, були частково обдарованими.
-
Частково, як це
розуміти?
-
Істині обдаровані
– підкорюють виміри. Подивись на свою силу, вона тільки починає розвиватись, а
ти самотужки зміг протистояти
п’ятому, перемогти Дагера, та й врешті-решт без церемонії прикликати двох
ангелів, сили яких достатньо, щоб стерти половину Проклятої Землі.
-
«Стерти» – це
перебільшення, але по очах бачу, що ти щось недоговорюєш, – зніяковів Ален.
-
Вам доводилось
чути про Волю Творця?
-
Вища Знать…
здається, вони нею наділені. А до чого тут це?
-
Воля Творця – це
свого роду спосіб життя, як десять заповідей, тільки в ширшому розумінні. Вища
Знать очищена від першого гріха, вона мала заселити Землю, допомогти
майбутньому поколінню стати на правильний шлях, але волею обставин цього не
сталось.
-
Про це я вже чув,
– перебив його Ален.
-
Дослухайте до
кінця. Через свою чистоту в них особливий зв'язок з Творцем. Ні, ні, вони не
спілкуються напряму, якщо ви про це. Вони – провідники. Як би це простіше
пояснити? – Дейчі на мить задумався. – Це, як ангели, тільки без крил, і живуть
серед людей. В них дуже сильний зв'язок з Іскрою. В реальному бою власник Волі
може зрівнятись по силі з капітанами, іноді навіть з командиром, не прикликавши
при цьому ангела. Вони становлять елітні підрозділи ордену. Їм доручають
найтаємніші завдання, які вони виконують бездоганно, жодного провалу за всю
історію.
-
Я знаю одну людину
з Вищої Знаті, але в неї був ангел-хранитель.
-
У кожному
суспільстві є свої розбіжності й погляди. Вища Знать не виняток. Одні вважають
себе вищими за людей, і прикликання ангела – це ознака слабкості. Інші навпаки,
що слід об’єднати сили з ангелами й докласти усіх сил для процвітання людської
раси. Їхні погляди й походження зумовлювали часті конфлікти з простими людьми.
-
Простіше кажучи:
частина вважає себе рівними ангелам, а інші навпаки, вірять у рівність і
вважають ангелів не покровителями й захисниками, а союзниками, об’єднавши сили з якими зможуть
забезпечити мир і порядок, оскільки були для цього народжені.
-
Краще й не скажеш,
– посміхнувся Дейчі.
-
Починаю розуміти
чому вони такі сильні.
-
Ну, не настільки,
як вони вважають, та скажемо так, простим людям до них далеко, – уточнив Дейчі.
-
А до чого тут
легенда, вона про неї розповідає?
-
І так, і ні. Там
йдеться про Вищу Волю. Творець дав людям можливість обирати свій шлях. Творити
добро чи вбивати й грабувати – це вже нам вирішувати. Розплатою за помилки
служить Проклята Земля, а нагородою – Едем. Кінець наступає в певний період,
тобто старість, або «форс-мажор». Але є ще третій варіант
-
Судний день, –
припустив Ален.
-
Вірно, – схвально
кивнув Дейчі. – В цій легенді розповідається, що Судний день вчинять самі люди,
вірніше – одна людина.
-
Ти про…
-
Ні, ні, ти не так
зрозумів. Людству завжди мало право вибору. І навіть наприкінці нам буде дана
можливість вибирати без вищого втручання. Тому, хто володітиме Вищою Волею,
буде дана сила змінити напрямок цього світу.
-
Фактично: одна
людина вирішить за сотні мільярдів, – в голосі Алена пролунало легке обурення.
-
Сильні завжди
вирішують за слабших, оскільки слабкі весь час потребують опікунства, і того,
хто може їх захистити. Вони, так чи інакше, будуть жити в цьому світі й
неважливо за якого порядку.
-
Як же право
вибору?
-
Вони зробили його,
коли припинили боротись і поклали свою долю на плечі інших. Хтось мусить взяти
на себе роль лідера.
-
Або руйнівника,–
уточнив Ален.
-
Не подобається –
зміни. Подобається – допомагай і слідуй вибраному шляху.
-
Не завжди чорне –
це чорне, а біле – біле, – заперечив Ален.
-
Всьому колись
приходить кінець. Все в наших руках. Я лише відповідаю вам словами
легенди. А якщо говорити чисто від себе,
то цей світ прогнив наскрізь. Земля на порозі Третьої Світової, інтриги в
Едемі, повстання на Проклятій Землі... Потрібен хтось, хто поверне усіх на
правильну дорогу, або розкриє очі.
-
Чи знищить все. Ви
б змирились з тим, що хтось вб’є ваших сестер з почуття справедливості, бо так
правильно?
-
Знаєте вираз:
«Правосуддя сліпе». Непотрібно плутати фанатиків, що вбивають в ім’я Творця,
вищої справедливості. Прикриваються релігіями заради власної вигоди, лиш би не
сприймати реальність і свої вчинки. З тими, хто дійсно прагне діяти по законах
і моральних переконаннях. Справжня релігія не закликає до вбивств чи крові. Це
людська натура придумала собі таке виправдання, щоб спокійніше спати.
-
Але звідки ми
можемо знати, що є правда, а що ні? Що правильно, а що ні?
-
А звідки ми
знаємо, що сонце світить і зігріває нас? Що поївши чи поспавши, ми відновимо
сили?
-
Відчуття, інше
закладено з народження, – розгублено відповів Ален.
-
От і відповідь на
ваше запитання. Хочете навчитись більшого, чи виправити якусь помилку, будь
ласка, ніхто не забороняє. Для цього можна скористатись і знаннями, що зібрали
й передали нам наші предки. Той, хто володітиме Вищою Волею, зрозуміє, як слід
поступити.
-
Не думав я, що у
вас такий погляд на життя, – посміхнувся Ален, згадавши ту безтурботність на
плато.
-
Я стараюсь
об’єктивно дивитись на речі й враховувати різні точки зору. А жарти й веселощі,
ще нікому не зашкодили, вам чи про це не знати, – посміхнувся Дейчі.
-
Згоден. Тоді ще
одне прохання розкажіть, що це за бабуся.
-
Одна зі старійшин
нашого клану. Негласний лідер, так сказати. Всі вже давно збились рахуючи
скільки їй років.
-
А чому вона з
вами? Вона також когось втратила?
-
На початку рейдів
вона закликала орден до активніших дій. Але не отримавши необхідної підтримки
вирішила приєднатись до не чисельної, на той час, групи людей і ельфів, що
займались пошуками близьких. Цією групою були ми. Старійшина говорила, що
втрата хоч когось з нашої раси, для неї – це втрата частини її самої, тому вона
хоче докласти максимальних зусиль, щоб знайти вцілілих і запобігти новим
випадкам. Можливо, завдяки її покровительству, нам ніхто особливо й не заважав.
А можливо орден просто радий, що люди знайшли собі хоч навіть таку, але
розраду. У всякому разі вона стала невід’ємною частиною нашої групи. ЇЇ сила не
раз рятувала нас.
-
Про силу.
-
Окрім рун, вона
бачить людину «наскрізь». Чи то незвичайна сила, чи якась таємниця, вона здатна
побачити все.
-
Корисне вміння.
-
Як з якого боку
подивитись. Біля неї ніколи не збрешеш. Саме тому Теа привела її сюди. Хоча
подібна безрозсудність дратує. Якби чисто теоретично припустити, що ви зло, то
зробивши подібне, вона би спровокувалана хід у відповідь. Все закінчилось би в
секунду, – в сердитому тоні мовив останні слова Дейчі.
-
Я не настільки
гарний боєць, – стараючись викрутитись з незручного становища, мовив Ален.
-
Дагер один з
найкращих старших офіцері, – навів контраргумент Дейчі.
-
Цей бій немає
нічого спільного з реальною битвою. Ми старались не поранити один одного. Тоді,
в будь-яку секунду, можна було зупинитись, навіть всупереч запальному характеру
Дагера. І він, і я – це прекрасно розуміли. Реальна бита не будується тільки на
грубій силі, є тактика, стратегія, і все той же досвід.
-
Говорите як
справжній командир, – похвалив його Дейчі.
-
Ніколи не прагнув
цього, і зараз не особливо хочу, але волею обставин все ж доведеться прийняти,
– зітхнув Ален.
-
Все в цьому світі
має якесь призначення, – мовив задумливо Дейчі.
Далі
розмова точилась про загальне, Ален не хотів повертатись до теми обдарованих.
Згодом прийшли дівчата. Дейчі вирішив залишити Алена на них, а сам повернувся в
табір, щоб заспокоїти Маркуса й інших, адже вони так раптово зникли.
Поступово
плато занурювалось в нічну темряву. Світло від кристалів тепер постало у всій
красі. Йдучи по плато ви немов поринали в іншу реальність. Це змінювало ваші
відчуття, заставляло поринути у свого роду ейфорію: почуття радості й спокою,
які не були схожі на звичайні.
Жителі
поселення зібрались біля чималого багаття. Збуджені розмови не вщухали ні на
мить. Теа повідомила їм останні новини. Оминаючи зайві деталі, звичайно. Дейчі
переконав Алена залишитись. «Вночі особливо справ не вирішити; вони можуть і до
ранку почекати», – говорив він. Тому сівши трохи осторонь від загального гурту,
Ален мовчки спостерігав, поринувши в думки.
-
Чого сумуємо? –
сівши поруч, мовила бадьорим голосом Теа.
-
Сам не знаю,
настрій такий собі, – байдуже мовив Ален.
-
Тобі потрібно
ближче до вогнища, там якраз починаються танці, – постаралась розвеселити його
Теа.
-
Я їх не дуже
люблю, – спробував викрутитись Ален.
-
Схоже наголос
потрібно робити на останньому слові. І хто ця щасливиця?
-
З чого ти взяла? –
зніяковів Ален. – І взагалі звідки така доброта? Ще недавно ти готова була ніж
в спину встромити.
-
Не люблю секрети,
– на її щоках з’явився помітний рум’янець. – Та й Дейчі просив розвеселити тебе
всіма можливими способами.
-
А ти завжди
слухаєш брата? – пожартував Ален.
-
Іноді наші думки
розходяться, але я люблю його, і стараюсь допомогти по можливості, – мовила Теа
вже без звичного пафосу.
-
Давай я одразу
відповім на твоє прохання. – Теа здивовано поглянула на нього. – На ту сторону
не візьму, так що можеш не старатись, – в той момент Ален відчув всю повноту
«влади», якою його наділили.
-
Егоїст невдячний,
ти такий же, як і брат! – скрикнула вона й швидко пішла геть.
-
А де поділась
доброта? – засміявся Ален їй вслід. Така поведінка Теа розвеселила його. Хоча
він й розумів, що вона так просто не здасться. – Схоже, потрібно виправляти
становище, а то натворить справ, – подумки мовив Ален.
-
А ти той ще
ловелас, – купкувала Рін.
-
Що такого в
запрошенні на танець, – зніяковіло відповів Ален.
-
Ти або сліпий, або
прикидаєшся дурником. Вона по вуха закохана в тебе, а атакувальна функція
тільки прикриття.
-
І коли ви
встигаєте це робити; декілька годин пройшло, – зітхнув Ален.
-
Ой, ой, можна
подумати ви не такі, – обурилась Рін.
-
Погоджуюсь з
Аленом, – підтримав того Серафіль.
-
І цей туди ж, –
зіронізувала Рін. – Знавці жінок. Не побачити очевидного.
-
Суперечливе
твердження, – мовив Серафіель.
-
Що за натяки… –
вже тихіше заговорила Рін.
-
Все, набридло
сперечатись зі своєю головою, піду потанцюю, – поставив Ален крапку в суперечці.
-
А казав, що не
любиш, – знову зіронізувала Рін.
-
Коли потрібно, я
змінюю своє ставлення, не даремно ж стільки часу потратив на уроки.
-
На Землі є гарне
слово про це… – кепкувала з нього Рін.
-
Ну тебе, все, я
пішов, – проігнорував її випади Ален.
-
Може за ручку
потримати, а то вже декілька хвилин стоїш тут і ні на що не наважишся? – мовила
Рін у відповідь на його нерішучість.
Ален
мовчки попрямував до дерева, обпершись на яке одиноко стояла Теа. Вона не
помітила його наближення і він використав це на свою користь. Знявши з себе
плащ, він накинув його їй на плечі. Попри теплий клімат, вечора тут були
прохолодні. Хоча, можливо, він ще просто не звик. Теа розгублено поглянула
назад.
-
Вечора тут
прохолодні, – стараючись почати розмову, мовив Ален. – Зігріємось? – і він
по-джентльменськи простягнув їй руку. – Теа спочатку вагалась, та потім все ж
погодилась.
Танці
відбувались недалеко від вогнища, на добре втоптаній землі. Світло кристалів
створювало чудову атмосферу. В ролі музикантів виступили три дівчини, й два
хлопці ельфи. В них були просто «ангельські голоси». При супроводі скрипок і
саморобного фортепіано, вони утворили неперевершений дует. Пари й просто ті,
хто вирішив відпочити, злились в повільному танці, навколишній світ немов
припинив своє існування для них.
-
Ти гарно танцюєш,
– похвалила його Теа.
-
О, чудо, вона
заговорила. Я вже думав, що ти весь вечір промовчиш.
-
Дівчина не може
поринути в думки? – перейшла вона від оборони знову в наступ.
-
І хто цей
щасливчик?
-
А хто щасливиця? –
контратакувала вона.
-
Питанням – на
питання. Я перший запитав.
-
Взагалі-то я була
першою, – обурилась Теа.
-
Точно, а я про це
зовсім забув, – посміхнувся Ален.
-
Тільки потрапити
сюди й одразу знайти собі дівчину, а ви майстер своєї справи, містере Ален.
-
Ой, та що ми все
про мене та й про мене. Розкажіть краще щось про себе.
-
Розкажіть? От
значить як, – демонстративно образилась Теа.
-
Прошу вибачення за
свою нетактовність, все ще не можу звикнути до тутешніх правил.
-
Та жартую я. Мені
байдуже до віку, тут це неважливо, – неприродно м’яко мовила Теа.
-
А тобі личить
плащ, справжній хранитель, – зробив їй комплімент Ален.
-
Тільки крил
бракує, – засміялась Теа.
-
І маленьких
рогів...
-
Ха-ха-ха, дуже
смішно, – насупила губи дівчина.
-
Я й не знав, що в
тебе є почуття гумору, – пожартував Ален.
-
Ти багато чого не
знаєш... – натякнула Теа.
-
Наприклад? – вдав
здивування Ален, хоча прекрасно розмів про що вона.
-
Що я учениця
старійшини й вмію робити те ж, що й вона, – одразу уточнила Теа.
-
Це погроза… – Ален
не договорив, його перебила Теа.
-
Маленька інформація.
-
Дуже цікаво. І що
ж ти бачиш в мені?
-
Щось всередині не
дає тобі спокою, – вже без посмішки мовила вона. – Одна частина говорить, що
потрібно кудись прямувати, а інша переконує залишитись. Я ще не дуже вправна в
цьому, тому кажу поверхнево.
-
Все одно доволі
точно. Що ще тобі відкрилось?
-
Може припинимо гру
вгадай, що я думаю. Я вже зрозуміла, що ти здогадався про те, що мені
подобаєшся. Вірніше, тобі підказали, сам би ти до такого ніколи не додумався, –
почервоніла Теа.
-
Ех, жінки. Ніколи
не розумів, і не зрозумію вас, – постарався Ален викрутитись з незручного
становища.
-
А навіщо ходити
навколо, коли можна просто поговорити? Я все розумію і ні на що не претендую.
Само пройде, – вже тихіше додала вона. – Давай просто насолодимось спокоєм,
поки це можливо; простим дівчатам не часто випадає можливість потанцювати з
командиром легіону.
Ален хотів було заперечити, та слова так і застрягли всередині. Та й що говорити в таких випадках. Пригорнувшись до нього, Теа поклала голову йому на плече.