Не знаю скільки пройшло часу, та очі знову
розплющились. Що?! Я не помер?! Я стояв на тому ж мості. Кран піднімав
понівечену машину, повсюди була поліція, лікарі й рятувальники. Недалеко від
однієї з машин швидкої допомоги лежало накрите тіло. Невже дівчинка все-таки
загинула? Потрібно підійти ближче. Поволі став рухатись вперед, тіло ще не дуже
слухалось. "Наслідки аварії" – подумав я тоді, ще не усвідомлюючи, як
глибоко помилявся, і що чекало попереду.
Ось і тіло. Я спробував відкрити полотно, що його
накривало, та рука пройшла наскрізь. Що?! Це якийсь фокус?! Що це
означає?!
- Ей, – закричав я до рятувальників. – Хто тут
лежить?!
Та вони не чули. Навіть не повернулись в мою сторону.
Вони, що мене не бачать? Невже це…
- Ти нарешті усвідомив… Я не хотів з’являтись, доки не
дійдеш до цього сам, а то скільки разів спостерігав паніку й відчай людей, які
знаходячись ще в цьому світі, бачать таку картину. Давно кажу, що потрібно
змінити правила й одразу відправляти на шлях до Едему, та мене ніхто не слухає.
От і доводиться заспокоювати «істерики».
- Хто ти? – тремтячими вустами промовив я. Стрес ще не
минув і важко було тверезо оцінювати ситуацію.
Переді мною стояв чоловік років тридцяти, в чорному
костюмі, коротко підстрижений, з годинником на лівій руці – типовий офісний
працівник цього часу.
- Не бійся, я проведу тебе до Воріт Едему, де пройде
зважування твого життя на Терезах Долі.
- Едем? – розгублено перепитав я. – Це, що – жарт такий?
Якого біса?
- Так, він існує, і праведні душі потрапляють туди, про
інше тобі поки що рано знати, не буду навантажувати твій розум великою
кількістю інформації, спочатку – перетрави цю, – без тіні емоцій мовив чоловік.
- Як до тебе звертатись? – мовив я перше, що спало на
думку.
- Аріель.
- Коли вирушаємо?
Куди ти зібрався? Загробний світ? Серйозно? Ще
декілька хвилин тому ти був затятим атеїстом! Я переконував сам себе, що все це
сон, а не сувора реальність. А може – спробувати прокинутись? Хоча ні, я чітко
пам’ятав, як машина пішла на дно.
- А ти стійкий, більшість в жаху тікали тільки побачивши
мене.
- А куди тікати, тут тільки одна дорога!
Так, чувак, я зараз сяду у свою розтрощену машину та
поїду геть, а ні, попрошу рятувальників, які мене не бачать, викликати невидиме
таксі. Звісно ж я попрямую за тобою, куди мені діватись!
- Ти правий, але одразу ми не вирушимо, потрібно
завершити твій земний шлях по всіх бюрократичних правилах, хоча, як я вже казав
раніше, мені це не дуже подобається.
Та клав я на те, що тобі там подобається, я тут помер
і намагаюся вкурити, що й до чого.
- Земний шлях? – здивувався я.
- Час, коли твоє тіло віддадуть землі, й ти остаточно
позбавишся від усього, що тебе тут утримує.
Зашибісь, ще лопату дай, щоб самого себе закопати.
- Значить, соплі й красиві промови не пропустимо?
- На жаль, чи на щастя – так, – посміхнувся чоловік.
Я зараз… з радості, оце щастя привалило!
- Буде весело! – мовив я.
- Не перестаю дивуватись твоєму ентузіазму.
А я, як дивуюсь, просто містер надія 2014.
- «Де закінчується одна дорога – починається інша», чого
сумувати, це тільки початок, яким би він не був!
- Гарно сказано. Ну що ж, а тепер подивімось на кінець
твоєї дороги.
- Давай, я й сам горю від нетерпіння.
А швидше підгорає від всього цього цирку! Може десь
тут камери заховані? Хоча ні, потрібно додивитися шоу до кінця.
І вони стали мовчки спостерігати за навколишніми
подіями. Тіло завантажили в одну з машин швидкої, після чого вона розвернулась
і поїхала. Міліція ще опитувала свідків й складала протоколи. З їхні розмов
почала утворюватись картина тих подій. Один чоловік розповідав:
- Йду я, значить, вулицею і тут бачу, як з центру, в
напрямку моста, мчать на величезній швидкості дві машини. Це звичне явище для
нашого міста й ніхто з цим нічого не робить! – Співробітник зробив зауваження,
що це справи не стосується, і щоб він говорив по суті. Той трохи зніяковів, але
продовжив. – Мчать, значить, вони до моста, аж тут, звідки не візьмись,
з’явилась дівчинка, мабуть, з парку вийшла й попрямувала через пішохідний
перехід в напрямку озера. Дівчинці років п’ять, вона не дивилась по сторонах, а
мирно йшла собі вперед і їла морозиво. Один з гонщиків помітив її, та було
видно, що він вагався, що робити, мабуть, в останню секунду вирішив
відштовхнути суперника в парку, та не розрахував швидкості й сам втратив
керування. Машина зробила два сальто в повітрі, після чого знесла огорожу моста
й стала тонути. Ну, а далі ви й самі знаєте.
- А куди зник інший гонщик? – запитав в чоловіка
міліціонер.
- Після того, як його машина влетіла в парк, він,
спочатку, не міг прийти до тями, перехожі намагалися допомогти, але двері були
зачинені зсередини й ніхто не міг до нього добратись, врешті-решт – викликали
рятувальників, та поки вони приїхали він оговтався і разом з машиною зник у
невідомому напрямку.
- А номерів ніхто не запам’ятав?
- Я не звернув уваги, тоді було не до того, запитайте ще
когось, на той момент зібрався чималий натовп.
- Добре, дякуємо за надані свідчення, це допоможе
слідству. Залиште свої контактні дані, ми зв’яжемось з вами для уточнення
деталей, або, можливо, ще ви щось пригадаєте.
Чоловік схвально кивнув, і прочитавши протокол,
підписався внизу.
- Ти, виявляється герой, – похвалив хлопця Аріель.
- Герой в лапках! – Аріель посміхнувся, а Ален
зніяковіло відвів голову. – Що далі, «я» поїхав в машині швидкої?
- Твої батьки вже прибули й домовились про прискорені
процедури.
- Швидко вони, – вдав здивування Ален.
«Невже й вони залучені?» – Ален все ще не вірив в
правдивість того, що відбувалося.
- Вже майже вечір, а події відбулися зранку, так що це
нормально.
- Я й забув про час, мертві якось по-своєму сприймають
його плин? – пожартував Ален.
- Вони не звертають на нього увагу, тепер це вже
неважливо, непотрібно нікуди поспішати, все відбувається само собою.
- Нічого не зрозумів, ти завжди говориш загадками? –
Ален всіма силами намагався «винести» мозок Аріелю.
- Не поспішай осягнути всю мудрість буття, істина
приходить поступово й підлягає постійному осмисленню, – серйозно відповів той.
- Ай, у мене скоро почне боліти голова від усього цього…
До речі, а мертвих болить голова?
- Все ще намагаєшся жартувати? Ти цікава людина, не
схожий на більшість тих, кого я супроводжував, – в чоловіка було воістину
ангельське терпіння.
- Люблю відрізнятись, та все ж, що далі? – на вустах
Алена з’явилась широка посмішка.
- Вирушаємо до твого будинку: батьки вирішили, що друзі
з університету захочуть попрощатись.
- Ууу, чекаю з нетерпінням! – та не встиг він це
промовити, як Аріель перемістив їх в будинок, в якому Ален жив до цього.
Надворі вже був вечір, чимало людей зібралося біля
будинку: студенти, викладачі, друзі, колеги батьків Алена по роботі… Всередині
сиділи біля труни й плакали мати й сестра Алена, батько ледь стримувався: було
помітно, щоб хоч якось відволіктись, він відповідав на телефонні дзвінки, часто
й сам дзвонив, узгоджуючи деталі з приводу церемонії поховання.
- І як, тобі весело? – одне з і стандартних запитань з
його арсеналу, яке він промовляв тисячі разів, проте на кожного померлого воно
справляло свій ефект.
- Та, щось не дуже… – скривився Ален, а потім, прийшовши
до тями, додав. – Не люблю цих сопель. Нічого не змінити й з цим потрібно
змиритись...
- Хочеш переконати в цьому себе, чи їх? Боятись
природно, всі через це проходять, – Аріель розумів його, як ніхто в цьому
світі.
- Я не говорив, що не боюсь, просто не люблю
спостерігати за всіма цими сентиментами, – спробував виправдатись Ален, проте
тінь збентеження все ж було помітно на його обличчі.
- Як я вже казав, поки не закінчиться твій земний шлях,
ми не вирушимо, та й краще поглянути на всіх востаннє, потім не буде такої
можливості. До речі, а хто це там, в кутку?
Ален повернув голову в напрямку, на який вказував
Аріель. Там було дві дівчини.
- О, навіть вони тут! – попри сарказм, він був невимовно
радий, що вони прийшли, однак маску «засранця» знімати не став. – Думав – все
ще сердяться…
- Схоже, вони тебе дуже люблять, – кожне слово Аріеля
зараз було ударом по самолюбству Алена. І удар він наносив з ювелірною
точністю.
- Вони? – збентежився Ален. – З Машкою ще погоджуюсь, а
при чому тут Кріс?
- А ти так і не зрозумів? – Аріель легенько провів долонею
перед Кріс. Спочатку нічого не відбувалось, та потім почувся тихий голос.
- Чому він, чому так рано! Цей бовдур... Я так і не
встигла розповісти йому про свої почуття… Я так багато хотіла сказати… та все,
що він почув від мене в цей фатальний день – це образи… Як би я хотіла, щоб ці
кляті гроші, які він так цінував, допомогли йому! Я б сама віддала все, що маю!
Ніколи більше б не сердилась на нього, я б підтримувала його хоч і на відстані,
хоч і не з ним, але щоб він був живий…
Ален поблід після цих слів: було помітно, що такого
повороту він не очікував.
- А ти думав, що все так просто…
- Я й не підозрював… так, ми жартували, часто сварились,
вона завжди мирила нас з Машкою, коли у нас було щось не так, але я й не
підозрював про її почуття. Так от чому вона тоді завагалась, коли я, випадково,
ляпнув сьогодні, чи не почати нам зустрічатись. Вона переборола свої почуття і
не зробила боляче подрузі, яка була їй наче сестра. Кріс... – він хотів
обійняти її, та тіло пройшло наскрізь.
- А казав, що не любиш сентименти.
Та Ален немов не чув цього тонкого докору. З кожною
хвилиною на цій стороні його життя й поведінка кардинально змінювались.
- Ще довго? – промовив він холодним голосом.
- Завтра твоє тіло літаком доправлять у Францію, де й
пройде церемонія поховання. Частина присутніх, включаючи й цих дівчат, буде
супроводжувати тебе й візьме участь у завтрашній церемонії, про це
потурбувались твої батьки й дідусь з бабусею.
- Швидко все вирішили, – відсторонено мовив Ален.
- Цей світ побудований на зовсім інших цінностях, ви забули
волю Творця…
Священник закінчив службу, виголосив прощальну промову
й разом з іншими служителями церкви, що йому допомагали, вийшов надвір і
попрямував до машини. Батько Алена вибіг за ним, щось прошепотів на вухо й
простягнув конверт, той схвально кивнув і поклав його в кишеню.
За годину приїхало декілька машин і автобус. З машин
вийшли люди й попрямували до хати. На порозі їх зустрів батько Алена, вони
привітались з ним, висловили співчуття й повідомили, що прибули за дорученням
діда Алена, і будуть супроводжувати тіло до аеропорту, а потім й на цвинтар у
Франції. Батько не сперечався, мовчки кивнув, після чого новоприбулі зайшли
всередину, взяли труну з тілом і понесли до однієї з машин. Коли вантаження
було завершене, вони звернулись до людей, коротко пояснивши тим, хто мав летіти
до Франції, щоб сідали в автобус, все інше їм повідомлять в аеропорту. Одні за
одними присутні стали сідати в автобус.
- Мені прямувати за ними?
- Ні, ми одразу відправимось на місце.
Ален не встиг нічого зрозуміти, як вони вже перебували
на величезному цвинтарі. Був полудень. Він стояв і здивовано розглядав все
навкруги.
Пер-Лашез – один з найвідоміших цвинтарів Парижа. Мало
хто знайомий з офіційною назвою цього місця – Східний цвинтар. Для парижан
воно, як la cite des morts (місто мертвих), а для туристів усього світу більш
відоме, як Пер-Лашез. Це, по суті, ціле місто. На правильно спланованих вулицях
і алеях – палаци (усипальниці зі складними скульптурними композиціями), котеджі
(родинні склепи зі скромними або величними надгробками) і багатоквартирні
будинки – колумбарії. На залізних кованих покажчиках – номери ділянок і понад
шість тисяч дерев. Некрополь став відомим усьому світу як музей надгробної
скульптури просто неба. Цей цвинтар – частина бульвару Menilmontant. Люди
приходять сюди віддати данину пам'яті померлим. Це місце є тихим притулком для
усамітнення, прогулянок, роздумів про життя.
Пер-Лашез для парижан вже давно не тільки кладовище,
але, що важко собі уявити, і просто парк для прогулянок. Тут відпочивають городяни,
грають діти й навіть влаштовуються пікніки. А туристи бігають з роздрукованими
заздалегідь, або купленими на вході картами в пошуках відомих могил Пер-Лашез.
Цвинтар дав вічний притулок багатьом знаменитим
письменникам, художникам, акторам, політичним діячам. До їх могил приходять,
щоб вшанувати пам'ять і попросити покровительства. Оноре де Бальзак, Фредерік
Шопен, Гійом Аполлінер, Оскар Уайльд… – це всього лише крапля в морі всіх
відомих людей, які знайшли тут свій вічний спокій.
- Оце так! Тут поховано стільки відомих людей! Буде хоч
з ким поговорити! – з притаманним йому гумором, сипав репліками Ален.
Аріель засміявся так, як ще напевно не сміявся ніколи
до цього.
- Не перестаю дивуватись твоєму оптимізму.
- В мене одне питання? – Ален відчував себе учнем на
уроці, тільки парти бракувало.
- Слухаю.
- А як сталось, що вже полудень?
- Я вже казав, що у нас свої правила, звичні переконання
тут не допоможуть, скоро сам усе побачиш, а то пояснювати щось зараз марно, ти
й так не зрозумієш, тут потрібно відчути все це.
- Знову загадки, та нехай… Ще довго чекати? – вже без
жартів сприйняв він дану інформацію
- Процесія під'їжджає.
І справді за хвилину прибули машини, й кілька тисячна
процесія вирушила в напрямку цвинтаря.
- Ого, скільки їх тут! Я навіть половини не знаю! Стояти
й дивитися на власні похорони - ще те заняття, хоча приємно, коли тобі віддають
почесті, як якомусь монарху.
- Ти нащадок старовинного роду, тому не дивно, що
прийшло стільки людей. Всі телеканали й газети тільки про це й говорять.
Тим часом процесія все ближче підходила до них, стали
помітні сльозливі обличчя.
- Знову жалісні промови?! – скривився Ален.
- Вже недовго, – тепло мовив Аріель.
Люди зупинились перед чималим мавзолеєм. Тіло
поставили на спеціальні підставки, після чого священники почали церемонію. Мати
й сестра не стримували сліз, позаду них стояли батько й дід, які всіма силами
старалися приховати емоції. Повсюди роздавалися спалахи фотоапаратів, а
оператори не пропускали жодної можливості, щоб вловити гарний кадр. Як і казав
Аріель така «подія» не оминула пресу. Кріс і Машка тримались осторонь від
загального натовпу, мовчки проводжаючи його. Вони більше не проливали сліз,
останні, напевно виплакали ще в Україні. До них підійшли інші дівчата з групи й
так, усі разом, вони проводжали тіло, яке вже почали заносити всередину
мавзолею.
- От і все, можемо вирушати, – повідомив Аріель.
Ален, немов «прокинувся», слухаючи священників й не
помітив, як поринув в думки. Тепер, коли прийшов час прощатись, він не відчував
суму, чи прив’язаності, але й таким легким вже все не здавалось. Його згадались
останні слова, коли він тонув… Ще раз поглянувши на усіх, він мовчки
попрощався.
- Бувайте, було весело… – тільки й встиг промовити він
подумки, як тіло стало огортати сліпуче світло.