«Я не відмовлюсь прожити своє життя від початку до кінця. Я тільки попрошу права, яким користуються автори, виправити у другому виданні помилки першого» (Б. Франклін)
Ален
з’явився перед величезною брамою. Навколо було лише чорне, як ніч поле. Ні
дерева, куща чи хоч травинки. Безкрая чорна пустеля, навіть небо над нею
затягнули чорні непроглядні хмари. Єдиною архітектурною спорудою тут були
величезні ворота. Від них відходила невелика стежка, навколо якої горіли
смолоскипи. Завдяки їм він і зміг роздивитись навкруги. Брама, по всій
видимості, була зроблена зі сталі. Основною її прикрасою були обличчя людей
застиглі в жасі, вони немов хотіли вирватись, але брама не відпускала їх.
Посередині поскрипували два величезні кільця, за які її й відкривали.
Перебуваючи
поруч вас ні на секунду не покидало відчуття прихованої тривоги. Це немов
знати, що завтра важлива подія і ти не можеш заснути через очікування. Подібне
відчуття було присутнє й тут. Ти підозрював, що за воротами тебе чекає непроста
прогулянка, але «приз» не давав повернути назад. Природна цікавість і страх
змішувалися, утворюючи нове поєднання.
-
Я тебе колись
приб’ю, – сердито мовила Рін. – Не можна було почекати, я ледь встигла
перенаправити переміщення.
-
Я в тобі ніколи не
сумнівався, – пожартував Ален.
-
Бовдур, – вже
тепліше мовила Рін.
-
Ален? – почувся
знайомий голос.
Ален
повернув голову. На невеликій кам’яній лавці, біля брами, сиділа Адрі. Її
охороняла висока постать в чорній мантії. Обличчя не було видно, та Ален
зрозумів – це був Жнець.
Адрі
підбігла до нього й обійняла. В голові він перебрав сотні варіантів їхньої
зустрічі, але про такий і подумати не міг. Пахощі її духмяного волосся п’янили
розум. Він немов заповнив пустоту всередині себе…
-
Я така рада, що з
тобою все добре! – радісно мовила вона.
-
Командир Ален,
радий, що ви з’явились, тепер можемо розпочати, – мовив Жнець холодним, як
метал голосом.
-
Командир…
розпочати? – здивувалась Адрі. – Про що це він? – запитально поглянула вона на
Алена. – І чому ти тут?
Ален
не встиг відповісти, за нього це зробив Жнець.
-
Командир сьомого
легіону призначений офіційним наглядачем від ордену.
-
Не може бути… –
скрикнула Адрі, й відступила на крок від нього. – Мені говорили, що наглядачем
буде хтось важливий, але… – ледь не ридаючи мовила вона. – Зупинись, попроси
нехай призначать когось іншого. – А потім зі сльозами на обличчі додала. – Я не
хочу, щоб ти проходив через це; розплачувався за мої гріхи, – тихо мовила вона.
-
Все буде добре, от
побачиш, – хоча й сам не до кінця вірив в те, що щойно сказав.
- Прошу
прикликати ваших ангелів, – знову заговорив Жнець.
Адрі подивились на Алена, все ще
очікуючи, що той передумає, але він не показав й тіні сумнівів.
- Меріам,
з’явись, – тихо мовила Адрі.
Біля них з’явилась жінка в білій туніці
й двома крилами за спиною.
- Серафіель,
– виголосив Ален.
Адрі здивовано поглянула на нього,
мовляв, це що жарт такий? А тим часом біля Алена з’явився Серафіель. Вогонь
його крилах освітив навколишню темряву. Меріам схилила голову в поклоні, але
той жестом руки показав, що непотрібно цього.
- Сееррафим…
– ледь вимовила Адрі.
- Ви
не помились тоді, коли думали, що для мене приготовлено щось більше, – мовив
Ален.
- Радий
знайомству, мене звати Серафіель, – звернувся той до Адрі.
- Головний
серафим? – розгублено заговорила Адрі.
- Можна
й так сказати, – зніяковіло відповів Серафіель, видно, йому не дуже подобались
ці титули.
- Схоже
чутки не брехали, що з’явився обдарований, – мовив Жнець. – Підійдіть до мене.
– Жнець поклав білу, як в мерця руку, спочатку на Адрі, а потім на Алена. По
їхніх тілах пробігло легке поколювання. – Сподіваюсь нікому непотрібно
пояснювати правила? – цього разу Жнець звернувся до ангелів. Серафіель і Меріам
закивали головами, мовляв, все чудово знаємо. – Оскільки командир Ален недавно
на цій стороні, то я коротко поясню правила. Я наклав на ваше тіло спеціальну
відмітку, мітку наглядача. Жодна істота на тій стороні не матиме права напасти
на вас, якщо, звичайно, ви не нападете першим, тоді вони вправі оборонятись. Сила
ангела-хранителя запечатуєтесь з закриттям воріт, ви не зможете прикликати
ангела, в даному випадку – Серафіеля, доки не пройдете сім кіл. Шлях наглядача
закінчується у двох випадках: коли підопічна проходить сім кіл, або здається і
бажає залишитись там. Тоді за наглядачем прибуваю я, і забираю назовні. Ви
маєте право допомагати підопічній, але не забувайте, що ваші основні обов’язки
– це спостереження. Якщо все ясно, то почнемо.
Ален схвально кивнув. Жнець потягнув за
кільце на брамі, та з легкістю відчинилась. Ален думав, що з’являться якісь
істоти й докладаючи величезних зусиль почнуть відкривати її, але на практиці
все виявилось куди простішим. Помахавши на прощання своїм ангелам, вони поволі
попрямували у розкриті обійми брами.
- Вибач
за дурне прохання, але можу я обпертись на тебе, а то наслідки останньої битви
даються взнаки, а враховуючи, що меч серафимів зараз зникне, то відчуваю, що
можу впасти, – звернувся Ален до Адрі.
- Ти з
глузду з’їхав, я зараз же повідомлю, щоб тебе замінили! – обурилась та.
Ворота зі скрипом остаточно
відчинились, пропускаючи дві душі всередину, назустріч невідомому. Ален
відчував, що сила Серафіеля поступово зникає, тому на останньому «подиху»,
обійнявши Адрі за плечі, перемістився. Використай він зараз силу Рін, Жнець міг
би вжити заходів, а так шляху назад вже не було.
- Тепер
точно все, – видихнув Ален.
- Дурень,
– скрикнула Адрі. – Ти ледве на ногах тримаєшся. І за що мені все це? –
приречено мовила вона.
Меч серафимів зник і тепер єдиною
опорою для Алена залишилась Адрі.
- Дрібниці,
– посміхнувся Ален.
- А
вона красуня. Тепер розумію, чому ти так хотів допомогти, – хіхікнула Рін. –
Тільки не червоній.
- Замість
того, щоб підколювати займись краще лікуванням, – відрізав Ален.
- Які
ми серйозні. Оце буде видовище, коли Адрі доведеться нести тебе на руках.
- Ха-ха-ха,
іноді я жалію, що ти перейняла мій характер, – іронічно мовив Ален.
- То
може залишити вас наодинці? – вже сердитіше мовила Рін.
- Знову
шукаєш сварки? – роздратовано мовив Ален.
- Аж
ніяк, просто констатую факти, – виправдовувалась Рін.
- А
схоже на інше...
- Мало,
що ти там думаєш, – фиркнула Рін, хоча насправді все було далеко не так.
- Вибач,
якщо чимось образив тебе, але не могла б ти підлатати мене, – попросив Ален, не
бажаючи продовжувати цю тему.
- Добре,
проїхали, – вже спокійніше відповіла Рін.
Ален роззирнувся. Вони перебували в
величезній печері, посередині якої текла невелика ріка. Її вода нагадувала
чорну в’язку смолу. По обох берегах горіли смолоскипи у формі черепів. Добре
придивившись, він побачив сотні людей, які на щось чекали. Розмов не було чути,
вони тихо стояли й вдивлялись в далечінь. Різкий запах смоли й сірки заставляв
закривати носа. Ці люди, схоже, вже звикли до нього, проте Ален все ж прикрив
свого. Помітивши допитливий погляд Алена Адрі стала пояснювати.
- Це
лімб, перший круг. Тут люди можуть приготуватись і покаятись перед подорожжю
далі. Осмислити своє життя, подумати за що слід розплатитись. Це свого роду
перша сторінка книги гріхів. Цей світ починає читати тебе і з врахуванням твоїх
гріхів – готувати наступні випробування. Я відповіла на твій запитальний
погляд, тепер твоя черга.
- І що
ти хочеш знати?
- Про
яку битву ти говорив, і коли ти встиг прикликати Серафіеля?
Ален коротко переказав історію
прикликання, й битву в ущелині, поки що уникаючи деталей про Рін і підозри
Бріара. Адрі мовчки слухала, стараючись не пропустити жодного слова. З підходом
до кінця розповіді її вигляд ставав все більш пригніченим.
- Вибач…
– коли він закінчив розповідати, мовила вона.
- За
що? – розгубився Ален.
- За
те, що тобі довелось пройти через все це, якби ми тоді захистили тебе…
- Не
забивай голову дурницями, якби не я, то й вас би в тому лісі не було. Так що це
я маю вибачатись, через мене у вас стільки проблем. До речі, як там Сільвер і
Зейн?
- Поки
що під вартою, та батько обіцяв відпустити їх, як тільки я пройду ворота.
- Хоч
щось добре, – зітхнув Ален.
- Значить
тебе офіційно призначили командиром?
- Схоже
на те, – посміхнувся Ален.
- Ти
все одно отримаєш в мене, коли поправишся. Відправитись сюди, одразу після бою
з п’ятим темним легіоном. Та ще й вчудити таке з Молохом.
- А
вона починає мені подобатись, може хоч їй вдасться вправити тобі розум, – в
голосі Рін почулися нотки сарказму.
- Ти
говорила, що це початок подорожі, але я бачу тільки печеру і ріку. – звернувся
Ален до Адрі.
- Це
Стікс, нас переправить…
- Харон?
– перебив її Ален.
- Чув
про нього?
- На
Землі – це один з міфів, в якому розповідається про підземне царство, куди
потрапляють душі після смерті, охороняє його Цербер – триголовий пес.
- Все
на диво правильно, тільки з маленькими уточненням. Це не підземне царство, як
ти вже зрозумів, а Цербер охороняє третій круг.
- Він
також тут? – ледь не вигукнув Ален.
- Так,
– ствердно кивнула Адрі. – Жахлива істота, ми вивчали його в академії. Без
сили, або хороших бійцівських навичок, йому не слід попадатись на очі.
- Що
далі, то цікавіше, – похитав головою Ален.
- А от
і Харон, – повідомила Адрі.
По чорній воді поволі плив невеликий
човен. Було видно, що його неодноразово ремонтували, причому робив це не
майстер, а тесля-самоучка. Стерном керувала бліда сухорлява постать, в потертій
коричневій мантії. Невеликий капюшон, накинутий на голову, приховував біле, як
крейда обличчя і лису голову. Схожих особистостей Ален вже бачив, як вони з
Бріаром тільки-но прибули в Гімеру. На ногах у стернового були пошарпані
сандалі. Визначити його точний вік було майже неможливо.
Підпливши ближче, він зупинився і
поманив їх рукою. Ален і Адрі розгубились, але роззирнувшись по сторонах
побачили, що крім них поблизу нікого не було, тому рушили до човна. Харон кинув
їм щось на зразок дерев’яного трапа, щоб вони змогли піднятись на борт. Адрі
допомогла Алену пройти, після чого вони сіли на спеціально зроблену дерев’яну
лавку.
- Не
думав, що сюди забредуть такі гості, – мовив Харон голосом в якому не
відчувалось емоцій.
Чергові люди, чергова рутинна робота,
він вже давно перестав чомусь дивуватись, чи тим більше співчувати тим, кого
перевозив, принаймні не подавав вигляду.
- Це
чому ж? – стараючись бути тактовнішим, і випитати якомога більше інформації,
мовив Ален.
- Командир
і представниця Вищої Знаті, яка очищена від першого гріха. Як тут не
дивуватись. Не думайте, що я не знаю, що робиться там, за брамою.
- Життя
просте, але іноді трапляються непрості ситуації… – відповів Ален.
- І то
вірно, я так зрозумів – командир в якості наглядача?
- Так,
– схвально кивнув Ален.
- Такі
молоді… Хоча не ви перші, не ви останні, – зітхаючи мовив Харон. – Не мені про
це судити, в мене одна робота.
- І
багато людей проходить сім кіл? – ненав’язливо запитав Ален.
- По-різному.
Залежить від людини, і її гріхів, – не відволікаючись від керування, відповів
той.
Човен повільно плив все далі,
здавалось, в глибину печери, а не на вихід. Смолоскипів тут було куди менше,
ніж біля воріт. Харон запалив світильник і повісив на ніс човна, щоб хоч якось бачити
дорогу. Адрі пригорнулась до Алена. Було видно, що вона вся трусилась від
страху, хоч і не показувала цього.
- Не
бійся дитино, тут ти поки що в безпеці, справжні випробування попереду. – немов
відчувши її тремтіння, мовив Харон. Він був якось по-своєму добрий до них. –
Думаєте з чого це раптом старий перевізник став таким говірким? Як вже було
сказано раніше: «Життя просте, проте є в ньому непрості ситуації». Зараз саме
така. Приємно, що я можу спостерігати за змінами, що скоро наступлять…
- Про
що це ви? – стривожено запитала Адрі.
- Скоро
сама все побачиш... – посміхнувся Харон.
Адрі поглянула на Алена, але той
заперечно похитав головою, мовляв, не знаю про що він. Попереду показалось
світло. Харон загасив світильник і поставив на дно човна. Човен повільно виплив
з печери. Навкруги були скелясті рівнини й непроглядний туман. Лише силуети
поодиноких чорних дерев показувались час від часу на берегах ріки. Довершувало
похмурий краєвид чорне, як ніч небо. Таке ж, як і перед брамою. Раптом почулося
виття. Адрі ще сильніше пригорнулась до Алена. В тумані показались хижі червоні
очі.
- Тутешні
охоронці, – повідомив Харон.
- А де
це ми? – звернувся до нього Ален.
- Це,
свого роду, проміжний пункт, між першим і другим колом. Я скоро причалю. Вам
доведеться відшукати у цьому тумані стежку, тільки вона проведе вас до другого
кола. Раджу бути обережними, ці істоти тільки й чекають нових жертв. Хоча, вам
би не завадило вбити одного з них, – звернувся Харон до Алена. Ви то може й не
відчуваєте голоду, а от ваша супутниця – інша справа.
Ален поглянув на Адрі, але та нічого не
відповіла. Мабуть, не хотіла, щоб він зайвий раз хвилювався, або ризикував
своїм життям, щоб задовольнити таку примітивну потребу.
Човен причалив до берега. Харон
поставив вже знайомий дерев’яний трап. Подякувавши за все, вони поволі
спустились на берег. Помахавши їм на прощання сухорлявою рукою, він зник в
тумані. Тепер вони залишились сам на сам з цим хижим світом.
- Починаю
розуміти чому небагато людей проходить, а ще менше – хоче повертатись, – подумки
мовив Ален.
- Дійшло
нарешті, чому я не хотіла, щоб ти йшов сюди, – повчально виголосила Рін. – Якщо
з якоїсь причині я б не змогла допомагати тобі тут, то у вас були б мізерні
шанси на виживання. А враховуючи твій стан, ти б став ще й зайвим баластом для
Адрі, який вона б нізащо не покинула. Хоча, з іншого боку добре, що ти з нею. З
кожним колом їй ставатиме все гірше. Навіть зараз її вже трусить. І справа не в
цих милих собачках, вона ще й не таке бачила.
- Знаю,
сам помітив. Та мене не тільки це турбує...
- Вона
все одно побачить, довго ти не зможеш приховувати. Ці собачки можуть напасти в
будь-який момент, і тоді…
- Але
Бріар... – завагався Ален.
- Сам
вирішуй, я можу без проблем позбутись їх, але чим далі, тим це буде складніше
робити, – байдуже мовила Рін.
- Давай
поки що відкладемо це питання. Процес потребує чогось особливого?
- Ні.
Я налякаю їх сильним викидом темної аури. Вони знають, що власників подібної
краще оминати, – пояснила Рін.
- А
Адрі?
- Вона
не відчує цього. Вища Знать, яка прикликала ангелів, надто прив’язана до них і…
- Можеш
не продовжувати, я зрозумів. В мене з’явилась одна ідея, як озброїтись без
зайвих підозр.
- Нам
потрібно знайти стежку про яку говорив Харон, – мовила Адрі.
- Давай
спочатку пошукаємо якусь зброю, а то відчуваю, що скоро нові друзі нападуть.
- Думаєш,
тут є щось відповідне? – Адрі стала роззиратись навкруги.
- Все
можливо… – загадково мовив Ален.
Права рука Алена обіймала Адрі, а от
ліва була вільна. Він скористався цим, і поки та відволіклась на пошуки, швидко
сформував в руці меч Рін і непомітно опустив на землю біля ніг. Зробив він це з
ювелірною точність так, що й звуку не пролунало. А потім, немов ненароком,
наступив на нього. Через густий туман – це виглядало цілком природно.
- Адрі,
поглянь, – мовив він, показуючи на меч під ногами.
- Тобі
щастить, – посміхнулась вона, і швидко підняла меч. – Не зустрічала нічого
подібного, – оглянувши меч, мовила Адрі.
- Воно
й не дивно, цей світ сам по собі незвичайний, думаю, ми ще зустрінемо тут
багато чого такого, – постарався відволікти її увагу Ален.
- Відчуваю
щось темне навколо нього.
Ален кинув косий погляд на неї.
- Наслідки
перебування тут, – вдаючи байдужість, мовив він. – А тепер, якщо не заперечуєш,
я позичу його, буду обпиратись на нього, щоб не обтяжувати тебе.
- Мені
зовсім не важко, – виправдовувалась Адрі.
- І
слухати не хочу. Хто тут кого рятує? – жартома мовив Ален.
Адрі обдарувала його теплою усмішкою.
- В
такому разі буду тебе супроводжувати, хоч це не заборонено? – і не дочекавшись
відповіді, взяла Алена під руку.
- Прошу вперед, – вказав Ален мечем напрямок руху.