Бродячи округою їм пощастило знайти
невелику печеру. Згадавши часті походи в ліс, Алену вдалося розпалити вогнище.
Вмостившись зручніше, вони вирішили трохи відпочити. Стан Адрі залишався
відносно стабільним, та Ален розумів, що це тільки питання часу. Коли вони
доберуться до другого кола – все погіршиться.
- Потрібно
роздобути їжі. Я покину тебе ненадовго, – мовив Ален.
- І
думати не смій, у твоєму стані – це рівноцінно самогубству, – пыдвищила тон
Адрі. – Та й по-друге, ти ж не повинен відчувати голоду.
- А я
й не відчуваю, а тобі потрібно підкріпитись.
- Якось
переживу, – тихо мовила вона – Ален?
- Що?
- Навіщо
тобі все це? – опустивши голову, притишено мовила вона.
Цього питання він боявся найбільше,
хоча, може воно й на краще, непотрібно більше ходити навколо, стараючись
переборювати себе. І він пішов у ва-банк. Не давши Адрі часу заперечити чи
зреагувати, він підсунувся до неї і поцілував. Вона й не думала опиратись.
Здавалось – це тривало вічність. Її духмяне волосся приємно лоскотало обличчя,
а кожне торкання теплих губ забирало під ним землю й заставляло провалюватись в
безодню... Безодню любові…
- Думала,
ти вже й не наважишся…
Ален почервонів. Він звик контролювати
все у відношеннях з дівчатами. А точніше, що вони бігали за ним, а як тільки
приділяв їм увагу, то були на сьому небі від щастя. А тут все було по-іншому.
Він, немов йшов через невеликий міст, що височів над глибоким проваллям і один
необережний крок міг все зруйнувати. Він не знав що сказати, слова крутились в
голові, але язик занімів. Він десятки разів фліртував з дівчатами, навчився
бачити їхні бажання, знав як привертати увагу, але тут почував себе беззахисною
стеблинкою на шляху бурі.
Першою заговорила Адрі.
- Вибач,
це було занадто, на тебе стільки звалилось…
- І
думати не смій про таке, – Ален обійняв її і пригорнув до себе. – Просто… все
сталось якось несподівано. Хоча, признатись чесно, сотні разів прокручуючи
подібну ситуацію у своїй голові, я не сподівався, що все станеться саме так...
- Розчарований?
- Навпаки
– радий. Не люблю довго ходити навколо.
- То
ти у нас любиш швидкі перемоги! – засміялась Адрі, сильніше пригортаючись до
нього.
- Ну,
не те щоб швидкі… – Ален остаточно зніяковів.
- Та
жартую я.
- Просто,
ніколи не відчував такого...
- І
чого ж? – розвернувшись, вона поглянула йому прямо в очі.
- Ну…
– Ален не любив всі ці банальні слова, вважаючи їх простим засобом для
затягування дівчат в ліжко, але тепер починав розуміти їхній сенс. –
Закохувався… – немов кліщами витягнув з себе останні слова.
- І
хто ж з нас дурненький? – тепло мовила Адрі. – Немає нічого поганого в тому,
щоб признатись дівчині в почуттях.
- А
якщо це не взаємно? – на мить він відвернув погляд.
- Немає
невзаємного кохання, є тільки нерозділене захоплення… Потрібно вміти розмежовувати
ці поняття.
- І що
ж відчуваєш ти?
- Я
вже давно відповіла, але схоже, ти не вмієш читати жіночі серця, – засміялась
вона і поцілувала його. – Ще коли побачила перший раз. Ти тоді був таки милий.
- Скоріше
переляканий, – посміхнувся Ален. – Можна тебе запитати?
- Питай.
- Чому
ти тут?
Адрі здивовано поглянула на нього, але
потім вже спокійніше зітхнула.
- Як я
раніше не здогадалась. Ти говорив з Бріаром.
Всередині Алена похололо, проте він не
подав й тіні емоцій.
- Можна
й так сказати, – зітхнув він. – Мені вже набридли ці політичні ігри, тому питаю
прямо.
- Вся
справа в людині, яка по усіх законах має бути мертва.
- А
при чому тут ти?
- Я
бачила його, вірніше миттєву тінь… я не знаю як це пояснити, все відбувалось
немов в тумані. Рада думає, що він стоїть за рейдами, а я причетна до нього.
- А
ти?
- А що
я, – спочатку обурилась Адрі, а потім остудила запал. – Я взагалі не впевнена,
що бачила, але вони думають інакше. Когось подібного бачили в декількох місцях
по всьому Едему.
- Історія
ще та… – зітхнув Ален.
- Знаю…
– схилила вона голову.
- А до
чого тут сім кіл? – раптом видав Ален.
- Вони
свого роду сповідь, яка покаже все, що приховано. Для цього й наглядач від
ордену, щоб побачити це, і потім доповісти. Я пройду тут очищення і вони
заспокояться. По-іншому не повірять.
- Якось
туманно все це, – мовила Рін.
- Знаю,
самому не подобається, – відповів Ален.
- Несхоже,
щоб вона брехала, принаймні про почуття до тебе.
- Від
цього не легше, – зітхнув Ален.
- Може
показати їй іншу сторону монети? – запропонувала Рін.
- Рано,
почекаємо, – заперечив Ален. – Крім цього мене цікавить ще одне питання, чому в
сьомий не призначили нового командира? Є достатньо сильних бійців. Може – це
якось пов’язано?
- Відповіді
породжують лише нові питання... – загадково мовила Рін.
- Згоден.
Сподіваюсь час розставить все по своїх місцях. Як моє лікування?
- Триває
на повну. З кожним разом це відбуваються все швидше, хоча й ушкоджень ти
завдаєш собі серйозних.
- Я
зможу зараз вполювати одну з тих істот?
- Можеш,
але я б не радила поки що зловживати силою. Хоча для тебе це як команда діяти.
- Бачу,
ти не дуже повірив у мою розповідь, раз замовк. Скажи хоч щось, – звернулась до
нього Адрі.
- Я не
про це думаю, – збрехав він. – Тобі потрібно підкріпитись, от і прикидаю
варіанти.
- Знову
за своє! – сердито мовила Адрі. – Я ж говорила, що протримаюсь.
- А
хто мене підтримуватиме, якщо ти впадеш знесилена? – стараючись пожартувати,
мовив він.
Адрі видала слабку посмішку. Він вже не
радий був, що почав цю розмову.
- Я
тут подумала, – мовила Рін. – Щоб не наражати Адрі на зайву небезпеку, коли ти
покинеш її, можна заманити одну з цих істот сюди.
- А це
ідея, – погодився Ален. – Тільки за однією можуть прийти й інші. Хоча… Туман
густий, Адрі не побачить технік. План непоганий. Але як ти заманиш їх сюди?
- Зніму
те, що їх відлякує. Тебе вони не відчують, а от Адрі… Далі – відволічеш інших
тінями, й швидко вб’єш потрібного. За правилами, вони не нападуть на тебе
першими, от і матимеш шанс.
- Все
геніально просто, але… – натякнув Ален на Адрі.
- Не
переживай, вона не постраждає.
- Тоді
– почнімо. – Ззовні почулося виття. Адрі насторожено підняла голову. – Схоже,
вони знайшли нас, – вже вголос мовив Ален.
- І що
робитимемо? – перелякано мовила Адрі.
- Битись.
Іншого варіанту не залишилось. Тікати в туман, де вони бачать в сотні раз краще
за нас, рівноцінно самогубству. Тут хоч є вогонь, і захист з трьох сторін.
- Але...
– хотіла заперечити Адрі, та Ален перебив її.
- Впораємось.
– посміхаючись мовив він, і поцілував її в лоб. – Все буде добре. Заховайся в
глибині печери.
- Я
тебе не покину, навіть без ангела, я можу битись, – виголосила Адрі.
- Вірю,
але зараз послухайся мене і не сперечайся.
Ален не встиг договорити, як на вході в
печеру з’явилась чорна істота. З вигляду вона нагадувала вовка, але розміри
побільше. Зростом з коня. Густа чорна шерсть, величезні лапи з гострими, як
лезо меча кігтями. Червоні, налиті кров’ю очі. З пащі стирчало два ікла
завдовжки приблизно п’ятнадцять сантиметрів. Такі без особливих зусиль
роздирали горло людині.
Істота не звертала уваги на Алена. ЇЇ
погляд був повернутий до Адрі, яка перелякано дивились на гостя. Поблизу
почулось ще виття.
- Ален,
– вся трусячись, мовила Адрі. Вона вчепилась пальцями в його плечі з такою
силою, що він відчув різкий біль.
- Починай
поволі відходити в глиби печери, нічого не бійся. Довірся мені, – заспокоював
її Ален.
Та через силу послухала його і,
зібравши останню сміливість, почала повільно прямувати вглиб. Ален, міцно
схопивши руків’я меча, побіг на істоту. Та не подала ознак занепокоєння, а
продовжила повільно рухалатись вперед, не спускаючи погляду зі своєї жертви.
Коли між ними залишилось близько двох метрів, Ален зробив гігантський стрибок і
рубанув мечем. Бризнула темно-червона кров і голова істоти покотилась у
вогнище, загасивши його. «Кращого годі придумати», – подумав про себе Ален. Настала темрява. Адрі перелякано скрикнула,
та він зрозумів: якщо зараз побіжить до неї, то може зробити тільки гірше. Слід
відвести інших. Інтуїтивно знайшовши вихід, він вибіг назовні. Навколо печери
вже встигло зібратись близько десяти істот.
- Рін,
давай, а то я ще не настільки добре керую темною аурою.
- Вже
роблю.
Навколо Алена загорілось чорне полум’я,
істоти відчувши його заскавчали, як собаки, що щойно отримали від хазяїна, й
кинулись бігти, хто куди.
- І
тіні не знадобились, – переможно виголосив Ален.
- Заспокой
дівчину, а то вона думає, що з тобою щось трапилось, – порадила Рін.
- Вогню
б, а то нічого не видно.
- Можу
підсобити темним, – пожартувала Рін.
- Гарний
жарт, такою ти мені більше подобаєшся, – Рін нічого не відповіла, та Ален
відчув, як вона посміхнулась. В печері було темно «хоч око виколи». – Адрі! –
закричав Ален. У відповідь – тиша. – Адрі! – повторив він. Не розбираючи
дороги, він побіг вперед, вглиб печери, де, як він думав, мала вона заховатись.
Навпомацки став обшукувати скелясті стіни. Його нога випадково наштовхнулась на
щось тепле. – Адрі! – дівчина втратила свідомість і тепер лежала на холодній
скелястій підлозі. Він підняв її і пригорнув до себе. – Як же ти мене налякала.
- Що
трапилось? – розплющивши очі, мовила вона кволо.
- А ти
нічого не пам’ятаєш? – з підозрою мовив Ален.
- Обривками,
схоже, я знепритомніла, й падаючи вдарилась головою.
- Крові
немає, ніде не болить? – заметушився Ален, та в темряві неможливо було щось
розгледіти. – Почекай, я зараз розпалю вогонь, жар ще є! – і він кинувся
накладати гіллячки, які вони завчасно встигли назбирати. За хвилину вогонь
розгорівсяв і він повернувся до Адрі, яка мовчки сиділа в дальньому куті
печери. Тіло істоти, що Ален вбив, лежало біля входу, він відкинув голову, щоб
та зайвий раз її не лякала. – Ходи зігрієшся, а то вся аж трусишся. – Знявши
свій плащ, він накинув їй на плечі. По її очах покотились сльози. – І чого ти
плачеш?
- Я
вже було подумала, що зараз втрачу тебе, – схлипуючи, мовила вона.
- Дурненька,
про себе потрібно думати, я здатен дати собі раду, – дорікнув їй Ален.
- Навіть
зараз, коли ти виснажений і невідомо, що в тебе за травми, ти все одно рятуєш
мене, а я… не змогла навіть допомогти, лише заважала, як і тоді...
- Не говори дурниць. Ти зробила все правильно. А тепер ходімо, нас чекає вечеря, хоча при одному погляді – блювати хочеться, – Адрі засміялась крізь сльози.