Третє коло було одним величезним
болотом. Навіть на долання невеликих відстаней йшло чимало часу, а враховуючи
палюче сонце зверху, то це дійсно нагадувало пекельні муки, які доповнювались
голодом, спрагою і втомою для тих, хто його проходив. Для Алена, Рікарда й
Беренгара – це не було проблемою, оскільки на них діяли особливі правила, а от
Ліа й Адрі – інша справа. Ліа ще менш-більш трималась, а Адрі помітно ослабла.
Почала проявлятись істинна суть цього місця. Одне радувало, що можна було не
боятись раптових атак, весь горизонт добре простежувався, та й гончі чи їм
подібні, навряд би ризикнули полізти в болото.
Прохід з другого кола залишився далеко
позаду. Тепер про нього нагадували хіба що невиразні силуети гір. Ліа,
використавши усі знання з медицини, вдалося нейтралізувати паралізуючу речовину
й тепер в руку Алена поверталась колишня чутливість, проте повне відновлення
потребувало часу.
- А як
вам вдалося знайти дорогу на четверте коло? – щоб хоч якось відволіктись від
непростої дороги, запитав Ален.
- Не
повірите, коли розкажемо. Вся справа в слідах, – виголосив Рікард. Він був
радий, що Ален завів розмову на цю тему.
- Слідах?
– здивувався Ален.
- Зрідка
тут йдуть дощі, вони наповнюють сліди Цербера водою, такі озера неможливо не
помітити. І одразу відповім на наступне запитання, його здоровенні лапи не
провалюються в болото, він йде по ньому, немов по твердому ґрунті, залишаючи
при цьому помітні сліди. Дехто з тих, кого нам ще пощастило зустріти тут,
розповідали, що існує спеціальна стежка, але нам не вдалося її відшукати,
натомість, один з наших товаришів запримітив сліди й запропонував піти за ними.
Ризик зустрічі з Цербером, звичайно був, але кращого виходу, на той час, не
було. Беренгар має неперевершену пам'ять і відмінні навички слідопита, він, про
всяк випадок, запам’ятав весь шлях, завдяки цьому ми зараз зможемо добратись
туди.
От так ми знайшли те місце й
познайомились з Ліа, яка вже була там, і разом з іншими людьми відновлювала
сили. Тоді-то до нас й завітали гіганти. Всіх, кого вони не зловили – добивав
Цербер. Картина ще та, повірте. Навіть з ангелами важко справитись з ними. До
речі, все хотів запитати кого ви прикликали? Навіть, якщо врахувати, що ви
командир, то це не пояснює того факту, що вам дозволили без підготовки
потрапити сюди. Значить була вагома причина, – Рікард поглянув скоса на Алена.
- Серафіель.
- Головний
з серафимів?! – вигукнув Рікард. – Значить це ви пройшли через браму? Але
церемоній такого масштабу, задається, не було, у всякому разі, до нашого
відправлення сюди.
- У
вас правильна інформація, я ще не встиг її пройти.
- Тоді
як? – не міг зрозуміти Рікард.
Інших також зацікавила їхня розмова,
вони уважно ловили кожне їхнє слово.
- Після
проходження брами я потрапив в полон до одного з рейдових загонів. В полоні
познайомився з Бріаром, який і розповів, як визволитись. Довелось піти на ризик
і прикликати свого ангела-хранителя. Ним виявився Серафіель. Тоді я ще не міг
використовувати його силу, хоча, якщо чесно, й зараз моє тіло ще не до кінця
призвичаїлось. Попри це мені все ж вдалося поранити Сотаріса, та викид сили,
подібного масштабу, пробудив василісків, що спали в печерах під Долиною
Королів, і ми змушені були відступати через портали на Прокляту Землю. Далі –
Гімера, де я зустрів Бартоломео. Під керівництвом Бірара і Бартоломео, я
пройшов тренування й освоїв початкові три форми. Умови, за яких сталося злиття
душ, спричинило посилену увагу жреців, і як наслідок – блокаду міста. Щоб не
загинути, нам з іншими хранителями, довелось прориватись з боєм. Поранення і тривале відновлення в Бастіані.
Далі – зустріч з п’ятим темним легіоном. Пастка в горах, зроблена ватажками з
Бастіани, за підтримки демонів, що проникли в ряди тих, хто прямував в гори.
Повернення в Едем, збір сьомого, ну й сама битва з п’ятим на плато, треба буде
ще придумати йому назву, – стараючись пожартувати, мовив Ален. Ця розповідь
була не так для Рікарда, Беренгара і Ліа, які уважно слухали, як для Адрі, що
не переставала картати себе. Він знав, що не забере від неї це відчуття, але
хоч позбавить зайвих думок, і приписування зайвих гріхів.
- Пригод
вам не бракувало, – сміючись, мовив Рікард.
Мимоволі Ален поглянув на Адрі, та була
вся бліда й здавалось от-от втратить свідомість. Ліа також це помітила й
кивнула до нього, щоб він не гаяв часу. Два рази повторювати непотрібно було.
Ален одразу попрямував до неї.
- Адрі,
ти як? – звернувся Ален до неї.
- Все
добре, не хвилюйся, – ледь вимовила вона.
- Якби
було добре, ти би так не виглядала, – суворо мовив Ален.
- Не
забувай, де ми, – скупо посміхнулась Адрі.
- Не
варто було розповідати про пригоди на Проклятій Землі, я думав їй стане легше,
але схоже – це справило протилежний ефект, та ще й в такому місці, – подумки
лаяв себе Ален.
- Будь
біля неї, кола діють на неї не так, як на інших людей, хоча, якщо подумати, то
як взагалі можна пройти їх, в такому стані, без сторонньої допомоги!? –
заговорила Рін.
- І це
тільки третє, а що буде на четвертому, п’ятому, сьомому? – скептично мовив
Ален.
- Пройти
Стіксом, оминувши четверте, вона не погодиться, – роздумувала Рін.
- На
четвертому подібне почне відчувати й Ліа, а якщо я втрачу контроль, коли вони в
такому стані? – сам у себе запитував Ален.
- Погляньте!
– скрикнув Беренгар. – Ми на правильному шляху, – і він вказав на ледь помітний
слід на поверхні болота.
Судячи з відбитка – тварина була
величезних розмірів. Рікард недаремн хвалив здібності Беренгара, вони були
воістину дивовижними. В такому місці
провести їх, і на метр не збитись зі шляху.
- А
вони не можуть вести кудись в інше місце? – висловив сумніви Ален.
- Навіть,
якщо й припустити подібне, то ми все одно виберемось з болота, самі бачите, що
тільки він може тут пересуватись. А враховуючи відсутність людей, то йому
потрібно десь харчуватись. Зробити це можна тільки в місцях, де бродять інші
істоти.
Ален не став більше розпитувати, лише
посміхнувся, в знак згоди з такими аргументами. Беренгар аж сяяв від того, що
зумів справити враження.
Не то болото стала в’язкішим, не то
втома все ж давалась взнаки, але йти ставало дедалі важче.
- Ліа,
а як тобі вдалося пройти? Рікард говорив, що зустрів тебе вже там, – звернувся до неї Ален.
- Можна
сказати – пощастило. Коли я пройшла друге коло, то зустріла на виході невелику
групу з трьох жінок і двох чоловіків. З вигляду їм була вже не одна тисяча
років. Вони запропонували приєднатись до них, мовляв, вони знають дорогу через
третє коло. На запитання чому саме я? Відповіли просто: не хотіли, щоб така юна
дівчина залишилась тут. Прикинувши варіанти, я вирішила спробувати, а що мені
втрачати? Гірше все одно не буде. Так я попрямувала з ними. Спочатку, ми
подорожували, як зараз, та потім вони просто зупинились і витягнувши руки в
сторони – впали на спину. Я скрикнула з переляку й кинулась їм на допомогу, але
ті зупинили мене, мовляв, все добре, а потім все відбулося немов в тумані. Йти
було легко, не відчувалися голод і втома. Так ми добралися до того місця, куди
зараз прямуємо.
Ален голосно засміявся, збоку могло
здатись, що він втрачав здоровий глузд.
- Що з
тобою? – занепокоїлась Адрі.
- І як
я раніше про це не подумав? Тут все так само.
- Може
поясниш? –злегка роздратовано, заговорила Ліа.
- Ті,
що проходять сім кіл, не підозрюють, наскільки все просто, – бачачи нерозуміння
на обличчях супутників, Ален став пояснювати. – Що таке сім кіл?
- Для
людей з Проклятої Землі – це шанс потрапити в Едем, а для жителів Едему –
розкаяння, якщо вони, живучи в Едемі, оступились, – відповів Рікард.
- Не
зовсім, – заперечив Ален. – Всі людські вчинки зводяться до семи смертних
гріхів. Гординя, жадоба, хіть, заздрість, обжерливість, гнів, лінь. Кожен з
вчинків підпадає під певну категорію гріха. Попадаючи на Прокляту Землю люди
відчувають їх всі. В Едемі все навпаки, я ще не до кінця зрозумів, як працює
цей процес, але суть в тому, що Едем позбавляє від семи смертних гріхів. Вам
непотрібно працювати, вас не хвилює голод, гроші втратили свій земний сенс… у
всіх є потрібне для існування. А якщо ви знову спокушаєтесь, то є сім кіл.
Кожне коло очищає від одного з гріхів. Перше – лінь. У вас є вибір: йти далі чи
залишитись, вибравши перше – переборюєте лінь. Друге коло – хіть. Під час його
проходження ви залишаєтесь наодинці зі своїми найпотаємнішими думками, маєте
час зануритись в глибини власного «я», зрозуміти, що вам дійсно потрібно. Для
того, хто відчуває чисту любов – це коло не завдасть жодної шкоди, навіть, якщо
ви йдете недалеко від людини, що має нечисті думки і вас скидають вітри від її
гріхів, то нічого страшного. Потрібно лише покаятись й змиритись зі своєю
долею, у відповідь Мінос знову поверне вас на потрібний шлях. А якщо ви
підкорились гріху й не покаялись, то морок вашої душі – поглине вас, адже ви не
йдете якимось особливим місцем, а подорожуєте собою, розсіюєте власну темряву.
І нарешті третє коло – обжерливість. Ви ніколи не знайдете правильної дороги,
якщо не усвідомите своїх помилок. Ті люди, про яких говорила Ліа, зробили
правильно, вони перебороли гріх – прийнявши його суть. Через їжу, воду чи їм
подібне – не варто занапащати Іскру життя всередині нас. Просто не забувайте,
що є не тільки гріхи, а й чесноти, які їм протиставляються, – підсумував Ален в
кінці.
- Тобто,
ти хочеш сказати, що просто поринувши в це болото, можна знайти дорогу? –
заговорила перша Ліа.
- Ти
прослухала все, але зрозуміла тільки половину, – посміхнувся Ален. – Бездумно
опустившись в його обійми ти лише приречеш себе на вічні муки. Тут потрібно
усвідомити саму суть покути, а вже потім її виконувати.
- Простіше
говорячи: зараз ми можемо зробити подібні дії, але не факт, що всі справляться,
– підсумував Рікард.
- Саме
так. Якби не було цих слідів, то можливо – це б стало єдиним виходом, але поки
що в нас є інший варіант, – мовив Ален.
- Але
чому тоді вони змирились, а я нічого не роблячи, також пройшла? – задумливо
мовила Ліа.
- В
кожному правилі є свої виключення, а в кожній ситуації – свої чинники, які так
чи інакше на неї впливають. Іноді – слід просто повірити, всього не пояснити.
- Схоже,
ви перевірили все вищесказане на другому колі? – мовив Рікард
- Можна
й так сказати. Завжди потрібно аналізувати отриману інформацію, а особливо в
такому місці.
*****************
Далі йшли мовчки, кожен роздумував про
своє. Безкраїй болотяній пустелі не було кінця. Ален не відходив далеко від
Адрі, боячись погіршення її стану, вона наполягала на безпідставності його
надмірної уваги, та це не змінило його ставлення. Згодом сліди почастішали, як
говорив Беренгар: «Це ознака, що ми вже недалеко». І справді – попереду
показались невиразні силуети гір. Моральний дух подорожніх помітно піднявся.
Невідомо скільки ще пройшло часу, як вони ступили на твердий ґрунт. Перед ними постала
величезна кам’яна стіна. Важко сказати наскільки далеко вона простягалась.
Схоже стіна служила свого роду кордоном між третім і четвертим колами. По її
гладких стінах неможливо
було вилізти нагору, та і якщо це комусь би вдалося, то невідомо куди б він
потрапив. Єдиним правильним шляхом була ущелина, що розрізала цю непорушну
твердиню навпіл. Сліди Цербера тут були чіткі й навіть без спеціальних навичок
за ними могла прослідувати проста людина, хоча таких людей можна було на
пальцях перерахувати. Усі, хто проходив сім кіл, старалися за будь-яку ціну
оминати цього монстра. На відміну від Харона чи Міноса, в компанії яких було
приємно знаходитись, то з Цербером краще було не зустрічатись. Обжерливість – це саме
про нього. Усі, хто проходили кола, були його їжею.
- Ми
на місці, – радісно видихнув Беренгар. – Це прохід, який веде на четверте коло,
вірніше – потрібно ще пройти невеликий відрізок, як перед другим колом, але
основну дорогу до четвертого, ми вже подолали.
- А де те місце, про яке ви
говорили? – звернувся до нього Ален.
- З кілометр вглиб.
- Там і Цербер?
- Він за тим місцем, якраз на
виході може очікувати, хоча, враховуючи відсутність їжі, то не виняток, що ми
можемо зустріти його в найнесподіваніших місцях, тому не послаблюйте пильності.
Після болота йти було дуже легко, здавалось втому, як рукою
зняло. Прохід не вирізнявся чимось особливим: сірі скелі, що обступили зі всіх
сторін, і гробова тиша. Найгірше було звикнути до останньої. Здавалось навіть
найменший шерех міг привести до зупинки серця. Ліа й Адрі помітно ослабли. Ален
обійняв Адрі, по тому, як вона опиралась на нього, було видно наскільки все
погано.
Дорога петляла то в одну, то в іншу сторону. Після яскравого сонця
третього кола, незвично було знову поринути в напівтемряву. Раптом
тишу порушили спалахи на небі, і гучний гуркіт грому. Дощ, про який говорили
Рікард і Беренгар, скоро мав окропити землю. Перспектива освіжитись була
заманливою, але всі розуміли, які наслідки матиме. Після жаркого клімату,
раптово промокнути й потрапити в сирі холодні печери – означало піддати своє
здоров’я випробуванню з яким воно могло і не впоратись.
Як вони не старались уникнути такої долі, але невидимий фатум все ж
настиг їх своєю примарною рукою. Спочатку з неба почали падати поодинокі
краплі, та поступово вони ставали більшими й ряснішими. За декілька хвилин їхній одяг став мокрим і холодним.
Змішавшись з залишками болота з третього кола, вода чорними струменями стікала
з одягу. Брудні, промоклі й виснажені від тривалих переходів, вони поволі крокували
в пошуках сховку. Адрі вже ледве переставляла ноги, Алену навіть здалося, що
вона йшла лише завдяки його допомозі. Приставивши долонь до її чола – зрозумів наскільки все
погано. Жар посилювався, її потрібно було терміново відгородити від усього
цього.
- Потрібно пришвидшити рух, інакше ризикуємо
здоров’ям, – мовив Рікард.
Погляди Адрі й Алена зустрілись.
- Не дивись на мене так жалісно,
я можу це зробити, – тихо мовила Адрі.
- Потрібно було зробити це
раніше, – всупереч пручанням Адрі, які за декілька секунд припинились, Ален
взяв її на руки. Адрі обійняла його шию і міцно пригорнулась. Її тіло дрижало
від холоду, але здається, вперше за останній час, вона відчула спокій.
*****************
Здавалось – це місце знущалось з них,
навмисне добавляючи зайві метри. Кілометр, про який говорив Беренгар,
затягнувся на «десять». Та нарешті височезні мури розступились і дорога привела
їх в чималу долину. Зліва – лунав гуркіт від падіння води. Це був чималий
водоспад, вода якого розділяла долину навпіл. Вона була чиста й прозора, як
скло. Усі охочі без проблем могли втамувати спрагу. Сотні печер розташувались в
декілька ярусів, по обидві сторони долини. До них вели невеликі кам’яні
сходинки. Дві людини там заледве могли розминутись. Раніше тут напевно кипіло
життя, а зараз залишились лише сірі
мури, що очікували нових гостей. Вибравши одну з печер, на третьому ярусі, це
було доволі високо, вони заходились ладнати місця для відпочинку. Залишені
старими власниками речі вельми пригодились. Тут був навіть глиняний посуд,
невеликий металевий казан, і декілька ще нових спальників. Адрі заснула в нього
на руках, і Ален не став її будити, а тихенько поклав на один зі спальників і
накрив плащем. Жар то спадав, то піднімався. Ліа забувши, що також не в
найкращій формі, ні на хвилину не покидала Адрі, стараючись хоч якось полегшити
її стан.
- Потрібно
розвести вогонь і приготувати поїсти для дівчат. Тут можна роздобути дров? І з чого ви взагалі готували їжу, не бачу
поблизу тварин? – звернувся Ален до Рікарда з Беренгаром.
- Біля
води завжди скупчувалися гончі, якщо були наглядачі, то полювання проходило
швидко й без жертв. За інших обставин люди заганяли їх в пастку й добивали
камінням або саморобною зброєю. Потрібно стежити за берегами, вона рано чи
пізно покажуться. Якщо, звичайно, Цербер ще всіх не перебив, – відповів
Беренгар.
- Він
заходить сюди?
- Сліди
про це говорять, але нам не доводилося його бачити. Напад стався трохи далі
звідси, на рівнині четвертого кола, – пояснив Беренгар.
- Рівнині?
Хіба ви не побачили гігантів, що напали? – здивувався Ален.
- Це
складно пояснити, коли доберемось – самі все зрозумієте. А, щодо дров, то тут
вас чекає невеликий сюрприз. Вогонь нам давала незвичайна руда з катакомб під
цією долиною. Потерши два камені цієї руди, ми отримували вогонь, щоб в
подальшому його підтримувати, слід було просто докинути схожих каменів. Тут я
не бачу їх, тому слід спуститись вниз, – роззирнувшись, відповів Беренгар.
- Дорогу
знаєте?
- Так,
– схвально кивнув Беренгар.
- Тоді
зробимо наступне: ви за цією рудою, а я залишусь тут – захищати дівчат, по
можливості – добуду їжі.
- Впевнені,
що не краще залишити полювання на потім, ваша рука, – скоса поглянув на ту
Беренгар.
- Все
добре, я вже майже не відчуваю дії паралітика.
*****************
Ален стояв і спостерігав за
навколишньою територією. В нього була гарна позиція для цього. Пройшло чимало
часу, як йому здавалось, проте жодного звіра не було. «Можливо Цербер і справді
перебив їх усіх?» – розмірковував він. Ліа, втомлена після усього, лягла поруч
з Адрі, яка з моменту прибуття в долину не приходила до тями. Дощ то
переставав, то знову лив як з відра. Раптом, на протилежній стороні долини
почулись крики й запалало декілька смолоскипів.
- Люди
чи демони? – мовив подумки Ален.
- Хочеш
перевірити? – запитала Рін.
- Не
завадить.
- А як
же Адрі й Ліа?
- От
тому я ще стою тут, а не прямую туди… На простих людей не схоже. З четвертого
кола так безпечно би не повертались, значить – це демони, й вони рано чи пізно,
будуть тут!
- А
якщо...
- «А
якщо» – зараз перевіримо, – перебив її Ален. Він приклав руку до землі й
зосередився. – Все-таки я не помилився, – мовив він за секунду. – Цікаво, що
вони задумали?
Тим часом вогні все наближались до них.
Гучні викрики переростали у виразні діалоги.
- І
навіщо нас послали сюди? І так роботи вистачає, – мовив один з демонів..
- Не
бурчи, говорять – це все через Бріарея, буцімто хтось переміг його, а потім
ув’язнив за допомогою рун на другому колі, – вже тихіше мовив другий демон.
Демонів було близько тридцяти, усі
верхи на величезних вовках. Серед них Ален розгледів близько десяти
перевертнів, решту становили старші демони, озброєні чималими мечами. З захисту
– тонка пластинчаста броня на грудях, і товсті шкіряні штани з металевими
щитками на колінах. Дехто був з голим торсом і тільки наплічники й щитки на
ногах, складали їхній захист.
- Значить
вони мене розшукують, – мовив Ален.
- Або
ж розмова для сторонніх вух, – припустила Рін.
В небі почувся пронизливий крик.
- Тільки
віверн нам не вистачало, – зіронізував Ален.
- А
вони добре підготувались, – «похвалила» їх Рін.
- Поки
що перечекаємо, подивимось, як діятимуть далі.
- А як
же Рікард і Беренгар? – освіжила його пам'ять Рін.
- Я
про них й забув... – Ален на секунду замовк, роздумуючи над ситуацією. – Швидше
за все, вони затримаються там, а я скористаюсь цим часом, щоб обдумати план, та
й вони не простаки. Час від часу перевірятиму навколишню територію, і якщо
щось, то зроблю відповідні кроки. А зараз слд розбудити дівчат, краще нехай
знають з чим ми зіткнулись.
І Ален стараючись не видати себе, тихо
підійшов до місця, де спали Ліа та Адрі, й став їх будити. Ліа прокинулась
першою і вже хотіла було обурливо скрикнути, що сталося, та Ален затулив їй
рота рукою. Шепнувши на вухо, щоб вона мовчала, він забрав руку. А потім рукою
вказав на долину, мовляв, подивись вниз. Та поволі наблизилась до краю,
побачивши демонів – різко розвернулась, щоб запитати, що їм робити. Ален
заперечно закивав головою, мовляв, почекай хвилину. Далі він знову почав будити
Адрі. Це зайняло трохи більше часу, ніж з Ліа. Процедура з рукою біля рота
повторилась. Напівсонна Адрі також попрямувала до краю поглянути.
- Де
інші, і що будемо робити? – прошепотіла Адрі.
- Пішли
за вогнем, з приводу другого розмірковую. Ти знаєш катакомби? – звернувся Ален
до Ліа.
- Я
чула про них, проте, де саме знаходяться – не знаю.
- Можеш
відправлятись за ними, ми дамо собі раду, їм там більше потрібна допомога, –
мовила Адрі поглянувши йому в очі. Навіть в темряві він зрозумів, що означає
цей погляд.
- Категорично
ні, я допоможу їм, але по-своєму. Я ніколи собі не пробачу, якщо з вами щось
трапиться. Та й вони не прості люди, а хранителі, дадуть собі раду, – однак
зараз це звучало скоріше як виправдання для самого себе, ніж переконливий
аргумент для інших. – Я за за секунду можу їх знищит, та що далі? Може – це
просто приманка, а позаду інші загони, які тільки й очікують нагоди. Ще й
віверни в небі. Не хочеться відкрито демонструвати свою силу… – розмірковував
Ален подумки.
- Не
довіряєш Ліа? – мовила Рін.
- Їй
якраз довіряю, але не хочу, щоб вона постраждала через мене. А, щодо Рікарда та
Беренгара, то вони з іншого легіону й невідомо, як поведуть себе, дізнавшись
про все. Також, не забувай, що хтось з ордену причетний до цих фанатиків. Самі
того не розуміючи, вони можуть посприяти потраплянню інформації в непотрібні
руки. Я не говорю, що вони якось до цього причетні, проте обережність не
завадить.
- Ти
так скоро параноїком станеш.
- Не
ти говорила, що іншим поки що не варто знати про мою іншу сторону? – пожартував
Ален.
- Але
ти не завжди мене слухав, – зробила контрвипад Рін.
- Проте
– поки не помилявся, не хочу, щоб зараз це змінилося. Сьомий – це сьомий.
- Тоді,
що робитимемо?
- Не
знаю, і це злить найбільше. Хоча, постривай, здається, я дещо придумав, тільки
потрібна маленька консультація.
- Слухаю.
- Якщо
вони збирають тут енергію, то виходить, що сім кіл – це свого роду посудина? А
ящо порушити її цілісність викликавши свого роду дисбаланс?
- А
вірніше: не викликати, а просто прискорити, дисбаланс вже відбувається, тільки
поки що їм вдається контролювати його, – уточнила Рін.
- І як
нам його «прискорити», а найголовніше, яку реакцію це спричинить?
- Зараз
бореться темна енергія Гелактіону зі світлою Едема й Землі. За світлу
виступають Іскри жаття тих, хто проходив сім кіл. Якщо підсилити ту чи іншу
сторону, сильним викидом енергії, то отримаємо те, що потрібно.
- З
Волею в мене поки не настільки сильний зв'язок, і Серафіеля немає поруч, тому
цей варіант одразу відкидаємо, залишається темна енергія, переборщивши з якою я
отримаю дисбаланс в собі, – Ален зітхнув подумки. – Якщо все вийде, то це явище
розповсюдиться на всі кола?
- Так.
- Такий
маневр дасть нам можливість подолати без перешкод четверте, й, можливо, п’яте
коло, оскільки вони зосередять свої сили на двох останніх, щоб не втратити все,
що здобули. Ліа, Рікард і Беренгар зможуть відчути те, що я маю намір зробити?
- Хранителі
без своїх ангелів, як сліпі котенята. Адрі змогла відчути мою енергію тільки
завдяки Волі, і то вона невпевнена була, що саме відчула. Щодо Ліа, то завдяки
рунам, ельфи мають дуже тісний зв'язок з природною енергією Едему, але…
- Не
Гелактіону, – закінчив за неї Ален. – Отже, я можу зробити все звідси, але
залишаються демони внизу й віверни.
- Згадай
трюк з Бріареєм.
- А
відстань?
- Тіні,
а потім друга форма,– порадила Рін.
- Мати
дві голови дуже корисно. Адрі, Ліа, – звернувся Ален до них, – можете
заховатись вглибині печери?
- Бачу
в тебе з'явилась ідея? – тихо мовила Адрі. – Допомога потрібна?
- Ні,
просто заховайтесь, щоб я на момент дій, був впевнений у вашій безпеці.
- Може
поділишся? – заговорила Ліа.
- Потім
все побачите, а зараз дорога кожна секунда.
Ліа хотіла було заперечити, таАдрі
зупинила її, переконавши, що так буде краще: «Ален знає, що робить», – мовила
вона на кінець.
Переконавшись, що вони надійно
заховались, а Рікард і Беренгар зайняті рудою, Ален почав діяти. Тихо
спустившись сходами в долину, він швидко заховавшись за чималими кам’яними
брилами – зосередився, намагаючись вирахувати приблизну відстань до своїх
жертв. Коли приготування були завершені біля нього з'явилось близько п’ятдесяти
мечів, які за секунду розлетілось в різні напрямки, кожен мав свою ціль. В
останню секунду Ален вирішив не ризикувати з тінями, а просто вбити демонів.
Пронизливий крик болю рознісся над долиною, перші мечі швидко знайшли свої
жертви, ними виявились віверни. Від болю вони стали неконтрольованими, вогненні
язики полум’я, вирвавшись з їхніх пащ, почали спалювали все на своєму шляху.
Дісталось і демонам внизу, що спішно займали оборону. Не всі загинули від
мечів, хоча, це б було б надто просто, але потрібного хаосу він досяг.
Отриманий час Ален використав по
максимум. Промінь темної енергії злинув в сіре небо. Як вони й думали – реакція
не заставила себе довго чекати. Небо освітили удари блискавок. Після ударів об
землю, вони не зникали, а утворили свого роду павутину, що накрила своїх жертв
й більше не відпускала. На землі від неї неможливо було втекти чи заховатись.
Блискави були початком, далі – біля
демонів стали з’являтись портали, якіпереносили тих в невідомі куточки семи
кіл. І на десерт демонів чекало чорне полум’я, яке, загорівшись на проходах
ущелини, за мить стало стіною рухатись назустріч одне одному, знищуючи тих, хто
ще вцілів.
- Темний
ефір? – ледь не вигукнув Ален від здивування. – Не очікував побачити його.
- Ті,
хто все це затіяли, зібрали колосальну силу, раз тутешня природа саме так
зреагувала, – мовила Рін.
- І таке
по усіх колах?
- Ні,
основний удар прийшовся на джерело, що викликало дисбаланс, і місце, де
зосереджено найбільше сили, тобто – останні кола. Враховуючи, що викид був
темної енергії, то її носіїв знищить в першу чергу.
- А як
же я? Чому мене не зачепило?
- В
даному випадку ти нейтральна сила.
- А
якщо хтось з простих людей потрапив під удар?
- Не
виключено. Та сумніваюсь, що вцілілі походжають цими землями, а тому не
накручуй себе.
- Дисбаланс
довго протримається?
- Не
скажу напевно, але трохи часу ми виграли, демони зараз розгублені й так швидко
не зможуть все виправити, а тому, як ти й припускав, ми зможемо пройти хоче
одне коло без пригод.
- А нам щастить, – виглянувши з-за свого укриття Ален помітив в одній з печер три чималі шкіряні сумки. Такі, зазвичай, використовували вершники для перевезення провізії. Мабуть, один з вершників хотів заховатись в печері, проте не встиг або встиг, але це не допомогло. Роззирнувшись навкруги, Ален попрямував до них. У двох і справді була провізія, в основному печене м'ясо, трохи риби й хліб, а третя порадувало флягами з водою, хоч вода в них і так була, проте вічно вони не могли тут знаходитись, тому такий подарунок був вельми доречним. Закинувши на плече свої знахідки, він попрямував до Адрі з Ліа.