Сонце
було досить високо, як Ален прокинувся. Біль вже був не таким відчутнім і він
зміг без проблем підвестись. Рін і Маркуса не було поблизу. «Мабуть, пішли
прогулятись», – подумав Ален. Все ще боячись втрати свідомість, він крок за
кроком, став йти кімнатою. Переконавшись, що все в порядку, прискорив ходу.
Минувши знайомі статуї, спустився сходами вниз. У дворі знайшов Маркуса і Рін.
Ті про щось мирно розмовляли й не помітили спочатку, як він підійшов.
- Ти
вже прокинувся? – першою заговорила Рін.
- Так,
щойно, ти хіба не відчула? – ствердно кивнув Ален.
- Я
відокремила свої думки, щоб випадково не розбудити тебе.
-
Бачу ви швидко
знайшли спільну мову.
-
Рін чудовий
співрозмовник, її знання на порядок вищі вчених ордену, – виголосив Маркус.
-
Я зараз
почервонію.
-
Але це правда, вам
пощастило з таким ангелом-хранителем.
-
Це точно, – посміхнувся
Ален.
-
Ой, та годі вам.
Заставили дівчину червоніти. Якщо відпочив – можемо вирушати.
-
Якраз хотів
запропонувати. Едем чудесним чином впливає на хворих. Куди направимось
спочатку? – запитально поглянув Ален на Маркуса.
-
Кромміон, –
відповів Маркус. – Це місто знаходиться на кордоні між Адіром і Ієрихоном. Там
ми зможемо зібрати усю необхідну інформацію.
-
Тоді вперед, –
скомандував Ален.
-
Ви вже точно
оправились для переміщень? – з недовірою поглянув на нього Маркус.
-
На ділі й
перевіримо.
-
Знову ця безвідповідальність,
– суворо поглянула на нього Рін.
-
Сама ж говорила,
що потрібен день, щоб вилікувати мене.
-
Так… – затнулась
Рін. – Але це було до того, як ти поліз в портал. А – байдуже, все одно
пропустиш повз вуха, – зітхнула вона.
-
Можливо, за краще,
все-таки мені перемістити нас? Я знаю ту місцевість, та й ви ще трохи
відпочинете. Ледь не забув – потрібно поки що сховати ваш плащ. Тут він викличе
куди більший резонанс, ніж на площі в Бастіані…
-
Раз так – я зніму
його, – мовив Ален.
-
Дай сюди, –
простягнула руку Рін.
-
А тобі він навіщо?
– здивувався Ален.
-
Зараз побачиш. –
Рін взяла плащ з рук Алена і накинула собі на плечі. – А тепер – маленький фокус. – Плащ, як і
Рін, також став напівпрозорим.
-
Нічого не розумію,
– розгубився Ален.
-
Плащ – це енергія,
яку подібно ангелам, потрібно прикликати, – пояснила Рін.
-
Тобто… тоді це
було не просто для красивого вигляду?
-
Аж ніяк, –
заперечно похитала головою Рін.
-
Але я нічого не
робив. Хто ж його прикликав.
-
Я і Серафіель, як
твої ангели-хранителі, – виголосила Рін.
-
А це безпечно? –
здивовано поглянув на неї Ален.
-
Довелось піти на
невеликий ризик, – стараючись зробити невинну посмішку, заговорила Рін.
В
Алена похололо всередині.
-
Щоб трапилось за
поганого розвитку подій?
-
Та не лякайте його
так, – заговорив Маркус. – Річ у тім, що плащі – це свого роду благословення
для хранителів. Ви провели злиття в польових умовах, том ще не знаєте усіх
нюансів. Для рядових хранителів і старших офіцерів включно, все відбувається по
стандартному сценарію. Спочатку – перша церемонія в ордені, де прикликається
ангел-хранитель, далі навчання в академії й відточення навичок. Після
закінчення навчання – проводиться друга церемонія, де визначається остаточний
ранг. В основному – це рядові й молодші офіцери, інколи трапляються і старші.
Для капітанів все складніше. Це елітні бійці й кого попало на таку посаду не
призначиш, тому в ордені є спеціальна процедура, так сказати. Отримавши
благословення від свого ангела-хранителя їм потрібно пройти ще один екзамен.
Випробування духу. Я достеменно не знаю, що це таке, але ходять слухи, що – це
дуже важко. За всю історію – небагатьом вдалося отримати цей ранг і відмітку на
плащі у вигляді двох півмісяців. Якби Марко одягнув плащ капітана, то ви б
помітили їх. І нарешті командири. Окрім стандартних процедур і випробування
духу, Едем і Земля мають визначити чи достойні вони їхньої сили. Про інші
деталі не знаю.
Ален
зосереджено слухав розповідь Маркуса, стараючись не пропустити жодного слова.
-
А, що буде в разі
невизнання? – запитав Ален по закінченні.
-
Відповідь на це
питання, ви отримаєте тільки в Ордені… – стиснув плечима Маркус.
-
Значить –
переступивши кордон з Проклятою Землею, я запустив цей процес і тепер статись
може будь-що? От який ризик, ти мала на увазі? Справа не в прикликанні плаща, а
у випробуваннях...
-
Це випробування
твоїх ідеалів, принципів за якими живеш, того, що у тебе в серці. Вони оцінюють
чи здатен ти використовувати силу твоїх ангелів-хранителів на благо… Невідомо
коли саме ти пройдеш це випробування, воно може відбутись за будь-якої
ситуації… – пояснила Рін.
-
А, байдуже, що
буде, те й буде, – зітхнув Ален. – Ми тут через інше.
Маркус
обмінявся з Рін ледь помітною посмішкою.
-
Не слід
сумніватись у своїх силах, – постарався підтримати його Маркус.
-
Зосередьмося на
поточному завданні, – Ален не хотів тільки-но ступивши на землі Едему думати
про подібне.
Маркус
поклав свою масивну руку на плече Алена, і вони вмить зникли й з’явились на
дорозі, що вела до величезного міста. Недалеко від дороги розкинулись сотні
дерев’яних і кам’яних будинків. Гостроверхі трикутні дахи, покриті коричневою
черепицею й прикрашені різноманітними гірляндами з квітів. В деяких було по
два-три поверхи. Навколо будинків росли різноманітні дерева, деякі з них Ален
вперше бачив. Акуратно підстрижені газони. Викладені з сірої бруківки доріжки.
Подекуди красувались статуї звірів і маленьких гномів.
Дорога
на якій вони стояли, також була викладена з бруківки, від чого роздавався
постійний шум, як тільки-но проїжджав якийсь віз. Життя тут кипіло. Хтось
порався біля квітів, хтось збирав яблука у своєму саду, дехто займався
виготовлення різноманітних скульптур. Хто не мав заняття просто сидів на
дерев’яних лавках в тіні дерев і вів дружню розмову з сусідом.
-
Нарешті вдома! –
радісно виголосив Маркус.
Ален
також повеселішав. Вся ця атмосфера бадьорила і надавала додаткових сил. Втому
й тривогу з Проклятої Землі, як рукою зняло. Свою роль зіграло й те, що він,
попри почуте раніше, понад усе хотів потрапити сюди й побачити усю цю красу на
власні очі.
Насолодившись,
як слід, навколишньою красою Маркус і Ален попрямували в місто. По дорозі їм
траплялось багато людей, які з заклопотаним виглядом кудись поспішали. Десятки
возів везли різноманітні товари, мабуть, в місто на продаж. Ален все ще не міг
звикнути, що тут є своя економіка і валюта. Хоча дивлячись на безтурботних
людей, біля будинків, важко було сказати, що вона відігравала тут особливу
роль. Цей світ був прекрасний, і невідомий водночас.
Вартові,
біля брами, вітали усіх мандрівників, що побажали відвідати їхнє місто.
Кромміон архітектурно не відрізнявся від Бастіани. Тісні вулички,
багатоповерхові будинки, крамнички повсюди. Однак за кількістю зелені й пишних
алей, Бастіана все ж була на другому місці. Тут буяло життя. Воно насичувало
повітря й серця людей.
-
Нам сюди, –
скомандував Маркус, показуючи рукою на невеликий трактир на околиці міста.
Всередині
виявилось не дуже людно. Ален роззирнувся навкруги. На кам’яних стінах висіли
дерев’яні полки з акуратно розкладеними пляшками вина й еля. На невеликій
стійці трактирника стояла чимала бочка з пивом. В протилежному кінці були
сходи, що вели на другий поверх. Там розміщувались кімнати для подорожніх.
«Все, як в книжках про середньовіччя», – подумки констатував Ален. В трактирі
було чисто й прибрано, проте стійкий тютюновий дим все ж бентежив легені.
-
Що бажаєте? –
мовив огрядний чоловік років сорока. Довгі закручені вуса, чималий потертий
фартух на шиї, і ковпак на голові, надавали йому трохи кумедного вигляду.
-
Ми шукаємо друга,
він любить у вас бувати. Його ім’я Клебер.
Хазяїн
спохмурнів.
-
Цього п’янчугу
розшукує половина міста! Я й сам би хотів нам’яти йому боку, при зустрічі, за
той безлад, що він влаштував тут минулого тижня.
Маркус
винувато схилив голову.
-
Схоже, він не
змінився з останньої зустрічі, – мовив Маркус про себе.
-
А ви хто йому
будете? По плащі бачу, що один з вас хранитель, – скоса поглянув на них
трактирник.
-
Він мій давній
знайомий. Разом служили в ордені, – пояснив Маркус.
-
Орден кажете... –
задумливо мовив чоловік. – Є тут одне місце, де він може бути, але не кажіть,
що це я розповів. А то знову все рознесе, – трактирник нахилився і шепнув щось
Маркусу на вуху.
-
Я знаю де це, –
мовив Маркус. – Дякуємо за допомогу. Я обов’язково передам, щоб він заглянув до
вас.
Трактирник
лише невдоволено покрутив головою й попрямував в іншу кімнату.
-
А хто такий
Клебер? – запитав Ален по дорозі до виходу.
-
Чинний старший
офіцер сьомого. Він, і ще п’ятеро людей, зараз керують усім.
-
Малувато буде, як
на таку кількість солдат, – задумався Ален, згадуючи слова Серафіеля.
-
Вони не єдині
офіцери, проте без їхнього відома нічого не відбувається. Доведеться
прогулятись за місто. Знали б – одразу туди вирушили, – дорікаючи самому собі,
мовив Маркус.
-
Час є, встигнемо,
– підбадьорив того Ален.
Вони
вийшли за трактиру й попрямували до виходу з міста. Переміщення би викликало
багато зайвих питань і косих поглядів, а це зайвий час. Та й Клебер міг
помітити його і зникнути, не розбираючись: хто й навіщо його розшукував.
Минувши
браму, повернули ліворуч і попрямували стежкою вглиб лісу. Обабіч траплялись
поодинокі будинки, але їх було не так багато, як біля самого міста. Маркус
раптово зупинився.
-
Ми на місці.
Вони
стояли посередині невеликої галявини з усіх сторін оточеної височезними
деревами. Ален здивовано поглядав навкруги, не розуміючи, що вони тут забули.
Раптом, нізвідки, з’явились двері й перед ними постав чоловік у формі
хранителя. Ален припустив, що саме його вони розшукували. Сухорлява статура
перекреслила усі уявлення Алена про цього чоловіка. Трактирник розповідав, що
той любив буянити, а дивлячись на нього Ален не уявляв, як він міг вчиняти
гармидер.
-
Не суди з вигляду,
– звернувся чоловік Алена. – Він не завжди показує справжню сутність людини, –
немов відповідаючи на запитальний погляд Алена, мовив незнайомець.
-
Важкувато тебе
знайти, – заговорив Маркус.
-
Маркус, скільки
літ, скільки зим! – виголосив радісно чоловік. – Трактирник здав? Думав, що ви
за боргами, і як слід мені боки намнете! Щур трактирний! Точно він!
-
Твоє почуття
гумору, як завжди, на висоті, – похитав головою Маркус.
Розсміявшись,
обоє обнялись. Алену навіть здалось, що Маркус зараз переламає тому хребет,
своїми ведмежими обіймами.
-
Не стійте на
порозі, проходьте всередину! – запросив господар.
Всередині
це був просторий будинок, як Алену здалося навіть з декількома поверхами. По всій видимості зараз вони знаходились у
вітальні. Невеликий камін з білого мармуру. Гарно вирізьблений дерев’яний стіл
з розставленими навколо кріслами оббитими червоною тканиною. На підлозі застелений
м’який білий килим. З меблів, слід зауважити, ще невеликий кухонний сервант з
сервізом для чаю і фарфоровими тарілками, що були акуратно розкладені в ряди.
Попри
розповіді Клебер був охайним і любив порядок.
-
Сідайте. Почувайте
себе як вдома. Ви, мабуть, здалеку прибули? Може чаю, чи чогось міцнішого? –
запропонував Клебер.
-
Ні, дякуємо, часу
обмаль, – стримано відповів Маркус.
-
Тоді розповідай, а
то стільки не бачилисью Говорили ти з Марко відправився на Прокляті Землі?
-
Ми щойно звідти, –
сухо відповів Маркус.
Клебер
здивовано поглянув на Маркуса, а потім на Алена.
-
Ні, він звідси, –
прочитавши погляд Клебера, мовив Маркус.
-
Тоді поясни, як ви
без дозволу пройшли стіну? – здивувався Клебер. – Ти ще би його отримав, але
невідомий юнак – сумніваюсь.
-
Посох Мойсея, – не
роздумуючи відповів Маркус.
Клебер закашляв з несподіванки.
-
Він же в демонів.
-
Тепер – ні, –
виголосив Маркус. – Цей молодий чоловік відбив його в п’ятого.
-
Розповідь набирає
все цікавішого повороту. І як вам це вдалося, молодий чоловіче? Ви, здається,
не хранитель, у всякому разі не пам’ятаю вас на останніх церемоніях, і ви точно
не з нашого легіону, – звернувся Клебер до Алена.
-
Ти чув щось про
Бастіану? – перебив його Маркус.
-
Говорять: вона
зруйнована, багато наших там полягло, – в його голосі почулися сумні нотки. –
Хоча мені здалося дивним, що вона стільки простояла, з тими силами, що там
були, її мали знищити за декілька хвилин. А до чого тут це? – запитально
поглянув він на Маркуса.
-
Ти правильно
підмітив, що вона мала впасти куди швидше, та завдяки цьому юнаку – простояла не
один день.
-
Говори прямо, а то
знову починає боліти голова, – роздратовано мовив Клебер. Йому набридло, що
Маркус постійно уникав прямої відповіді.
-
Познайомся з нашим
новим командиром, – після невеликої паузи, мовив Маркус.
Клебер
ледь з крісла не впав, після останніх слів.
-
Як новим
командиром? Коли… Тобто… Від ордену не надходила жодна інформація. І чому я не
відчуваю його сили? – засипав він Маркуса запитаннями.
-
Невеликий
запобіжний захід, щоб не привертати зайвої уваги, – тепер вже заговорив Ален.
-
Вибачте, але все
це виглядає не більше, ніж фантастична розповідь. Без церемонії ще нікому не
вдавалось прикликати, чим тим більше контролювати силу ангелів! – збуджено
виголосив Клебер.
-
Тоді дозвольте
продемонструвати її, раз по-іншому вас не переконати, – мовив Ален, який
припускав подібний розвиток подій.
-
Ви впевнені? –
звернувся Маркус до Алена.
-
Інакше втратимо
дорогоцінний час, – сухо мовив Ален.
Ален
зосередився, роздався спалах сліпучого світла і біля нього з’явився Серафіель.
-
Твою… – не
втримався Клебер. – Це точно не сон? Чи я ще від вчорашнього не відійшов?
-
Все цілком
реальне, і тобі не сниться, – заспокоїв того Серафіель. – А зараз вибачте,
змушений покинути вас, тривала присутність викличе зайвий неспокій і тут, і
там, а нам це непотрібно.
Клебер
ще декілька хвилин дивився в місце, де недавно був Серафіель.
-
А тепер перейдімо
до справ, скільки солдат під твої командуванням? – порушив мовчання Маркус.
-
Чотириста, з
гаком, тисяч, – невпевнено відповів Клебер. Його свідомість ще перебувала в
«тумані».
-
Потрібно
якнайшвидше їх зібрати й перемістити в Долину Королів, – мовив Маркус.
-
Навіщо? –
розгубився Клебер.
-
Хочемо переправити
на Прокляту Землю, щоб захистити повстанців, – без тіні емоцій відповів Маркус.
Ця
відповідь спричинила ще одну хвилю шоку на обличчі Клебера.
-
Ти розумієш про що
просиш?! – вигукнув збентежений Клебер.
-
Це не я прошу, а
наш новий командир, – уточнив Маркус.
-
Я, звичайно, піду
за вами… та все-таки, що робити з орденом? Раптове зникнення двох з половиною
мільйонів солдатів хтось таки помітить… – Клебер одразу зрозумів суть їхнього
плану.
-
За це не турбуйся,
усю відповідальність бере на себе Марко…
Ален
здивовано поглянув на Маркуса, проте нічого не сказав. Марко тонко натякав, що
у нього є зв’язки на цій стороні, проте слова Маркуса дали чітко зрозуміти, що
все куди серйозніше, ніж він думав.
-
Поєднання такої
сили дасть непередбачуваний ефект. Можете розраховувати на мою підтримку. Через
день ми будемо в назначеному місці. Це
честь знову служити під командуванням істинного командира сьомого! – вставши з
крісла, випрямившись і поклавши зігнуту в кулак руку на груди, мовив Клебер.
-
Дякуємо за
підтримку, – схвально кивнув Ален.
-
Та що ви, це мій
обов’язок, – зніяковів Клебер. – Може вам охорону надати? Часи зараз
неспокійні.
-
Як ми вже говорили
раніше: це приверне зайву увагу. Скажи краще де знаходяться інші формування? –
запитав Маркус.
-
Дакоста в
Тройзені, табір Сейшаса біля Нікеї, Дагер і Дейчі об’єднали війська біля
Емпоріона, щодо Джеро не знаю.
-
А цей прославлений
«герой»? – з неприхованою відразою заговорив Маркус.
-
Ріган… – на
обличчі Клебера з’явилась схожа відраза. – Доходили слухи, що його величність
займається перевіркою солдатів, не виняток, що ви можете зустрітись в одному з
таборів.
-
А хто це такий? –
зацікавлено мовив Ален.
-
Його величність,
тимчасово виконуючий обов’язки командувача сьомим, – по-королівськи представив
того Клебер.
-
Він настільки
сильний? – здивувався Ален.
-
Сильний? – Клебер
і Маркус засміялись. – Такого боягуза ще пошукати потрібно.
-
Тоді, як він
отримав такий пост? – розгубився Ален.
-
Дорогий Ален, це
нам потрібно проходити церемонії й різні випробування, а королівським родичам
на це байдуже, вони, бачте, й так особливі. Ледь не забув: Купер також може
бути з ним, вони, останнім часом, нерозлучні.
-
Цей може стати
серйозною перешкодою, – в голосі Маркуса вже не відчувалось початкового
оптимізму.
-
А це хто? –
запитально поглянув на них Ален.
-
Капітан
четвертого, – з презирством в голосі мовив Маркус.
-
Будемо
розв’язувати проблеми по мірі поступання, – байдуже мовив Ален.
-
Мені подобається
ваш ентузіазм, – заговорив Клебер піднесено.
- На цьому попрощаємось, справ багато, а часу обмаль. До скорої зустрічі, – мовив Маркус, і вони з Аленом перемістилися, залишивши Клебера наодинці з думками.