Ален Д. Волкер Авторський Блог (PC): Хранителі. Глава 28

Цього разу вони з’явились в лісі. Легкий вітерець приємно повівав, розгойдуючи віти дерев. Час від часу тишу порушували ящірки, що пробігали в траві. Декілька оленів спочатку з острахом спостерігали за новоприбулими, а потім, високо піднявши голови, поспішили втекти геть. Тільки два ворони незворушно сиділи на одному з дерев й мовчки очікували на подальший розвиток подій.

- Ми в десяти кілометрах від Емпоріона, – повідомив Маркус. – Попереду, скоріше за все, буде табір Дагера і Дейчі. Вони не люблять міський шум, тому я сміливо припустив, що ми знайдемо їх тут. Їхнє формування найчисельніше з усіх, коли переконаємо їх, то матимемо мільйон двісті тисяч елітних солдатів.

- Поки ми не вирушили, хотів запитати, – звернувся Ален до Маркуса.

- Ви про те, що Клебер так швидко погодився? Зі сторони це виглядає дивно, та проведи ви трохи більше часу тут, все б зрозуміли. Хоча, можливо, вам ще вдасться познайомитись з причиною… Ледь не забув, тут раджу вдягнути плащ, в нас не більше п’яти хвилин, поки прибудуть патрульні. Довіртесь мені. Потім усе зрозумієте.

- Рін.

- Зараз зроблю.

Плечі Алена огорнуло біле світло, поступово перетворюючись в плащ.

- Хто ви, й що тут робите?! – почувся голос з-за дерев попереду.

- Ми прибули поговорити з Дагером і Дейчі! – відповів Маркус.

- Зустріч запланована?

- Ні. Хочу побачити старих друзів.

- Назвіться.

- Маркус, старший офіцер сьомого легіону.

- Хто з вами?

- Новий командир сьомого легіону. – Запанувала тиша. – Якщо виглянете з-за дерев, то зможете самі усе побачити.

Солдати неохоче, та все ж показались. З білої форми було зрозуміло, що це хранителі. В основному молоді юнаки років двадцяти чотирьох – двадцяти восьми. Трохи невпевнено й з обережністю, вони стали йти назустріч Маркусу й Алену. Коли відстань досягла двадцяти метрів, вони зупинились, зацікавлено розглядаючи незнайомців. Коли погляд впав на Аленів плащ, то по їхніх обличчях пробігла тінь радості і захоплення.

- А це не ілюзія, нам то байдуже, але самі розумієте куди прямуєте? – скептично мовив один з юнаків.

- Інші докази я наведу тільки перед старшими офіцерами, зараз вони ні до чого, думаю, ви й так знаєте, що означає цей плащ, – холодно мовив Ален.

- Вибачте, просто все ще не віриться… Прошу за нами, – жестом руки вказав хранитель.

З-за дерев показалось ще близько двадцяти хранителів. В такому ескорті вони попрямували невеликою стежкою, як Ален зрозумів, до виходу з лісу. Маркус все розпитував про останні події, і справи в ордені. Хлопці охоче розповідали. Виявилось, що вони тільки недавно вступили в легіон, випускники академії, так сказати, які ще не встигли як слід освоїтись.

Ліс закінчився і вони опинились на величезному полі. Тисячі наметів розкинулись повсюди. Біля них сиділи й мирно розмовляли хранителі й прості солдати в білих обладунках. Велика кількість грифонів, що були прив’язані до спеціально зроблених дерев’яних стовпів. Біля деяких наметів паслись коні. Та те ще враження справляв гучний рик, що розносився над полем. Алена він неабияк зацікавив, проте він вирішив почекати з розпитуванням.

Спочатку ніхто не звернув уваги на патрульних, що супроводжували двох незнайомців у формі хранителів. Та чим ближче незнайомці наближались до табору, тим більше поглядів було повернуто в їхню сторону. Хто першим помічав зображення на плащі Алена, одразу спішив передати інформацію далі. За декілька хвилин тихе життя табору перетворилось на бурхливий вулик. Солдати збирались в групи, щоб на власні очі побачити те, про що говорили товариші.

Намети Дагера і Дейчі розміщувались майже в самому центрі табору. Та хранителі провели їх повз них, до намету, де в даний момент проходила нарада офіцерів. Патрульні, разом з Аленом і Маркусом, зайшли в намет й доповіли про гостей.

Всередині було близько п’ятдесяти людей, в основному старші офіцери, і командири загонів.

- Вільні, – скомандував чоловік років тридцяти. Струнка фігура, яку підкреслювали гарні риси обличчя й коротке чорне волосся. Проникливий погляд досвідченого вояки, який побачив не мало у своєму житті. Він був повною протилежністю сухорлявому Клеберу. Такі чоловіки користувалися величезною популярністю серед жінок. Коли патрульні вийшли, він звернувся до Маркуса. – Радий знову тебе бачити. Я думав ви з Марко на Проклятих Землях.

- Сьогодні повернувся, – відповів Маркус. – Марко поки залишився.

На обличчі чоловіка не промайнуло й тіні емоцій. «А він не такий простий» – подумки констатував Ален.

- І що привело вас сюди, до речі, я так і не представився, – звертаючись до Алена, мовив чоловік, – мене звати Дагер.

- Ален.

- Радий знайомству, Ален. І так... – звернувся Дагер до Маркуса.

- Ми прибули за допомогою сьомого, – одразу зрозумів його натяк Маркус.

- Цікаво. І про яку допомогу йдеться? Чому не направились до Рігана, він зараз командує?

- Я тебе прошу! З цього намету більше толку, ніж з нього, – скептично мовив Маркус.

Дехто з присутніх хіхікнув. Дагер обдарував їх сердитим поглядом.

- Я підкоряюсь прямим наказам командира, будь він тимчасовим, чи чинним, – холодно мовив Дагер.

- Тоді ти не проти вислухати свого командира, – кинув косий погляд на Алена Маркус.

- Ви напевно чули про події в Бастіані? – втрутився в їхню дуель поглядів Ален. – Частина повсталих зараз в горах, разом з ними перебувають й жителі Едему, яких викрали під час рейдів демони. Ми хочемо їх захистити виставивши силу сьомого – проти п’ятого з темних легіонів.

- Вибачте, юначе, але Маркус говорив вислухати командира, а зараз я чую фантазії хлопчиська, який, видно, з глузду з’їхав. Якщо всі ваші докази це плащ, то нам немає про що говорити. За останній час не було великих церемоній, тому ви ще не стали офіційним хранителем, не кажучи вже про командира. А, якщо вам, якимось чином, вдалося прикликати свого ангела і сформувати плащ, то ця сила, як короткочасний вітер, подув і немає.

- А якщо я зумію переконати вас в протилежному, ви допоможете нам? – спокійно мовив Ален.

- Спробуйте здивувати нас короткочасним фокусом, – виголосив насмішкувато Дагер.

Ален не слухав останніх слів, а зосередившись став формувати шість вогняних крил за спиною, потім прикликав Серафіеля. Присутні офіцери роти пороззявляли з несподіванки. Дехто обперся на стіл, де були розкладені карти, сила Серафіеля була подавляючою, і навіть досвідченим солдатам потрібно було докласти зусиль, щоб втриматись на ногах, чи не знепритомніти.

- А ви часу не гаєте… – мовив Серафіель.

- Стараємось, – посміхнувся Ален. – А тепер повернемось до того, з чого почали, – звернувся він до Дагера – Мені вдалося вас переконати?

- Таак, – затинаючись, мовив Дагер. – Щооо конкретно ви хочете від нас?

- Переправте війська в Долину Королів, звідти ми вирушимо на Прокляту Землю.

- Але як така кількість людей пройде через стіну? – завагався Дагер.

- За це не турбуйтесь, не маючи плану, ми б сюди не прийшли… – ухилився Ален від прямої відповіді.

- Я так зрозумів, ви плануєте й інші формування відвідати? – припустив Дагер.

- Клебер вже дав згоду. Залишилось ще четверо, – повідомив Маркус.

- Він найближче до долини, але, думаю, ми зможемо вкластись в день, і завтра ввечері бути на місці, – вже з помітною розсудливістю мовив Дагер. – Однак зауважу, що мені все ще не подобається цей задум, – підкреслив він останні слова.

- А де Дейчі? – звернувся до нього Маркус.

- Зі своїм другом, – посміхнувся Дагер.

- Все ж вирішив перебороти страх? – запитально поглянув на того Маркус.

- Майже… Прогуляймося, це не займе багато часу, та й Дейчі слід почути це від вас, – запропонував Дагер.

- Думаю, невелика затримка не зашкодить нашому плану, – звернувся Ален до Маркуса.

- От і чудову, прошу за мною, – радісно виголосив Дагер.

Вони вийшли з намету, залишивши розгублених офіцерів наодинці з думками й враженнями.

- Перемістимось? А то в мені зараз дірку просвердлять, – запропонував Ален, йдучи поміж намети. Хранителі дивилась на нього, як на «святого», що спустився з «небес».

- Ваша правда, я й забув про це… – схвально кивнув Дагер. Під впливом вражень, від побаченого, він забув про навколишній світ. – Ви вже вивчили якісь техніки?

- Якщо ви про переміщення, то це без проблем.

- Зможете переміститись точно за мною?

- Ще не пробував, але, гадаю, все вийде.

- Не раджу тут випробовувати силу Алена, повір моєму досвіду, Бастіана не простояла б і половини з того часу, якби не його техніки, – вловивши приховані наміри Дагера, мовив Маркус.

- Вірю на слово, але не кожен день доводиться бачити прикликання головного серафима...

- Як дитина, чесне слово. Клебер, і ти, немов одна людина, – зітхнув Маркус.

- У нас є тренувальний табір, хранителі будуть раді побачити свого нового командира в дії, – не слухаючи докорів Маркуса, звернувся Дагер до Алена.

- Знову за своє, – зітхнув Маркус.

- Добре, тільки недовго, – схвально кивнув Ален.

- От і чудово, я покажу дорогу, – радісно мовив Дагер.

Дагер зник, за ним попрямували Ален і Маркус. Виявилось, що їхній тренувальний табір був далеко в горах. Подалі від міст і людей.

- Хто це з тобою? – звернувся до Дагера один з хранителів, що був в таборі, а потім помітивши Маркуса, він радісно скрикнув. – О, Маркус! Давно не бачились!

- Ален, знайомся – це Дейчі, Дейчі – Ален. – представив їх Дагер.

Вигляд Дейчі зацікавив Алена. Його довге біле волосся й гострі вуха – говорили по непросте походження. А точніше про приналежність до ельфів. На них він вже встиг надивитись в Бастіані, тому не сумнівався у висновках, щодо Дейчі.

- Новобранець? – хитро поглянув на Алена Дейчі.

- Не вгадав. Новий командир сьомого, – виголосив Дагер.

- Твої жарти колись доведуть тебе до неприємностей. – Та раптовий погляд на плащ, змінив реакцію Дейчі. Він став уважно розглядати Алена, зробив навіть два кола навкруги нього, вивчаючи кожну деталь форми. – Це сон, або ще краще – новий розіграш Дагера, – про себе розмірковував Дейчі.

Потім вщипнув себе за руку, але по відчуттях зрозумів, що не спить. Далі потягнув Алена за щоку, перевіряючи, чи він не ілюзія.

- Ви усі тут такі «незвичайні»? – розгублено мовив Ален.

- Сьомий не схожий на інші легіони, завдяки своїм дружнім зв’язкам, ми, як сім’я, – мовив Маркус. – Хоча є й винятки, – його погляд впав на Дагера і Дейчі.

- Він ще й розмовляє! – вигукнув Дейчі

- Також вмію: ходити, думати й дихати, – зіронізував Ален.

- Геніально! – виголосив Дейчі.

- Не те слово! – підтримав його висновки Ален.

- Схоже ти у своїй тарілці, вони такі ж, як і ти, – засміялась Рін.

- І ця туди ж... Може приступимо до того, заради чого сюди прибули? – вже вголос додав Ален.

- Так, звичайно, Дейчі, приведи нашого улюбленця, хочу познайомити його з Аленом, – звернувся до того Дагер.

- Самі іди за ним, він думає, що я його обід, і тільки чекає нагоди, щоб втілити свій план в життя! – відрізав Дейчі.

- Я сам сходжу, – мовив Маркус. – А ви потратьте цей час з користю.

- Чудово, – заплескав в долоні Дейчі. – Ми незабутньо проведемо час, – взявши Алена за плече, мовив Дейчі. – Тут не будемо бешкетувати, а то злюка Дагер знову закине в вулкан, – Ален поблід після цих слів.

Пройшовши близько п’ятсот метрів, вони опинились на невеликому плато. Тут було близько ста хранителів, які тренували ближній бій.

- З чого почнемо? – мовив Дагер, який проінспектувавши хід тренувань, тепер приєднався до них.

- Може щось просте, не хочу… – невпевнено мовив Ален.

- Не бійся, тут стільки бар’єрів, що навіть при бажанні ніхто не відчує твоєї сили, – перебив його Дагер.

- Значить можна не стримуватись, – в очах Алена заграли підступні вогники.

- Я вже згоряю від цікавості. Може бій два на два? Маркус виступить твої партнером, а ми з Дагером, – запропонував Дейчі.

- В мене є краща ідея. Я з Серафіелем, проти вас, – мовив Ален.

- Нерівний бій, а мені подобається, – задумався на мить Дейчі. – Що скажеш, Дагер?

- Не думаю, що це буде чесно стосовно Алена. Він все-таки недавно став хранителем, – завагався Дагер.

- Боїтеся? – кинув їм Ален відкритий виклик.

Погляд Дагера наповнися вогнем, ще «мить», і він би пропалив Алена наскрізь, за такі слова.

- Ну-ну, спокійно, Дагер, останній раз це добром не закінчилось, – заспокоював його Дейчі.

- Ми згодні! Всім звільнити плато! – закричав Дагер до хранителів.

Ті поспіхом стали покидати місце тренувань, але зацікавлені таким розвитком подій, вирішили все ж зайнявши безпечну відстань поспостерігати.

Дагер і Дейчі, сформувавши в руках по спису, зайняли бойові стійки. Їхнє тіла огорнув покров ангела першої фази.

- Твоє тіло ще не оправилось остаточно від прориву. Це так, до слова, – мовила Рін.

- Байдуже, трохи розваг не завадить, – Алена проймав чимраз більший азарт.

- Я знала, що так скажеш… – а потім додала з «підступними» нотками в голосі. – Хоча мені й самій цікаво, чим все закінчиться.

- Четверта форма, призив Серафима, – виголосив Ален.

- Дагер, щось мені перехотілось брати в цьому участь, – завагався Дейчі.

- Дейчі, не будь бабою, це ілюзія! – глузливо вигукнув Дагер.

- Не вгадали. Він цілком реальний, – посміхнувся Ален.

- Повірю, коли сам перевірю, – мовив Дагер, і першим кинувся в атаку.

Прості удари переростали у швидші й майстерніші, доповнені ударами ніг. Ален без проблем блокував їх, час від часу посипаючи супротивника контратаками. Серафіель і Дейчі поки що мовчки спостерігали за дійством.

- Вогняний шторм! – вигукнув Дагер. Його спис огорнуло полум’я, яке за секунду вивільнилось вогняною хвилею, в напрямку Алена.

- Надто просто! Особливо проти того, хто використовує аналогічну стихію! – Ален витягнув вперед праву руку і просто зупинив його.

- Ще не все! Виверження вулкана! – спис Дагера вдарився об землю, викликавши сильний землетрус, і виверження фонтанів лави.

- Ти не будеш йому допомагати? – звернувся Дейчі до Серафіеля.

- Аналогічне питання?

- Зараз я буду швидше перешкодою для Дагера, – зосереджено мовив Дейчі. – Коли він б’ється серйозно, то не помічає нічого. Та й лід тільки заважатиме його технікам.

- Ясно. В мене чимось схожа ситуація. Ален хоче побачити скільки часу зможе витримати в цьому стані.

- Отже все, що нам залишається, це спостерігати. Хоча в мене й шансу не було проти тебе. Добре, що все склалось саме так, – зобразивши безневинну усмішку, мовив Дейчі.

- Непотрібно недооцінювати свої здібності. Твоя сила відома серед хранителів, – підбадьорив того Серафіель

- Ой перестань, а то зараз почервонію, – вдав зніяковіння Дейчі. Він був ще тим актором.

Бій набирав чимраз більших оборотів. Дагер огорнув своє тіло вогнем, і тепер при кожній атаці старався дістати ним Алена.

- Може, додати трохи серйозності? – звернувся до Дагера Ален.

- Дражниш! – роздратовано відповів Дагер.

- Можливо… – посміхнувся Ален, і сформував в руці другий меч.

З кожним відбитим ударом, за допомогою меча Рін, полум’я навколо тіла Дагера, горіло все слабше.

- Що за трюк?! – здивовано вигукнув Дагер.

- Невелика дрібничка… – посміхнувся Ален.

- Значить ти не залишаєш мені вибору, – посміхнувся Дагер.

- Невже він використає це? – не стримався Дейчі.

- Відчуваю накопичення великої сили, – мовив Серафіель.

- Давно я не бачив цю техніку. Схоже, тобі все ж доведеться йому допомогти, – звернувся зосереджений Дейчі до Серафіель.

- Бараттіель, покажи свою істинну форму! – вигукнув Дагер.

Стовп вогню злинув у небо, поступово формуючи форму ангела з вогняним мечем, і двом крилами за спиною. Щось на подобу третьої фази Алена.

- А це буде цікаво! – захоплено виголосив Ален.

- Я переможу одним ударом! – закричав Дагер.

- Тобі допомогти? – почувся голос Серафіеля, в голові Алена.

- Ні, все під контролем, насолоджуйся боєм. Якщо об’єднаємось зараз, то я можу переборщити з силою.

- Знову за своє. Ще не оправився від попереднього використання, а вже знову наражаєш себе на небезпеку, – сердито мовила Рін.

- Тілу потрібен час для адаптації, правильно? – звернувся Ален до Рін.

- Ну, так… – розгубилась та.

- От я і хочу перевірити, поки є можливість, скільки часу потрібно для цього.

- Кожна техніка по-своєму особлива, – не здавалась Рін.

- Але середнє значення можна вивести, та і я вдарю упівсили, так що даремно переживаєш. Я вже й так зміг протриматись достатньо довго в четвертій формі. Під час реального бою такі експерименти можуть погано закінчитись, – навів фінальний аргумент Ален.

- Добре, добре, тільки Дагера не порань, – здалась Рін.

- Переживе...

- Ален!

- Та жартую я.

- Закінчив з плануванням? Може продовжимо? – засміявся Дагер.

- Твоя техніка здатна витримати серйозні удари? – звернувся Ален до Дагера.

- Знову знущаєшся?! – вигукнув Дагер.

Вогняний ангел замахнувся своїм величезним мечем і вдарив в те місце, де перебував Ален. Останній з легкістю ухилився, використавши переміщення. Земля, в місці удару, розкололась навпіл, а кам’яні брили розлетілись в усі сторони.

- Меншого я й не чекав від нашого командира, але як ти впораєшся з цим. Вогняний бар’єр! – Бараттіель зробив коло навколо того місця, де вони стояли. Величезний стовп вогню вирвався з землі й попрямував високо в небо. – Зменшимо трохи поле бою, ледь не забув, воно блокує будь-які переміщення. Навіть я не зможу вийти до кінця бою, – задоволено виголосив Дагер.

- Краще й не придумати, – про себе мовив Ален.

- Ще не пізно здатись, – звернувся Дагер до Алена.

- І на цьому закінчити веселощі, все тільки починається, – Алена огорнуло було світло, а потім променем злинуло в небо. – Перша грань, – в небі утворилось перше коло. – Друга грань, – легкий біль пронизив його тіло. – Все ще не призвичаїлось… Третя грань. Прорив.

Промінь на величезній швидкості пройшов три кола і вдарився в Бараттіеля. Той спробував відбити його, та за хвилину був цілковито знищений. Ален, не гаючи часу, схопив Дагера, який після руйнування своєї техніки вдарився об одну з кам’яних брил і ледь міг рухатись. Ударом меча Рін Ален розрізав бар’єр і вони успішно вибрались назовні. Бар’єру вдалось стримати усю силу удару, після чого він зник.

Та перемістившись за бар’єр на них чекала несподіванка у вигляді трьох метрової льодової стіни.

- Дейчі, паразит, так ти допомагаєш, – прохрипів Дагер.

- Ну, вибач, що нас не накрила ударна хвиля. – В стіні з’явився невеликий прохід і звідти показався Дейчі з не на жарт переляканими хранителями. Схоже, це також були випускники академії. – Твій бар’єр як ніколи сильний. Зміг стримати удар упівсили, – кепкував Дейчіі з Дагера.

- Насміхаєшся?! Почекай, зараз я встану на ноги… – та після останніх слів Дагер знепритомнів

- І що з ним робити? Дагер, прокидайся, не час спати, – взявши його за комір, почав трусити Дейчі. Ален трохи розгублено за цим всім спостерігав.

- Може, його того, в табір доправити? – невпевнено мовив один з хранителів.

- Може й так, – зупинившись, і задумавшись, мовив Дейчі. Хранитель вже було хотів йти, та раптом зупинився. – Ще щось? – звернувся до того Дейчі.

- Стіна…

- Ой, вибачте, зовсім забув, – почухав потилицю Дейчі.

Він підняв праву рук вгору й зосередився, за секунду лід почав руйнуватись.

- Вибачте, трохи перестарався, – винувато мовив Ален.

- Нічого, це остудить його запал, – підбадьорив його Дейчі. – Дагер вічно шукає неприємностей. Я радий, що все закінчилось саме так. Вивільни він більше сили, нам би несолодко прийшлось. Ви то діяли в пів сили, а от він… – вже серйозніше мовив Дейчі. – Хоча, навіть в пів сили радіус вашої грані масштабний.

- Марко говорив, що Бакарі використовував подібну техніку.

- Так, але він називав її по-іншому. Ваша, по всій видимості, ще незавершена, – припустив Дейчі.

- Поки – це моя межа, я і так довго протримався, використовуючи четверту форму і прорив.

- Досягти подібного за такий час… – похвалив Алена Дейчі. – Я так зрозумів, в ордені про вас ще не знають?

- В них обмежена інформація. Мене мали супроводити в орден, для проходження церемонії, але обставини склались так, що я потрапив на ту сторону. Вони, можливо, розшукують мене, але про силу, що я відкрив, не знають.

- Ясненько. Вибачте за дурне питання, але що привело вас сюди? А то Дагер не встиг розповісти.

- Хочу зібрати сьомий і переправити за стіну, щоб захистити повстанців.

- Нарешті хоч хтось наважився. І де точка збору? – ледь не вигукнув з раптової радості Дейчі. – Командувати, швидше за все, доведеться мені, Дагер не скоро прийде до тями.

- Долина Королів.

- Інші деталі, я так зрозумів, ми почуємо на місці? – кинув він косий погляд на Алена.

- Так,– ствердно кивнув Ален.

- Розумію… Ви вже з кимось розмовляли?

- Якщо ви про офіцерів, то Клебер почав збори.

- Значить залишилось тільки три. З Джеро я сам поговорю, а от Дакоста і Сейшас будуть проблемою… – задумався Дейчі.

- Не погодяться?

- Не в цьому справа. В таборі Дакости зараз Ріган, туди направився і Сейшас. Самі розумієте, що відкрито вони не виступлять проти Рігана, він все-таки тимчасовий командир. Та й Купер буде там. А він не такий простий супротивник. За його плечима тисячолітній досвід. Думаю навіть вам він поки не по зубах.

- Сила не головне, іноді слід використовувати й голову.

- Не можу не погодитись, але…

- За що ви так не любите Рігана? Окрім його походження і відношення до людей? – перевів Ален тему на інше.

Дейчі здивовано поглянув на Алена.

- Це важко пояснити, слід побачити на власні очі… – ухилився Дейчі від прямої відповіді.

- Значить буде привід, щоб отримати покарання… – про себе мовив Ален.

- Покарання? – здивувався Дейчі.

- У вас же є суд, чи щось подібне, для покарання злочинців й солдат, що провинились?

- Так… – розгубився Дейчі. – Хранителями займаються спеціальні суди, головний, з них, в Ієрихоні, – все ще не розуміючи до чого хилить Ален, мовив Дейчі.

- Якщо простий хранитель зробить щось «недозволене», то його доправлять в столицю?

- В теорії так, та все залежить від провини. Стривайте хочете сказати… – Дейчі починав розуміти куди хилить Ален.

- Саме так, – ствердно кивну Ален. – Якщо не вдасться, буду імпровізувати.

- Бачу, ви вже знайшли спільну мову. Дейчі природжений стратег, він може багато чому вас навчити, хоча, його дурощі іноді перевершують геніальність, – мовив Маркус, що саме повернувся.

- Ой, ну прямо таки геній, заставив почервоніти. А де ця рептилія-переросток?

- Раджу бути обережним зі словами, він за скелею позаду, – відповів Маркус.

- Чому раніше не сказав?! – занервував Дейчі.

З-за величезної брили, що утворилась від бою, показався величезний дракон блакитного кольору. Побачивши Дейчі в його очах немов промайнула радість.

- Знову за своє! Я тебе колись заморожу! – Та не встиг Дейчі це промовити, як з пащі дракона вирвалось блакитне полум’я і направилось в сторону Алена й Дейчі. – Льодовий щит, – перед Дейчі сформувалась крижана стіна. Ален же мовчки стояв, полум’я огорнуло його тіло, однак не завдало жодної шкоди. – Ой, вибачте, командире, зовсім про вас забув.

- Дейчі! – вигукнув Маркус. – А якби це був хтось інший!

- Я ж вибачився. І чого ти на мене накинувся, це не я вогнем стріляю, – обурився Дейчі.

- А він прикольний, – засміявся Ален, дивлячись на дракона.

- Ви з Дагером однакові, – обурився Дейчі. – Давно вже пропонував підсмажити цю ящірку. Ой… – чергова вогняна хвиля обрушилась на них.

Ален повільно попрямував до дракона. Той зацікавлено дивився на нього, мов на маленьку комаху, що не побоялась підійти.

- Ви в впевнені у цьому? Проковтне і не подавиться! – гукнув йому услід Дейчі.

Сердитий погляд дракона знову впав на Дейчі.

- Тільки на тебе в нього така реакція, – засміявся Маркус.

Дейчі байдуже схрестив на грудях руки й демонстративно відвернув голову. Ален був же достатньо близько, а тому став повільно випрямляти руку, щоб доторкнутись до голови дракона. Той не робив жодних агресивних дій, було схоже, що він навіть радів з нового знайомства.

Рука зіткнулась з його лускатою шкірою. Вона виявилась твердою і холодною, але перебуваючи поруч з ним відчувалось якесь тепло і спокій. Ален обережно погладив його. Тому це сподобалось, він навіть направив голову ближче до Алена.

- Це символ нашого легіону, – з гордістю мовив Маркус.

- Я думав мене вже нічим не здивуєш, – мовив Ален захоплено.

- Він, разом з іншими драконами, становить основу повітряних ескадрилій? – почувся голос Дейчі позаду.

- Іншими? Тобто він не один? – розгубився Ален

- В нас їх чимало, але чомусь тільки цей не любить мене, – пояснив Дейчі.

- Може він так висловлює свою любов? – пожартував Ален.

- Намагаючись підсмажити? – роздратовано мовив Дейчі.

- Схоже ви йому сподобалися, – посміхнувся Маркус.

- На грифоні було весело літати… – згадав Ален свій перший політ на цій стороні Ален.

- О, то ви вже не новачок, – підсумував Маркус.

- Може і тут все вийде… – про себе мовив Ален.

Маркус хотів заперечити, та Ален вже застрибнув на спину дракона. Той немов цього й чекав. Зробивши декілька помахів величезними крилами, він злетів високо в небо. За секунду вони вже летіли на чималій швидкості над гірськими вершинами. Дракон немов читав його думки, Ален не встигав подумати, як він вже повертав в потрібному напрямку. Чим далі віддалялись від табору, тим холоднішим ставало повітря, хоча це було навіть добре, освіжало розум після жаркого клімату Проклятої Землі.

Дракон пірнув в одну гірську ущелину. В Алена вже встигла промайнути думка, що вони зараз розіб’ються, та той, схоже, не поділяв його переживань. Склавши крила, дракон стрілою полетів вниз. Почувся шум гірської річки. Перед зіткненням з водою, він знову розкрив розправив крила і вони полетіли над водою. Картина була заворожуючою. Скелі тут покривали незвичайні сині кристали. Ален ще не бачив таких. Від них відходило сяйво, завдяки якому можна було роздивитись навкруги. Ущелина була глибокою і сюди не доходило світло згори. Тому вони залишались єдиним тутешнім джерелом освітлення. Попереду почувся шалений гуркіт, немов уламки скель падали з величезної висоти. «Що це?» – тільки й встиг подумати Ален, як дракон злегка відхилив голову назад, немов говорив: не варто переживати, все добре.

Показались чималі пороги. Вони стали підніматись вгору. Шум все посилювався. Нарешті яскраве світло освітило все навкруги. Вони опинились на величезному плато. Тут буяла зелень. Величезні корені дерев вчепились мертвою хваткою в скелі й не відпускали їх. Попереду постав гігантський водоспад. Вода, падаючи з такої висоти, спричиняла той шум. Його вершину годі було розгледіти. На скелях були все ті ж сині кристали, але розміром по більше. На берегах річки спокійно пило воду чимало тварин, від зайців, гостророгих оленів, до чималих тигрів й левів, траплялись навіть величезні слони. «Це ваш маленький рай?» – подумки звернувся Ален до дракона.

Вглибині плато роздався крик грифонів. «І вони тут?» Дракон попрямував до берега. Тварини, що донедавно спокійно пили воду, зараз розбігались хто куди. «Він хоче приземлитись? Але навіщо? Невже прагне щось показати?»

Легкий поштовх і вони приземлились на твердий ґрунт. Ознак людей, чи інших розумних істот, поки не було. Та враження швидко змінилось після кількох стріл, випущених в небо. Навіть людям без сили неважко було передбачити їхню траєкторію. Ален сформував шість крил за спиною. Просто захищатись було б нерозумно, мало що це за стріли. Цей світ приховував ще багато таємниць. «Я прилетів сюди без дозволу. Можливо цим і порушив якісь правила? Утримаюсь поки від використання зброї. Потрібно побачити з ким, чи чим, маю справу». За допомогою fulgur, Ален вмить перемістився до імовірного місцеперебування ворога. Та там виявилось пусто. «Де ж вони?» Раптовий спалах блакитного вогню дезорієнтував увагу, й дві стріли ледь не попали в нього, та крила вчасно захистили. «Лотос? Звідки він тут?»

- От і попався! – почувся голос з кущів.

- Хто ви?! – вигукнув Ален у відповідь.

- Мовчати! Ти заодно з ними! – голос був жіночий.

- З ким «з ними»? Я перший раз тут, – вирішив послатись Ален на свою необізнаність.

- Так ми тобі й повірили, – скептично мовив голос.

- Може хоч покажетесь? – запропонував Ален.

- Тобі немає потреби бачити наші обличчя, ти й так скоро помреш.

- Ідіотизм якийсь, – про себе мовив Ален, – і потрібно ж було так вляпатись.

- Що ти там бурмочеш?

- Напевно прикликає свого ангела-хранителя, – почувся інший голос.

- Може все-таки вшануєте мене своєю присутністю? Мені й так діватись нікуди, – натякнув Ален на лотос.

- А він правий, давай вийдемо, – почулося перешіптування між невідомими.

- Їм не можна довіряти. Хоча в чомусь він правий… – раптом погодився голос. – Добре, але зберігай пильність.

- Не переживай все буде добре.

Голоси на мить притихли, а потім почулось шарудіння і на галявину, де стояв полонений, вийшло двоє дівчат. Чорне довге волосся в однієї, і білосніжне в іншої. Довгі блакитні сукні, поверх яких були накинуті накидки з капюшонами. На руках браслети у формі переплетеної лози. В руках лук, проте стріл не було. Та не це вразило Алена. Їхні довгі вуха, які виступали з-під волосся.

«Стоп, в Дейчі ж такі самі були. І як я раніше про це не подумав».

- Ти що жителів Нейтральних Земель ніколи не бачив?! – презирливо вигукнула брюнетка.

- Нейтральних... – розгубився Ален.

- Ні, точно знущається. Хранитель і не знає про Нейтральні Землі. Напевно, тільки з академії, чого вас там навчають, – глузливо мовила брюнетка.

- Сестра, поглянь на крила за його спиною, – перелякано мовила білявка.

- Не може бути. Тиии… Але ми б точно знали... Брат нічого не розповідав, – роздумувала вголос брюнетка.

- Ви про Дейчі? – згадав він першого знайомого ельфа.

- Звідки ти його знаєш?! – роздратовано вигукнула брюнетка. – Я говорила, що йому не можна довіряти. Тут його ніхто не шукатиме, так що можна…

- Милі дами, перш ніж ви мене вб’єте, можна запитати, що за Нейтральні Землі, про які я стільки чув?

- Звідки ж ти такий допитливий взявся? – зацікавлено мовила брюнетка.

- Я тільки недавно прибув, і ще не встиг зі всім розібратись, – пояснив Ален.

- Насміхаєшся? Прикликати серафима і не знати про ельфів, – розгубилась брюнетка.

- Я думав – це казковий персонаж на Землі, – пожартував Ален.

- От смішний. Тобі хіба не розповіли, що все казкове там, тут реальність. Люди зберігають в пам’яті інформацію про Едем, та інші виміри, й підсвідомо передають ці знання в книгах й інших ваших способах. Більшість сприймає це як вигадки, казки… хоча, все реальніше, ніж ви думаєте.

- Пам'ять? – запитально поглянув на неї Ален.

- У вас це називається ДНК, генетичний код, який ви так намагаєтесь розгадати. Пам'ять предків; все побачене колись, уся історія переплітається у вас всередині. А тепер помри, – брюнетка випрямила руку з луком, на тятиві з’явилась стріла. Тятива забриніла й стріла на шаленій швидкості промчала крізь круг лотосів і влучила в Алена, розвіявши його образ, мов дим.

- Що за магія така? Неможливо вирватись з круга лотосів! – перелякано вигукнула вона.

- Можна позичити ваші луки, а то ще поранитесь, або мене ненароком вб’єте, а мені б цього дуже не хотілось, – з’явившись перед спантеличеними дівчатами, мовив Ален, і швидким порухом руки забрав їхні луки. – А тепер поговоримо спокійно. – Та дівчата й не думали так просто здаватись, вихопивши кинджали, які вони ховали на ногах, під сукнями, вони кинулись на нього. – Ох, і невгамовні ви, – похитав головою Ален.

Ті на диво вправно володіли технікою рукопашного бою. Ален, хоч і був ослаблений після останніх боїв, та все ж без проблем відбивав удари їхніх тендітних ніг. Слід зазначити, що попри тендітність, удари у них були доволі сильні.

- Годі! – вигукнув чоловік, що перемістився. Це був ніхто інший, як Дейчі. Він зупинив руками чергову атаку дівчат.

- Брат? Але він може видати нас! – поспішила виправдатись брюнетка.

- Якби він хотів зашкодити, то ви б зі мною не розмовляли! – суворо мовив Дейчі. – Ви хоч розумієте, хто перед вами?

- Черговий вискочка з ордену, – тихо мовила брюнетка. Поміж двох дівчат вона відзначалась найбільш бунтівним характером, інша, по всій видимості, у всьому їй підкорялась, і мала куди спокійнішу вдачу.

- Теа, – звернувся Дейчі до брюнетки. – Здається я вчив тебе розрізняти символи на плащах.

- В цього не було нічого особливого, та й він летів на драконі й важко було розгледіти, я подумала, що нас розкрили, а це розвідник, який видасть наше місцеперебування.

- В чомусь вона права, – вступився за дівчат Ален.

- Командир, мої вибачення, непотрібно було відпускати вас самого.

Дейчі вже не був схожий на того чоловіка в тренувальному таборі. Безтурботність і жарти зникли.

- Командир, цей? – презирливо засміялась Теа.

- Можете повернутись? – Ален здивовано поглянув на Дейчі, та все ж виконав прохання. – Теа, що це означає? – вказав Дейчі на цифру сім.

- Командирські атрибути, – тихо мовила вона.

- Важко було помітити раніше? – сердито нагримав він.

- Не свари їх, вони чудово проявили себе. Не очікував я такого від…

- Жінок? Усі ви однакові. Якби не Дейчі, ми б перемогли! – фиркнувши й демонстративно відвернувши голову, мовила Теа.

- Якби не я, ви б уже лежали мертві, добре хоч Ален стримався і не використав силу. Інакше хід поєдинку вирішився би за секунду.

- Людина, яка не знає про Нейтральні Землі й володіє подібною силою... – зіронізувала Теа.

- Даремно іронізуєш. Завдяки йому нам, можливо, вдасться побачитись з сестрою.