Алена
огорнула непроглядна темрява. В голові почулися голоси.
- Це
дівчина мала опинитись тут. Навіщо він нам? Хазяїн покарає.
- Хто
ви, й навіщо вам ця дівчина?! – вигукнув Ален.
- Він
може нас чути? Хто він, хазяїн не попереджав?
- Якщо
не відповісте, я не залишу від цього болота й сліду!
- Зарозумілий,
він справді такий небезпечний?!
- Він
командир.
- Командир?
– перепитав інший голос.
- Набридли
ці ігри, покров темного ангела! – На болоті пролунав вибух. Ален винирнув на
поверхню, проте човна вже не було видно. – Мій план спрацював ідеально, –
задоволено мовив він.
- А як
же інші, що буде з ними? – скептично мовила Рін.
- Їм
потрібні тільки ми з Адрі, якщо ми розділимось, то і їм доведеться попотіти,
щоб зібрати нас, а мені тільки це й потрібно. Я спостерігатиму здалека, і якщо
щось – вони дорого заплатять.
- А
про її почуття ти не подумав?
- Рін,
про мої почуття ти не думаєш, приховуючи свою таємницю.
- Це
не одне й те саме, – заперечила Рін.
- Це
те саме. Іноді слід йти на жертви.
- Бовдур.
- Може
й так, тільки мені набридло грати під їхню дудку, пора змінювати правила.
- І ти
вибрав саме такий спосіб? – мовила вона скептично.
- Так,
інакше вони не повірять.
Їхній
діалог перервала істота, що винирнула з болота. Вона нагадувала величезну кулю
з якої стікало болото, вся вкрита водоростями, чималі жовті очі невпинно
стежили за Аленом. З довгими жаб’ячими руками, в яких невідомо звідки взявся
стовбур дерева, метрів з шість завдовжки. По всій видимості, він служив зброєю
для подібних випадків.
- Болотяник,
– повідомила Рін.
- Це
ще хто? – зіронізував Ален.
- Істота,
місце проживання якої болота, а основний рід занять – заманювання людей в них.
- Значить,
все це його робота? – сердито мовив Ален, а потім вже спокійніше додав. –
Тільки, що це були з голоси?
- Залишкова
енергія людей, що потонули в цьому болоті, як з головами Адрі, або душі, що
застрягли тут, не в змозі вирватись. Якби мені було відомо більше інформації
про наслідки усіх подій тут – я би сказала точніше, а так –можу лише
припускати.
Їхню
розмову перервав болотяник, що направив свою зброю в сторону Алена. Мабуть, він
розраховував на швидку перемогу, проте
очікування не справдились, Ален з легкістю розніс її на тріски. Болотяник
закричав від злості й сам кинувся в атаку. Ален не гаючи часу, покрив меч
темним полум’ям, яке за секунду попрямувало стіною у напрямку супротивника.
Роздався гуркіт, і чорне полум’я розрізало болотяника навпіл. Масивне тіло,
окутане ефіром, розтеклося по поверхні болота.
- Таким
чином його не перемогти, він не має фізичної оболонки, це те саме, що розрізати
воду.
- І що
накажеш робити? Заморозити тут все? – сердито буркнув Ален. – Нін не страж, проте особлива складова частина
п’ятого кола, вбивши яку, я вплину на подальшу долю семи кіл.
- Здоровий
глузд в тобі ще залишився, – зіронізувала Рін.
- Залишимо
іронію на потім, а зараз – слід думати над розв’язанням даної проблеми.
- Єдиним
розумним виходом, я вважаю – відступити.
- І
куди? Ми вже запливли достатньо далеко від берега, щоб повернутись, а без човна
– невідомо в якій стороні шосте коло.
- Сппробуй
виключити гнів, і включити голову. Скористайся врешті-решт Волею.
- Останнім
часом вона нам дуже допомагала, – зіронізував Ален.
- Тоді
– залишайся на місці й чекай кінця, дістав вже своїм ниттям.
- А
може... – Алена огорнуло чорне полум’я, і він перемістився.
Приземлення
було болючим. З’явившись на чималій висоті, він швидко став падати, розламавши
попутно декілька сухих гілок. Через всю хаотичність процесу переміщення, він
втрати контроль над п’ятою формую, і зараз його тіло ніщо не захищало.
Підвівшись і вилаявшись через біль від падіння – став роззиратись навкруги. Він
перемістився в місце, схоже на ліс. Чорні дерева, метрів з десять, може й
більше, в висоту. Земля вся в тріщинах від зіткнення з вогняним дощем, що
невпинно падав з неба. Він нагадував падіння метеоритів на Землі. Тільки тут
каміння було значно меншого діаметру, і при падінні не викликало таких руйнувань.
Однак, зустріч з ними не приносила нічого доброго. Попри значні спалахи від
вогняного дощу, тут було доволі темно. При черговому спалаху він побачив
обличчя, які немов хтось вирізав на стовбурах. Подібні – були на брамі, через
яку вони потрапили сюди.
- А
вони тут навіщо, це що, якесь попередження?
- Я з
тобою не розмовляю!
- Чудово,
тільки цього мені зараз не вистачає! – роздратовано мовив Ален.
Не
отримавши відповіді, він попрямував поміж дерев, досліджувати місце куди
потрапив. Чим далі він заходив, тим суттєвіше змінювалась картина. Тепер поміж
дерев стали з’являтись кам’яні саркофаги. Відсунувши кришку одного з них, Ален
не виявив всередині нічого цікавого. «Гарне місце для відпочинку», – про себе
мовив він.
Поміж
дерев промайнули якісь силуети. «Думав, мене вже ніхто не зустріне». Тіло Алена
огорнуло чорна аура, яка за мить вивільнилась променем вгору. А далі все
проходило немов по нотах.
- І
навіщо було це робити? – сердито мовила Рін.
- Хтось
говорив, що мовчатиме? – пожартував Ален.
- Дивлячись
на твої витівки й мертві заговорять.
- Значить
ти оцінила мій задум? – з неприхованою радістю мовив Ален.
- Поки
що бачу безрозсудний викид енергії, що у твоєму випадку загрожує вельми
плачевними наслідками. І не радій так, що навчився приховувати свої думки.
- Прочитавши їх ти би зрозуміла всю геніальність
мого задуму, –
виголосив радісно Ален. – Ти кажеш про викид, але подумай логічно: тут набагато
більше істот, чим на інших колах, ми, фактично, на фінальному етапі. Створіння
за деревами, тому зайвий доказ. Якщо почну битви з кожними, то витрачу куди
більше енергії, а так, як кажуть на Землі: «Одним пострілом я вбив двох
зайців».
- І
розкрив своє місцеперебування, – не здавалась Рін.
- Прийнявши
цим самим весь удар на себе, й відвернувши зайву небезпеку від них.
- Ми чорт
знає де, невідомо де інші, й що з ними, а він радіє, що зміг налякати декілька
павуків. За які гріхи мені дістався такий «геній»?!
- Знаєш,
іноді мені здається, що не я тут вперше, а ти. Тобі не спадало на думку, чому
ми потрапили сюди? Не на сьоме, третє, друге коло, а саме сюди? Чому човен
поплив, хоча для цього потрібна енергія на подобу нашої? Якби їх не було тут,
то й ми б потрапили, як ти висловилась: «Чорт знає куди».
Ален мав на увазі, що його переміщення
базувалося на маяку, енергії, якою він зарядив човен. Так він розраховував
повернутися до Адрі й нових друзів. І хоча перемістився він не безпосередньо до
них, та все ж на шосте коло.
- Закінчив
вихваляння? А тепер скажи, що нам далі робити?
- Якщо
вони вирахували наше місцеперебування, то в скорому часі слід чекати гостей,
вдавшись до Волі й стихії землі, я зможу визначити звідки вони прямують, і так
ми дізнаємось потрібний напрямок руху.
- А
Адрі й інші, ти ж хотів за ними приглядати?
- Я й
буду, тільки спершу потрібно, щоб наші опоненти клюнули на приманку.
- Весь
твій план полягає в: або пощастить, або ні.
- Запропонуй
щось краще, раз така розумна.
- Непотрібно
було залишати їх.
- І
дивитись, як Адрі чинить самогубство? Тільки зробивши щось подібне, я міг
перебороти гнів в ній.
- Знайшли
б інший вихід...
- Ти
сама казала, що моя сила залежить від емоцій, після четвертого кола я отримав
чорні очі, а після твого «іншого виходу», щоб трапилося?
- Добре-добре,
я зрозуміла, що помилялась, непотрібно таких хвалькуватих думок, а то голова
вже болить.
- Іноді
дивуюсь від кого в тебе такий… характер.
- Ой-ой,
свята людина, з твоїми дивацтвами також непросто вжитись.
- Так,
приїхали, а з цього місця детальніше.
- Ти
егоїстична, самозакохана людина, яка думає, що має право вирішувати за інших
без їхньої згоди, як тільки тобі «стрельне» в голову якась ідея, ти стрімголов
кидаєшся її виконувати, не враховуючи наслідки, з ними ти розбираєшся потім, ти
думаєш, що у всьому правий, і все знаєш.
- Останній
пункт точно про мене? Якщо ми вже почали говорити на чистоту, то дозволь і мені
висловити свою думку. Ти вічно щось недоговорюєш, а потім дорікаєш, що я
серджусь на свого ангела-хранителя за те, що він приховує таємниці при злитті
душ. Ти егоїстка, яка думає, що замовчуючи певні деталі, цим мене захищаєш. Ти
чудово знала про Бакарі, але дозволила мені спостерігати за всім, цим самим
спровокувавши початок дисбалансу. Ти не можеш змиритись, що наш зв'язок
тісніший, ніж тобі би хотілось. Ти не можеш змиритись з моїм мисленням, й іноді
імпульсивними діями, які приносять необхідні результати.
- Все
сказав?! А тепер послухай мене уважно! Так, я постійно тобі щось недоговорюю,
але ти своїм маленьким розумом, не можеш усвідомити, що можеш стати причиною
повторення історії Бакарі. Так, я знала про Бакарі, але чи дослухався би ти до
моїх слів, коли усі навкруги вважали його героєм? Пам’ятаєш, якою була твоя
реакція на корольків Бастіани? Ти вже тоді почав замислюватись над суттю цього
світу, й робити висновки для себе, але робив ти це самостійно. Я могла одразу
все тобі розповісти, але тоді ти б став простою маріонеткою, якій вбили в
голову думку про вищу справедливість. З таким ти б ніколи не змирився. Думаєш,
мені приємно спостерігати за твоїми стражданнями? Я знала про дисбаланс ще задовго
до відправлення сюди, але змирилась, і дала тобі свободу дій, поступившись
усіма принципами й правилами. Емоції... Якби ти хоч раз зупинився і заглянув
«всередину»… то зрозумів наскільки я щаслива відчувати подібне. Кожен ангел
мріє про такий зв'язок. Так, я не Серафіель, який в міру обставин пробув з
тобою набагато довше, ніж я. Я радію, що ти так швидко вчишся і здатен
знаходити вихід з найскладніших ситуацій. Що ти не розбещений хлопчисько, який,
потрапивши сюди, закотив істерику й уподібнився
Рігану. Ти сам прокладаєш свою дорогу. Хочеш злися, хочеш ненавидь мене
– мені байдуже, я виконаю обов’язок покладений на мене. І зроблю це так, як
вважаю за потрібне.
- Ці
відмовки я вже давно чую.
- Тоді,
що ти сподівався почути почавши цю розмову?
- Все
як завжди... Дякую за віру в мене, – натякнув Ален, про повторення ситуації з
Бакарі.
- Я не
це мала на увазі, – виправдовувалась Рін.
- Але
саме це я зрозумів.
- Може
не будеш чіплятись до слів?
- Може
– розповіси мені все?
Раптові
вибухи перервали їхню суперечку. Вони пролунали у двохстах метрах від Алена.
- Ой,
не влучили, – почувся голос згори.
- Це
ще хто такі? – роздратовано мовив Ален.
Високо
над ним завмерло близько десяти істот. З першого погляду вони нагадували жінок,
тільки замість ніг у них були кігті, а руки покривали чималі крила.
- Що
вам потрібно?! – вигукнув Ален.
- Нахабний
смертний, як він сміє так до нас звертатись.
- Потрібно
покарати його за таке зухвальство. – мовила інша істота.
Одна
з істот кинулась на Алена, який вже міцно стискав в руках меч. Він не рухався,
а просто стояв і спостерігав. Її кігті досягли його тіла, та за секунду пройшли
наскрізь.
- Що
за фокуси?! – закричала вона роздратовано, й почала роззиратись навкруги.
Та було вже пізно, Ален спеціально створив
свою копію, щоб вся їхня увага була прикута до неї. А сам, тим часом, вже
розбирався з істотами, що очікували в повітрі. Ту, що атакувала, він вирішив
залишити в живих для вивідання потрібної інформації. Та вона не поділяла його
планів, одразу контратакувавши. Ударом ноги він швидко приземлив її, а за
допомогою кам’яних рук – прикував до землі.
- А
тепер розповідай, хто за цим всім стоїть, і навіщо вони це затіяли?
- Жалюгідний
смертний, я нічого тобі не скажу.
Руки
стиснули її тіло ще сильніше.
- Я не
люблю повторювати двічі.
- Ми
гарпії, одні зі стражів шостого кола. Ми лише виконуємо свій обов’язок, –
стараючись виправдатись, мовила вона.
- Так,
прогрес вже є. Тільки щось я не розумію: у ваші обов’язки хіба входить нападати
без причини, на простих людей?
- Це
була розвага.
- Розвага?
– роздратовано перепитав Ален.
- Після
їхньої появи нам нічим зайнятись.
- Їхньої?
– Ален ще сильніше надавив кам’яними руками.
- Добре-добре,
я все розповім! Керують цим командири п’ятого, шостого і третього темних
легіонів, за чутками, з ними заодно й один з ваших командирів, але його я
ніколи не бачила. Це все, що мені відомо! – закричала вона від болю.
- Що
вони задумали, й де захоплені люди?
- Сьоме
коло, про інше не знаю.
- Скільки
командирів зараз там?
- Жодного,
зі старших тільки Молох і Сотаріс.
- Схоже,
нам все ж випаде можливість вияснити відносини... – про себе мовив Ален. – Як
потрапити на сьоме коло?
- Тобі
це точно не вдасться, – засміялась гарпія. Тепер вона поводилась вже не так
перелякано, схоже, щось дало їй змогу перебороти страх.
- Це
ще чому? – зацікавлено мовив Ален.
- Через
боротьбу всередині... Для таких закрита дорога на сьоме.
- Я
наглядач, мені байдуже на правила семи кіл.
- Після
дисбалансу, який хтось влаштував недавно, жреці встановили бар’єр, який
перевіряє всіх без винятку. Так що змушена тебе розчарувати.
- Тоді
ти проведеш мене.
- Ха-ха-ха,
навіщо це мені? Краще вже загинути тут, ніж виступити в ролі зрадниці для
своїх.
- Я б
ну був таким впевненим. – Чорне полум’я огорнуло гарпію, і почало повільно
висмоктувати енергію. – Я зроблю так, що ти сама проситимеш провести мене.
Гарпія
закричала від болю, Ален спеціально розтягував час, щоб вона довше мучилась,
розуміння того, що життя повільно покидає тебе – заставить навіть
найвитриваліших зламатись.
- Добре,
добре, я згодна, тільки забери це прокляте полум’я!
Порухом
руки, Ален заставив ефір зникнути, слідом прибрав кам’яні руки.
- Ледь
не забув, чоловік на ім’я Бакарі з’являвся тут?
Вираз
її обличчя помітно змінився, схоже, з ним у неї були пов’язані не дуже приємні
спогади.
- Звідки
ти знаєш це ім’я? – зашипіла гарпія.
- Не
випробовуй мого терпіння, – і Ален демонстративно витягнув руку з мечем вперед.
- Щоб
його звільнити, ми зібрали багато душ, а він... – вона на секунду замовкла. –
Він перебив половину моїх сестер, аргументуючи це тим, що йому потрібні тільки
сильні бійці, а вони в це бачення не вписуються, – від злості гарпія стиснула
руки в кулаки. – До його появи все було добре, а тепер... Тепер, він став всім
заправляти, говорили, що він зустрічався з самим імператором, і отримав від
нього дозвіл діяти так, як вважає за потрібне.
- Почекай,
тепер я остаточно заплутався, я думав, що це ініціатива лише невеликої групи
демонів, а тепер виявляється, що все куди серйозніше.
- Дурний
смертний, думаєш вищі демони вдалися до таких дій з якихось благих намірів? Це
підготовка до масштабних… – вона не встигла договорити, як її груди пронизив спис.
«Що,
звідки?» – тільки й встиг подумати Ален.
- Багато
базікаєш! – почувся голос згори.
Перед Ален постав чоловік метрів з десять у
висоту. Довге чорне волосся, що сягало спини, чималий шрам під правим оком. На
руках металеві щитки. З одягу тільки чорні штани. За спиною два величезних
крила. З першого погляду Ален подумав, що це крила дракона, надто незвичайною
була їхня форма, в порівнянні з іншими демонами. «А він безпечний, раз не
носить броні». За відсутності іншої зброї, Ален сміливо припустив, що той
володів тільки списом, а це означало ближній бій. Повернувши голову вгору, він
одразу зрозумів, чому не відчув наближення ворога, атака відбулась одразу після
виходу з порталу, а тому зреагувати було
важко.
- Так
це ти переміг мого брата? – його голос лунав, як грім.
- Брата?
– здивувався Ален.
- Бріарея.
Ви, комахи, все так швидко забуваєте.
- Він
порушив правила й отримав по заслугах.
- Порушив?
– гучно засміявся гігант. – Озирнись навкруги, про які правила ти говориш? Перш
ніж я тебе вб’ю, хотілось би дізнатись твоє ім’я, і ранг. Ти ж точно хранитель?
Інакше тобі би не вдалося пройти й половини шляху сюди.
- З
чого ти взяв, що я розповім тобі все?
- Негарно
буде, якщо після такого сильного хранителя не залишиться і сліду, обіцяю на
одному з саркофагів написати твоє ім’я, – і гігант знову засміявся.
- Може
спершу своє назвеш?
- Ой,
вибач, як не ввічливо з моєї сторони. Ти повинен знати ім’я того, хто тебе
вб’є. Я Ефіальт, один з трьох гігантів, що охороняють вихід з цього місця. А
тепер – може зробиш крок назустріч?
- Я
Ален, командир сьомого легіону.
- Командир...
– задумався Ефіальт. – Цікаво. І як же таку важливу персону занесло в подібне
місце? Хоча, почекай, не відповідай. Ти напевно супроводжував тих милих дівчат?
По виразу твого обличчя бачу, що вгадав.
- Що
ти з ними зробив? – роздратовано мовив Ален.
- Нічого,
вони в компанії мого старшого брата, зараз саме прибули на сьоме коло.
- Вони,
а що з іншими? – ненав’язливо запитав Ален.
- Ти
про тих двох слабаків? – скривився Ефіальт. – Ми прибили їх, як набридливих
комах. Я думав, вони розважать нас довше, та все виявилось куди нуднішим,
тільки даремно час витратили.
- Якщо
ви хоч пальцем зачепите дівчат... – Алена все більше проймала лють, проте
сердився він не на гігантів, а на самого себе за те, що повів себе так
егоїстично, покинувши їх.
- Та
не переживай ти так, одна з них потрібна Бакарі, Хоча, – гігант почухав
потилицю, – ми не знаємо котра. Бакарі немає, а Молох і Сотаріс зайняти й ми не
хочемо їх турбувати, щоб запитати, тому поки що обидві дівчини житимуть. Так що
в тебе ще є шанс. Хоча, без своїх ангелів ви такі слабкі, а ваші черепи так і
хрустять в наших руках. Тільки не розумію, що з твоїми очима, раніше такого не
бачив?
- Я
тебе ще й не так здивую…
Ален
першим кинувся в атаку. Ефіальт витягнув руку вперед і спис одразу повернувся до
нього.
- Штормові
вітри! – декілька помахів його списа утворили руйнівний вітер, який змітав все
на своєму шляху. Та Ален з легкістю розвіяв його крилами, що вже встигли
сформуватись за спиною. – Крила? Дивно. Ваші ангели ж залишились на тій
стороні.
- Я ж тобі
говорив, що здивую! – урочисто виголосив Ален.
Чорне
полум’я огорнуло меч, і за мить вивільнилося у вигляді променя, що на
величезній швидкості вразив Ефіальта. Той ледве стримував його натиск. Лише
завдяки величезній силі, та розмірам, йому вдалося змінити його траєкторію, і
той пролетівши мимо, вдарився об землю, викликавши при цьому величезний
сферичний вибух.
- Схоже,
я недооцінив тебе. Тепер розумію, чому мій брат програв.
Та
Ален не став відволікатись на його слова, а одразу продовжив атаку. В руках
з’явився лук окутаний чорним полум’ям.
- Стріла
Аполлона, – чорна стріла миттєво досягла своєї цілі. Пролунав ще один вибух,
тепер Ефіальт вже не зміг ухилитись, і отримав прямий удар. Ефір огорнув його
тіло.
- Лоскітно!
– засміявся гігант.
- Що
за? Невже й ефір не подіяв? Цей монстр володіє надзвичайно великими запасом
сил.
- Не
послаблюй уваги, – мовила Рін, якраз в той момент, коли Ефіальт збирався
контратакувати.
- Рін...
- Потім
поговоримо, а зараз потрібно перемогти його.
- Згинь,
комахо! – закричав Ефіальт.
Своїм
списом він викликав ще сильніший вітер, ніж до цього. Дерева, саркофаги, навіть
величезні брили землі – піднялись в повітря й утворили чотири торнадо, а
завдяки вогняному дощу, що час від часу падав згори, то відбулось об’єднання
двох стихій, і торнадо перетворилися на пекельне полум’я, що знищували все на
своєму шляху.
- Значить,
його стихія вітер, але досвід дозволяє використовувати навколишнє середовище
й створювати взаємодію з іншими
стихіями. Прорив використовувати надто небезпечно… Що ж робити? – розмірковував
Ален.
- Нейтралізуй
для початку, ці торнадо, – порадила Рін.
- Виправ,
якщо помиляюсь, але це природна енергія?
- Так.
- Тоді
у мене тільки один варіант… – Ален злетів високо в небо. – Техніка Бакарі
наштовхнула мене на одну ідею, зараз перевіримо чи вдасться вона.
Перед
його крилами почали формуватись чотири чорні сфери, навколо яких за мить
з’явилися кільця. Це нагадувало планету Сатурн, в зменшеній моделі. Помахом
крил Ален відправив сфери в напрямку торнадо.
- Супернова,
– виголосив Ален.
На
мить, все навкруги оповила темрява, навіть вогняний дощ меркнув у цій темряві.
Коли вона зникла – відкрилась дивовижна картина. Слідів торнадо не залишилось,
а Ефіальт обперся на спис, щоб не впасти.
- Хто
ти такий? Тільки вищі демони досягли подібного контролю над темною енергією.
- Я ж
казав, що здивую тебе, – посміхнувся Ален. –
А тепер, будь добрий, здавайся, і
відкритий портал на сьоме коло.
- І
стати зрадником? – виголосив гігант.
- Не
будь ідіотом. Ти лише одна з небагатьох фігур, в їхній грі, але аж ніяк не
головна, вони пожертвують тобою в будь-який момент. Не забувай про свій
основний свій обов’язок.
- Йдуть
зміни й мені не хочеться стояти на їхньому шляху... – завагався велетень.
- Зміни
завжди будуть. Тільки не плутай їх з війною.
Ефіальт
здивовано поглянув на нього.
- Війною?
- Не
думаю, що вони хочуть використати зібрану тут силу для благих цілей, тому
сміливо припускаю, що йдеться саме про такий розвиток подій.
- Можливо,
ти й правий… а може в них і справді є вища ціль… час розсудить, хто з нас
правий, – вже спокійно мовив Ефіальт, Алену навіть здалося, що він відчув певне
тепло в його словах. – А, щодо твого прохання, ти впевнений, що хочеш туди?
- Ти
зрозумієш, якщо я скажу, що за будь-яку ціну повинен потрапити туди?
- Хто
знає, у всякому разі дякую, що зберіг мені життя, використай ти хоч на краплю
більше сили, й ми б зараз не розмовляли. Перед тим, як ти підеш, хочу
попередити, що тобі прийдеться там нелегко, сьоме коло – це останній і
найтяжчий з усіх смертних гріхів.
- Гординя?
- Саме
так, – ствердно кивнув той. – Ти вже на шостому майже втратив контроль, а сьоме
не порівняєш з шостим. Враховуючи події тут, там вже неважливо буде: наглядач
ти чи ні. З твоєю силою все може мати вельми неоднозначні наслідки, якщо ти
зрозумів про що я. Та й Молох з Сотарісом не ті супротивники з якими можна
розслабитись. Тут зняті всі обмеження, тому вони не будуть стримуватись.
- За
це я найменше переживаю. А де командири, чому тільки ці двоє тут?
- За
чутками, що я чув від Мотолу, вони направилися доповісти імператору, що все на
фінальній стадії.
- І
скоро все почнетьс, – про себе мовив Ален, а вголос додав. – Дякую за
інформацію, ти мені дуже допоміг, а тепер, будь ласка, відкрий портал, хочеться
швидше з усім покінчити.
- Воля
ваша, сподіваюсь, ви виживете.
- І я на це сподіваюсь, – про себе вимовив Ален. – Ще раз дякую, – вже голосніше додав він, і попрямував у відкритий портал.