Ален Д. Волкер Авторський Блог (PC): Хранителі. Глава 70

Ален повернувся в резиденцію пізно ввечері. Крім вартових в ній нікого не було. Від них він дізнався, що Адрі у вітальні на другому поверсі, й з моменту прибуття не виходила з неї. Ален, стараючись не шуміти, піднявся нагору. Повільно відчинивши двері, зайшов всередину.

- Я не сплю, – почувся тихий голос. – Як пройшла церемонія?

- Весело…

- Знала, що тобі сподобається. Вибач, що не попередила, якщо ти проти, я піду.

- Не говори дурниць, – заперечив Ален. – Як ти? – Ален думав, що не наважиться поставити це питання.

- Нормально, – ще тихіше мовила Адрі, проте дрижання голосу говорило про протилежне.

Ален сів на диван біля неї.

- Може поговоримо про те, що сталося?

- Немає про що говорити, – відрізала Адрі. – І, будь ласка, не слухай батька. Я знаю, що він просив тебе поговорити з головнокомандувачем. Зараз ти повинен думати за важливіші справи; ти командир і не можеш тратити час на різні дурниці.

- Ти – не дурниця, – і Ален обійняв її.

- Я заслужила все це й поставимо на цьому крапку.

- Ти мене хочеш переконати в цьому, чи себе?

- Я нікого не переконую. Все й так ясно.

- Кому як... Смерть лише початок нової дороги.

- Тільки не забувай, якщо є Проклята Земля, то невідомо, що чекає людей, які продовжили свою дорогу. Можливо, я позбавила їх шансу…

- Діана не особливо переживала цим, – Адрі обернулась і розгублено поглянула йому в очі.

- Тобто?

- В порту я розмовляв з нею, вірніше – це було щось на зразок видіння, але чомусь я все більше переконуюсь в його правдивості. Ці очі дозволяють виходити далеко за межі людських можливостей.

- Одна людина – це не всі... – опустивши голову, тихо мовила Адрі.

- Чому ти так прагнеш звалити на себе всі гріхи Бакарі? – обурився Ален.

- Бо в них є і моя вина. Якби я тоді повідомила ордену правду, то, можливо, нічого цього б не було.

- Час завжди знаходить можливість повернутись до запланованого ходу подій. Якби ми не старались, але дечого не змінити...

- Тепер починаєш мене розуміти...

- Ні, не розумію, і не хочу розуміти. Ти володієш тією ж інформацією, що й Рін, але не хочеш розповісти, то чому я маю сприймати це, як належне, а ти не хочеш?

- Це зовсім інше... – заперечила Адрі.

- Це те саме, моя сила стоїть набагато вище сили Бакарі, при можливості, я своїми руками можу натворити набагато більше за нього. Діт тому зайвий приклад. Можливо, знаючи, я б зміг щось змінити.

- Ти – це інше... – продовжувала виправдовуваватись Адрі.

- Чому? – Проте Адрі мовчала. Ален відчув, як сльози потекли з її очей. – Я змирився зі своєю долею і тобі раджу.

- За все доводиться платити… Непотрібно порівнювати грабіжника, що вкрав їжу, для своєї голодної сім’ї, й людину, що робить це заради наживи.

- Тільки не забувай, що суд для них один, однак вирок може відрізнятись.

- Що ти хочеш від мене почути? Що я змирилась з тим, що прирекла на смерть тисячі людей, чи з тим, що дорогі мені люди розплачуються за мої помилки? Ти правий, не все можна змінити, але знаючи те, що і я, Натаніель захистив би Діану.

- І хранителі стали безсмертними й не помирали на завданнях, – зіронізував Ален.

- Не безсмертними, але прожили би трохи довше. На нараді ви обговорювали початок нової війни?

- Можливо...

- І розпочне її все той же Бакарі, – зітхнула Адрі.

- І що: всім перестати боротись, схилити голови? Вершник забрав немало життів, та хіба він винен, що Бакарі захотів заволодіти його силою? Призначення вершників – нести кінець, але коли він дійсно прийде. Як говорила Діана: «Кожен виконує свою роль».

- Ну, дякую, з твоїх слів виходить, що я мала принести смерть в Едем.

- Не смерть, а новий початок, – виправив її Ален.

- Ти розмірковуєш, як легенда ельфів, про Вищу Волю.

- Можливо вона права? – припустив Ален.

- Вбивство – не є виправданням, – заперечила Адрі.

- Але й власник Вищої Волі не є вбивцею. Ти дотримуєшся усіх правил і традицій Едему, щодо смерті, але чомусь і далі придумуєш сотні причин, щоб не приймати реальність.

- А що, як я не хочу жити в такій реальності.

- Зміни її.

- А якщо я не хочу нічого змінювати?

- Те не хочу, се не хочу. Ти нагадуєш розбещене дівчисько, як не може вирішити де жити: в золотій кімнаті, чи золотому будинку.

- Знаєш, тепер я бачу, що рішення прийти сюди було помилковим!

- І народження твоє було помилкою, і життя, і наша зустріч… Весь світ помилка, одна ти ідеальна. Ніхто нічого не може зробити, одна ти, сидячи в кімнаті, здатна взяти на себе всі гріх людей.

- Звичайно, куди мені до всесильного Алена, який тільки й знає, що нити, бо йому щось не розповідають!

- Але я, принаймні, не боюся переступити поріг й вийти назовні, на відміну від розбещеного дівчиська з Вищої Знаті. Походження в голову вдарило, чекаєш, щоб з тобою всі няньчились і жаліли? Пора подорослішати.

- Ти це мені говориш? А сам-то… Краще б залишилась на семи колах!

- Іноді я й сам жалію, що не покинув вас там... Знаєш, як мені легко стало після п’ятого кола.

- То чому ж не залишив?! – вигукнула Адрі.

- Бо люблю тебе, дурненька, і не можу дивитись, як ти себе мучиш. Хочеш ненавидіти – ненавидь мене. Це через мене все почалось. Їм потрібна моя сила, і вони підуть на все, щоб отримати її.

- Ще раз заставиш мене говорити подібні речі й жодна сила тобі не допоможе, – суворо мовила Адрі.

- Натяк зрозумів, – пожартувала Адрі.

- А тепер – марш спати, а то з самого ранку в тебе заплановане відвідування академії.

- Це зранку...

- Ален!

- Ні, ні, й ще раз – ні. Мені й тут добре.

- Як знаєш, – і вона, слідом за подушкою, поклала свою голову йому на коліна. – Добраніч, – проте Ален не відповів, як тільки його голова зустрілась з м’яким диваном, він одразу заснув. Хоча, воно й дивно, за цей день він пережив стільки, що декому вистачило би на декілька тижнів.

****************

Зранку Ален прокинувся від холоду. Виявилось, що він звалився з дивану й зараз перебував на підлозі. Протираючи очі, він став поволі підводитись.

- Ти геть з глузду з’їхав? Ще простудишся, – тепло мовила Адрі.

- І тобі доброго ранку. І як тобі вдається прокидатись так швидко?

- Нічого, скоро й ти звикнеш, – задоволено виголосила Адрі.

- Спати, – і Ален знову ліг на диван.

- Старі звички ще даються взнаки! Ставай, соня, тобі ще приймати старших офіцерів.

- Скажи, що я пав в битві з диваном. Він виявився сильнішим. Яка ганебна поразка.

- Ален! – Адрі сіла на край дивану й легенько потрясла його за плече. У відповідь пролунало лише хропіння. – Не змушуй вдаватись до крайніх заходів, – і вона посміхнулась.

- Добре, добре, встаю, але перше... – і він заходився лоскотати її.

- Припини, – сміялась Адрі, стараючись вирватись з його обіймів. – Я хотіла тобі дещо сказати, тільки обіцяй не перебивати, – мовила Адрі, коли Алензупинився.

- Це зайве…

- Я просила не перебивати, – Адрі на мить замовкла, а потім знову заговорила. – Я хотіла подякувати за вчорашній вечір... Знаю, ти не хотів говорити тих слів; та і я гарна, стільки всього ляпнула... Я всю ніч не могла заснути, роздумувала над усім. Ти стільки всього зробив для мене, а повелась, як останнє стерво. Загалом, хочу вибачитись і пообіцяти, що подібне більше не повториться. Якось так, – схилила вона голову, стараючись уникнути його погляду.

Зробивши серйозне обличчя Ален почав приглядатися до Адрі.

- Це точно ти?

- Та ну тебе. Я ж серйозно.

- Якщо серйозно, то не забивай голову дурницями.

Їхню розмову перервав стук у двері.

- Командире Ален, це Кайлі.

- Заходь.

- Бачу, ви вже готові, – підсумувала вона поглянувши на його одяг. – Сьогодні ваш перший день в академії, та спочатку потрібно вислухати доповіді старших офіцерів, а потім підписати декілька важливих документів. Щоб встигнути вчасно – доведеться зайнятись цим негайно.

- І за що мені така кара... – пробурчав під ніс Ален.

- Не скигли, – суворо, але водночас по-своєму тепло, сказала Адрі, чим викликала легку посмішку на обличчі Кайлі.

- Дозвольте виконувати? – Ален різко підвівся з дивану й став по команді струнко.

- Вперед, і не спати на заняттях!

- Секунду, – звернувся він до Кайлі. – Давно хотів це зробити, – і Ален скинув піджак і краватку. – Тепер можна вирушати, а то почував себе не в тій тарілці.

****************

Кайлі провела Алена у вже знайому залу, саме тут він вперше зустрів Скорпіона і Кобру. За столом сиділи Марко й старші офіцери. Як тільки він зайшов, вони підвелись.

- Вона і вас підняла? – звернувся до Алена Дейчі.

- Старший офіцер Дейчі, як ви звертаєтесь до командира? – ледь не скрикнула Кайлі.

- Вибачте, вибачте, більше так не буду, – а вже тихіше додав. – Не баба, а мужик в спідниці.

- Ви щось сказали? – звернулась до нього Кайлі.

- Ні-ні, кажу погода гарна.

- У нас мало часу, тому пропоную одразу перейти до справ, – звернулась вона до присутніх.

- Я почну, – мовив Марко. – Враховуючи ряд особливостей, твою церемонію вирішили провести наступного тижня. За нашими даними на ній буде рекордна кількість людей. Глави семи королівських сімей Едему, глави кланів Нейтральної Землі, вищі ангельські чини… цей список можна ще довго продовжувати. Стільки важливих персон вже давно не збиралось в одному місці.

- І нам все охороняти. Гіршого годі придумати, – зітхнув Дейчі.

- Цього разу згоден з Дейчі, – мовив Дакоста. – Якщо щось трапиться – це буде наша вина.

- А як же шостий, хіба в них не те ж завдання? – здивувався Ален.

- Командир Ейс зайнятий більше ворожнечею з Зевсом, тому на всі сто покладатись на нього не можна. Хоча, напевно, ви й самі все бачили на нараді, – відповів Дакоста. – Становище може змінити хіба що особиста зустріч.

- Значить – доведеться знайти час, для зустрічі. Така подія не може залишитись без уваги демонів, та й диверсійний загін ще не виявлено, – мовив Ален.

Останні слова спричинили легке збентеження в рядах присутніх. Лише Марко не проявив жодних емоцій, оскілька знав про що йде мова.

- Що ще за диверсійна група? – мовив Джеро.

- А вам хіба не повідомили? – здивувався Ален. – Я думав ця інформація вже набула розголосу між офіцерами.

- Подібне тримається в ретельній таємниці. Хоча командири самі в праві приймати рішення, щодо розповсюдження подібної інформації, – мовив Марко.

- Якщо вже наш легіон займається охороною, то вам варто знати. Тільки, сподіваюсь, що дана інформація не вийде за межі цієї кімнати. Скоординуєте легіон покладаючись на почуте, але при цьому не розголошуючи зайвих деталей, – звернувся Ален до присутніх.

- Вас зрозуміли! – в один голос мовили присутні офіцери.

- Як ви вже знаєте, – став пояснювати Ален. – На семи колах демони збирали життєву енергію людей, щоб потім використати у своїх цілях. Проте – це був не єдиний напрямок їхньої діяльності. Також, вони поміщали в людей темну енергію, простіше кажучи – демонів.

- Одержимі, – мовив Маркус.

- Вірно. Ми не знаємо скільки часу триватиме інкубаційний період, та одне відомо напевно – вони в Едемі. Випадок, під час зустрічі делегації з Терріану, тому зайвий приклад.

- Вибачте, що перебиваю, але можна детальніше, а то нам повідомили, що сталось непорозуміння і тривога була фальшивою, – звернувся до Алена Сейшас.

- Зірка Обсидіану вам про щось говорить?

- Так… справи серйозніші, ніж ми думали, – потираючи бороду, мовив задумливо Дакоста. – Це вже виходить за рамки простої загрози. Вибухни вона в порту й від міста нічого би не залишилось.

- І це тільки одна Зірка, а якщо їх набагато більше, – збуджено мовив Маркус.

- Ну й завдання нам дали, – не приховуючи занепокоєння, мовив Дагер. – Таку річ майже неможливо виявити.

- Доведеться перевіряти найменші підозри на аномальну поведінку, – мовив Ален. – Ледь не забув: Цербер і Мінотавр, також проникли на цю сторону.

- Сподіваюсь – це був жарт? – тепер вже з усією серйозністю заговорив Дейчі. – Ми, звичайно, розберемось з цими монстрами, та після цього доведеться відбудовувати половину міста.

- Значить потрібно придумати план на випадок їхньої появи, – звернувся до присутніх Ален.

- Щодо цього в мене є одна ідея, – заговорив Клебер, який до цього слухав. – Потрібно розділити команди переміщення по секторах. В разі появи гостей, ми одразу перемістимо їх подалі від міста, а вже потім розберемось з ворогами. Руйнувань, звичайно, не уникнути, та хоч масштаб зменшимо.

- Згоден з Клебером, – підтримав того Дакоста. – Для надійності слід підсилити ці загони офіцерами.

- І не забувайте про шостий, їх також слід попередити, – додав Джеро.

- Ми, з Джеро, займемось цим, – мовив Дакоста.

- Тоді вирішено! – виголосив Ален.

- Це вся інформація, яку ви обговорювали на нараді? – не проявляючи й тіні емоцій, запитав Марко. – Це якось пов’язано з заявою, що сьогодні хоче зробити головнокомандувач?

Ален на мить задумався. З одного боку вони заслуговували знати, та з іншої… повідом він їм те, що відрізнятиметься від офіційної позиції ордену й породить зайві чутки

- Ви вже й самі напевно здогадались, що останні події не минули безслідно.

- Війна? – припустив Марко.

- Поки що рано говорити, та все йде до того. Перший і третій – вже укріпляють позиції на передовій, іншим легіонам даний наказ почати перегрупування.

- І куди ми вирушаємо? – запитав Марко.

- Після церемонії сьомий розділиться між двома королівствами.

- Терріан і Ферагон? – запитально поглянув на нього Марко.

- Так. Я приєднаюсь до вас після закінчення навчання в академії.

- Командире Ален, змушена нагадати вам, що пора в академію, – мовила Кайлі.

- В когось ще є запитання? – звернувся Ален до присутніх.

- Поки ти не пішов, – мовив Марко. – Підпиши наказ про повернення Кіри й Майя.

- Я думав, вони у вільному плаванні, – здивувався Ален.

- І так, і ні. Скажемо так, вони на завданні, пов’язаному з тобою, тому так просто не повернуться…