Резиденцією
виявилась величезною прямокутною будівлею на тисячі квадратних метрів. Житловий
комплекс, в якому жив Ален, був лише невеликою частиною, від всього комплексу,
проте і його розміри вражали. Окрім спальні,
яка розміщувалась на п’ятому поверсі, до нього входило ще дві спальні на
першому й третьому поверхах. Одна кімната спеціально для гардероба, чотири ванних,
стільки ж віталень, які розміщувались на поверхах від першого – по четвертий.
На п’ятому, крім спальні й ванної, була тільки величезна бібліотека. Ще по три
кімнати на кожному поверсі, для гостей, які вирішили залишитись на довше.
Щодо
самого дизайну кімнат, то ту була частина від кожної епохи. Проходячи
коридорами, чи кімнатами, ви немов мандрували історією. Характерною особливістю
також була простота оформлення. Якщо порівнювати зі схожими будинками на Землі,
той, хто тільки-но прийшов сюди, зауважив би, що попри весь масштаб, тут не
було нічого зайвого. Тільки те, що дійсно потрібне для проживання, інше
відкидалось, як непотрібне. Цього принципу, схоже, дотримувались усі жителі
Едему, згадати лише будинок Клебера в Кромміоні. Звичайно, будинок такої особи,
як командир легіону мав виглядати належним чином, але це не підносилося, як
щось незвичайне. Це була повсякденна річ. Що ж до іншої частини будівлі, то
вона служила штабом для командування сьомого, й архівом, в якому розміщувалися
важливі документи.
Закінчивши
знайомство з житловим комплексом, і вислухавши докори лікарів, що йому ще рано
ходити, Ален попрямував в командний корпус. На обличчях хранителів, що
зустрічали його по дорозі, була неприхована радість. Проминувши вартових, що
віддали честь, Ален відчинив чималі дерев’яні двері. Після напівтемних
коридорів, та кількість світла, що вивільнилась після їх відкривання, заставила
примружити очі. Коли зір призвичаївся, Ален роззирнувся навкруги. Кімната
нагадувала вестибюль, прикрасою якого були прямокутні мармурові колони. Хоча,
по правді, все тут було з мармуру, від цього й сліпуче світло. Минувши колони,
Ален відкрив наступні двері. За ними виявилась чимала зала. Посередині стояв
майстерно вирізьблений довгий стіл. Навкруг столу розставлені крісла, оббиті
коричневим оксамитом. На підлозі був застелений килим. В кутах красувалась
зелень, а на вікнах висіли розкішні гардини. На протилежному кінці кімнати
розміщувалися стелажі з книжками. З меблів ще слід зауважити невеликий диван,
скляний стіл, і декілька м’яких крісел молочного кольору.
За
столом сиділи вже знайомі старші офіцери сьомого: Клебер, Дагер, Дейчі,
Дакоста, Сейшас, Джеро і Маркус. Вони щось жваво обговорювали з двома
незнайомцями. По чорних плащах Ален одразу припустив, що це не прості
відвідувачі. Перший був високим, струнким чоловіком, років тридцяти. Чорне
волосся заплетене в дреди. Біля правого ока невеликий шрам. Чорна щетина на
обличчі. Одягнений в білу сорочку, й білі штани, поверх яких красувався чорний
плащ з цифрою один, зображенням кобри й двома півмісяцями.
Інший
був приблизно того ж віку. Його волосся було зав’язане у хвостик. На
витягнутому обличчі красувались доглянуті чорні борода й вуса. Гарні риси
обличчя. Він користувався чималою популярністю серед жінок. Одяг нічим не відрізнявся від попередника, окрім,
хіба що, візерунка на плащі. На ньому був зображений скорпіон і цифра два.
Схоже, навіть в повсякденному житті хранителів діяв певний дрес-код.
- Командир!
– першим помітив Алена Дейчі, а потім одразу поспішив підвестися з місця.
Слідом
за ним це зробили й інші старші офіцери. Незнайомці продовжували незворушно
сиділи на своїх місцях, однак погляди свідчили, що вони активно вивчали Алена.
- Я
чекатиму на тебе в житловому комплексі, – шепнула Адрі на вухо Алену, й
поспішила покинути кімнату, не давши йому й слова мовити. Вони з Серафіелем
залишились удвох.
- Нарешті
прийшли до тями, все-таки наші лікарі вміють творити дива, – не приховував
своєї радості Дейчі. Проте стусаном вбік, його запал швидко остудив Дагер.
- Дозвольте
представити командира сьомого легіону, – звернувся Дакоста до хранителів в
чорних плащах. Ті піднялися і попрямували до Алена.
- Ваші
подвиги говорять самі за себе, раді знайомству, – першим заговорив хранитель зі
скорпіоном на спині. – Мене звати Скорпіон, командир другого легіону Едему.
- Я
Кобра, командир першого легіону Едему, – представився інший.
- Радий
знайомству, – мовив Ален, і по черзі потиснув їм руки.
- Хотілось
би з перших вуст почути про події на семи колах, та ви щойно прийшли до тями,
тому не будемо втомлювати розмовами, почекаємо до наради командирів, – мовив
Скорпіон. – Були раді знайомству, а тепер, вибачте, відлучимось, потрібно
повідомити головнокомандувача й інших командирів. – Потиснувши на прощання
Аленові руку, й кивнувши Серафіелеві, вони попрямували до виходу.
Після
закриття дверей на Алена одразу посипались сотні запитань.
- Не
всі одразу, – заспокоїв їх Серафіель.
- Замовкніть,
– немов батько, що зараз виховував своїх дітей, відчитав їх Дакоста. – Дайте
командиру перевести подих. Сідайте, – і він поспішив відсунути крісло на чолі
столу. Серафіель сів в одне з м’яких крісел.
- А де
Марко? – запитав Ален.
- В
штабі, керує приготуваннями до церемонії. Говорять це буде ще те дійство, –
відповів Дакоста.
- А
тепер слухаємо, – не вгавав Дейчі.
- Що
вас цікавить? – посміхнувся Ален.
- Все,
і більше деталей, – збуджено мовив Дейчі.
Ален,
уникаючи зайвих подробиць, розповів їм історію перебування на семи колах.
Основною силою, яка допомогла йому вижити, стала Іскра. Цю історію він придумав
оглядаючи резиденцію. Потрібно ж було якось пояснити все цікавим, а такий
варіант не викликав питань і розставляв всі крапки над «і». Істину знали тільки
четверо, проте на них можна було покластись.
- Командире,
а що було в Діті? – заговорив Дейчі.
- Я
мало що пам’ятаю, – стараючись якомога правдоподібніше викрутитись, відповів Ален. – В той момент я
саме встановлював зв'язок з Едемом. Процес вийшов з-під контролю, а про
наслідки ви вже знаєте.
- Наслідки
ще ті, – збуджено мовив Дейчі. – Коли ми туди прибули, то на місці міста
побачили величезний кратер.
- Розкажіть
краще, що відбулось після того, як я покинув долину, – звернувся Ален до
присутніх.
- Ви
зникли так нічого не пояснивши, це привело в замішання солдат, проте Бріар
швидко взяв ситуацію під контроль. Він розповів лише про місце, куди ви
відправились, не вдаючись в деталі. Лише згодом стало відомо про істину мету
вашої місії, – тепер вже заговорив Дакоста. – Один зі взятих в полон демонів
розповів про перемир’я, укладене між вами й Молохом. Що, на мою думку, було
вельми безрозсудним вчинком, – поспішив уточнити Дакоста. – Дізнавшись про
події в долині, орден наказав відступати до стіни, де нам організували
екстрений прохід. Ну, а потім довгі години пояснень. Нам наказали патрулювати
кордони столиці й чекати новин з семи кіл. Так пройшов місяць.
- Місяць?
– здивувався Ален.
- Так,
ви не відчули цього, через своєрідний плин часу на тій стороні, – пояснив
Дакоста. – Перші звістки про зміни, пролунали від Жнеців, вони повідомили, що
бар’єр, який заважав їм потрапити туди, знято й вони готові вирушати. Орден
вирішив одразу направити туди війська. Жнеці не заперечувала, оскільки демони
порушили усі можливі правила і, щоб відновити порядок, потрібне було схоже
втручання. Солдати нашого легіону відправилися в перших рядах. Та все, що ми побачили
по прибутті, це величезний кратер і вцілілих, що переховувались в горах. Ніхто
не міг толком відповісти, що трапилось, єдиними їхніми словами були: «Небеса
покарали демонів».
- І що
це означає? – вдав здивування Ален.
- Боюся,
відповідь на це питання, ми отримаємо не так скоро, – зітхнув Дакоста.
- А
Натаніель і Беатріс? – запитав Ален.
- Девкаліон
хоч і є підрозділом ордену, проте ми не мали права розпитувати їх. Щодо
тіньового діють особливі правила. Ви без проблем отримаєте відповіді на
питання, що вас цікавлять. На командирів ці правила не розповсюджуються. Та й
за останніми чутками, вами активно цікавляться вищі круги Знаті, що може
посприяти вам, – відповів Дакоста.
- Як
мені розшукати Натаніеля? В них є свій штаб, чи це також засекречена
інформація?
- Резиденція
Девкаліону знаходиться в королівстві Терріан, це величезний материк на заході.
Щоб потрапити туди потрібно подолати океан, або подати офіційний запит на
переміщення, – мовив Дакоста.
- В
них все настільки строго? – здивувався Ален.
- Скажемо
так, свої поняття безпеки, – відповів Дакоста.
- І
скільки часу займає оформлення подібного запиту?
- Оформлення
відбувається швидко, а от на відповідь доведеться почекати. Єдиним виходом є
завтрашні похоронні церемонії. Вони відбудуться в столиці, і на них будуть присутні
всі вищі чини ордену, включаючи й тіньовий.
- Не
хотілось би в такий день тривожити його подібними розмовами, та схоже, іншого
виходу немає, – зітхнув Але.
- В
цей день на вас чекає не тільки ця розмова, нарада командирів відбудеться
одразу після них, – заговорив Джеро.
- З
чого така впевненість? – звернувся до нього Дагер.
- Самі
посудіть: два командири тільки-но вийшли звідси, це не рядові хранителі, й не
заступники Ноя, які зазвичай займаються подібними питанням. Назріває щось
серйозне.
- Командире,
а ви нічого не хочете нам розповісти? – звернувся до нього Дейчі.
- Поки
що рано про це говорити, після наради все дізнаєтесь, – без особливих емоцій
відповів Ален.
- Отже
там відбулося набагато більше, ніж нам повідомили... – мовив Сейшас, який до
того лише слухав.
- Скажемо
так: новин багато, але не хочу поки розпускати плітки… Почекайте, поки усі
частини мозаїки зберуться в одне ціле.
- Натяк
зрозуміли, – мовив Дейчі, після чого всі посміхнулись.
- Думаю,
пора завершувати з розпитування, а то командир тільки-но прийшов до тями, а
попереду стільки всього, йому потрібно відпочити й набиратись сил, – суворо
мовив Дакоста. – А у вас є свої обов’язки.
- І
маленької вечірки не буде? – з надієєю запитав Дейчі, після чого був
обдарований сердитим поглядом від Дакости.
Дейчі
жалісно поглянув на Алена, стараючись знайти в його особі підтримку. І він
знайшов її, Ален нічого не сказав, лише підморгнув, та для Дейчі цього було
достатньо, він одразу замовк, що привело в замішання присутніх, що не помітили
їхнього з Аленом спілкування, й очікували на словесну дуель з Дакостою, яка б
закінчилась, як це зазвичай бувало, розгромною поразкою Дейчі.
*****************
Одразу
після розмови зі старшими офіцерами, Ален направився до житлового комплексу, де
на нього вже чекала Адрі й цілий десант лікарів. Обстеживши його й
переконавшись, що все в порядку, вони залишили їх наодинці.
- Як
пройшла зустріч з командирами? – першою заговорила Адрі.
- Це й
зустріччю не назвеш, обмінявшись ввічливими привітаннями, вони одразу
попрямували доповісти в орден.
- Це й
не дивно, всім не терпиться дізнатись деталі з семи кіл. Крім Натаніеля з
Беатріс, більше немає свідків, що могли б прояснити ситуацію.
- А як
же Ліа? – запитально поглянув Ален на Адрі.
- Ми з
Ліа ще на першому колі до найменших деталей продумали свою розповідь, так що,
принаймні за це, можеш не турбуватись.
- Мене
більше непокоїть інше... – задумливо мовив Ален.
- На
нараді командирів я розповім все, а ти підтвердиш мої слова, – мовила Адрі,
стараючись при цьому уникнути його погляду.
- А
може...
- Жодних
«може», – перебила його Адрі. – Я все вирішила. Це давно потрібно було зробити.
- Добре, добре, я зрозумів, не сердься так, – і він, пересівши на диван, обійняв її. Вона пригорнулась до нього й він відчув, як сорочка стала вологою від сліз, що струмками полились з її очей. Ален більше не наважувався щось сказати, в такі моменти найкраще просто бути поруч.